«Будемо говорити про сучасну журналістику – про місію, про права та обов’язки сучасних журналістів. І наш гість – голова Національної спілки журналістів України, член виконкому Європейської федерації журналістів Сергій Томіленко – людина, яка офіційно відповідає за всіх журналістів України».
Так радіоведуча та автор програм Марта Мольфар розпочала своє опівнічне шоу «Нічна вахта», що виходить в ефір на Українському радіо. В розмові також узяв участь співпродюсер «Нічної вахти» Євген Лесной.
Розмова протягом майже години була цікавою, іноді нагадувала дебати. Запитання – гострі, відповіді – обґрунтовані.
Із запропонованих до обговорення тем – «Журналістська місія», «Журналістська етика», «Захист журналістів», «Свобода слова», «Фейки та пропаганда», «Журналістика та влада» – Сергій Томіленко насамперед обрав тему захисту журналістів. І пояснив чому:
– Ми визначаємо НСЖУ як спілку захисту журналістів. Відповідно ключове наше призначення – захищати наших колег від цькувань, тиску, якогось суспільного розчарування в професії. Адже сьогодні є дуже багато тих, хто нападає на журналістів, перешкоджаючи їхній професійній діяльності, критикує журналістів, іноді не маючи до того ніяких підстав. Водночас у нас є дефіцит тих, хто стає на захист професії.
На припущення Марти Мольфар, що «іноді зневага до журналістської професії з’являється через низку телеканалів, представники яких, як ота паршива вівця, що всю отару псує» Сергій Томіленко зазначає, що це неоднозначне і глобальне питання. Насамперед треба говорити про те, що великою проблемою є те, що українські ЗМІ є бідними і економічно залежними, є дуже мало редакцій, що мають можливість захистити свою незалежність. Часто власники – бізнес фігури, політичні діячі розглядають ЗМІ як засіб впливу і починають диктувати редакційним колективам, журналістам певні стандарти. І, як правило, це стандарти поведінки зі знаком мінус, які викликають однозначний осуд громадськості.
– У Національній спілці журналістів, – каже Сергій Томіленко, – визначаємо певні червоні лінії в нашій професії, за які заступати негоже. Напередодні виборів актив НСЖУ виступив із зверненням до колег, де визначалися певні червоні лінії, як от – публікація чорного піару, участь у підготовці дискредитаційних матеріалів тощо.
Подеколи в газетах, на телеканалах, на сайтах з’являються матеріали чорнушного характеру, спрямовані на дискредитацію певного політика, господарника, громадського діяча, і основна місія яких – облити людину брудом. Це і є ті червоні лінії, за які не можна переступати. Хто порушує це правило, то вже не журналісти, а брехуни, які з повним розумінням скоєного маніпулюють свідомістю широкої аудиторії.
На щастя, є й інші приклади. Сергій Томіленко розповів про позицію редакторів видань Тернопільщини, висловлену під час президентської виборчої кампанії 2019 року. Тоді до районних газет надійшло замовлення рекламної агенції з пропозицією опублікувати дискредитаційний матеріал про одного з кандидатів. Ініціатива такої публікації виходила від конкретного політика і його політичної сили, і при цьому за розміщення такої публікації пропонувався подвійний тариф. Редактори Тернопільщини, отримавши таку пропозицію, в один голос заявили: «Нам репутація у спілкуванні з читачем важливіша за гроші. Будемо бойкотувати це замовлення!».
***
Відомий своїми журналістськими розслідуваннями Євген Лесной тривалий час працював на різних телеканалах у Росії, однак через рік після анексії Криму і початку війни на Донбасі, у 2015-му, переїхав до України. В одному з інтерв’ю він сказав: «Я хочу дочекатися у своєму житті того, що Російська імперія у вигляді РФ перестане існувати. Після того як я 2 березня 2014 року в Москві вийшов на протест щодо вводу військ в Україну й опинився в автозаку разом із 450 затриманими, я не рефлексую щодо Росії».
Сьогодні він запитує-розмірковує: «Після Революції Гідності спочатку з’явилася хвиля дуже свідомих журналістів, які дотримувалися всіх журналістських стандартів і журналістської етики. Водночас нове покоління, яке прийшло в журналістику вже після Революції Гідності, зайшло на низку телеканалів, які, на мій погляд, не те, що взагалі не мають стандартів журналістики, але свідомо роблять так, що пропагують так званий «руській мір». Чи потрібно захищати таких журналістів?».
Сергій Томіленко вважає, що в цьому питанні багато дискусійних глибоких тем. Але, зазначає, в питанні захисту і безпеки журналістів в НСЖУ не ділять українських журналістів на правильних і неправильних.
– Ми не говоримо, що одних журналістів ми будемо захищати, інших не будемо захищати. Ми однозначно виступаємо проти фізичної агресії, адже непокаране зло приведе до того, що вже не будуть розбиратися, патріотичне чи не патріотичне медіа представляє журналіст. Безпека має бути універсальною.
Щодо редакційної політики, так це в нашому корпоративному колі є темою для дискусій. Ми дійсно повинні говорити про стандарти, закликати журналістів не заступати за червоні лінії.
Необхідна, на думку Сергія Томіленка, й відповідальність влади. Влада має вивчати світовий досвід і створювати умови, щоб в Україні були дійсно вільні і незалежні медіа.
В нашій одній з найбідніших країн Європи збідніле населення не може купувати і передплачувати газети, оплачувати трансляцію телеканалів. Водночас, як член виконкому Європейської федерації журналістів Сергій Томіленко спілкується з багатьма журналістськими спілками європейських країн. І він бачить, як в умовах коронавірусного карантину підтримують ЗМІ в інших країнах. Наприклад, у Литві уряд запровадив програму розміщень у ЗМІ платних повідомлень «Корона стоп!». З одного боку, уряд передбачає обов’язковість інформування населення, з іншого – це рекламні кошти, що підтримують медіа для подальшої роботи.
Коли українська влада підтримає журналістів, тоді не буде таких випадків, як стався напередодні недавніх місцевих виборів, коли до НСЖУ звернулася журналістка одного з відомих всеукраїнських каналів. Цей канал дає багато патріотичної інформації, але водночас журналістам, за її словами, вже несила терпіти занадто глибоке втручання власника-олігарха в редакційну політику з вимогою підтримувати певну партію і певних її кандидатів.
Аудиторія чекає від журналістів не лише подвигів, коли журналісти скажуть «Ні! втручанню в редакційну політику!», аудиторії потрібен і постійний конвеєр новин і улюблених програм.
Ця ситуація викликала свої думки в Марти Мольфар та Євгена Лесного.
Марта пригадала, як 80 відсотків колективу однієї з найуспішніших на той час радіостанції «Вісті» після різкого втручання власника в редакційну політику поклали на стіл заяви про звільнення. Люди йшли в нікуди, але працювати під диктовку не стали.
Євген Лесной розповів: «Я людина з Росії, і я виїхав звідти, бо не міг бути там самим собою. Я повністю згоден, що журналісти потребують захисту, але людина, що йде до того або іншого медіа, має розуміти, яка редакційна політика цього медіа».
Продовжує Сергій Томіленко:
– Політики, особливо ті, що при владі, люблять розмірковувати про свободу слова в Україні. І вони часто говорять, що свобода слова полягає саме в різноманітті ЗМІ, що журналіст може обрати газету чи телеканал, де редакційна політика відповідає його моральним запитам. Хтось обирає проукраїнське медіа, хтось з проросійським ухилом. Думаю, це дуже спрощене поняття свободи слова.
***
Чи повинен журналіст бути в опозиції до влади? – ще одне запитання, що прозвучало в ефірі «Нічної вахти”.
Це класичне розуміння – журналіст має бути в здоровій опозиції. Але складно сприйняти, коли частина наших колег, каже Сергій Томіленко, зневажливо говорять, наприклад, про президентів України, політиків, губернаторів чи міських голів, ще когось іншого. Журналіст не повинен робити ікону з президента чи губернатора і міського голови, але має постійно шукати, чому міський голова чи президент вчиняють таким або іншим чином, чи немає там сторонніх впливів, чи не отримують неправомірної вигоди тощо.
Коли частина політиків, які в 2014 році увійшли в нібито демократичну владу, не встояли перед спокусою спекулювати на викликах, що стояли перед Україною – трагедія з Кримом, війна на Донбасі. Недоброчесні посадовці і політики почали спекулювати: мовляв, якщо ти критикуєш дії влади, значить, ти не патріот, підігруєш зовнішньому ворогу, ти – агент Кремля.
Національна спілка журналістів України робила заяви щодо утиску свободи слова, і тоді відразу з високих кабінетів звучало: «Як ви можете бути в опозиції до української «патріотичної» влади». Вони не хотіли сприйняти, що журналіст є представником, своєрідним агентом громадян, який бореться з несправедливістю, зловживаннями влади. Голова НСЖУ і сьогодні наполягає:
– Місія журналіста – це здорова критика здорової опозиції. Ключове: не тільки констатувати, інформувати про події, а боротися з несправедливістю.
***
Євген Лесной звертає увагу на те, що сьогодні багато телеканалів в Україні перебувають в одних руках. Він зазначає, що, приміром, Віктор Медведчук хоче мати більший телевізійний пакет для впливу на глядачів, на суспільну думку в Україні. А чи є якісь межі в кількості ЗМІ, зосереджених в одних руках? Чи можна якось врегулювати, щоб були дійсно різні ЗМІ?
Сергій Томіленко:
– Ми постійно говоримо про корупцію в різних сферах економіки. Але це стосується і регулювання телерадіопростору. Ось чому спілка журналістів очолила рух опору проти законопроєкту «Про медіа», тобто проти того, щоб в одних руках мегарегулятора – Нацради з питань телебачення і радіомовлення – була зосереджена вся влада, що дає можливість контролювати, милувати і карати не лише телебачення і радіо, а й друковані ЗМІ, інтернет. Якщо раніше в Нацраді був консенсус олігархів, то на сьогодні це консенсус влади монобільшості.
При тому різноманітті телеканалів, що спостерігаємо в Україні не можна говорити про монополію якогось одного з них. Дуже активно працюють і реагують на всі події в Україні і світі, влаштовують майданчики, запрошують багато експертів інформаційні канали.
Ми не повинні урізати можливості будь яким ЗМІ тільки через те, що за ними стоять певні українські політики. Вважаю, держава має карати політика, коли він чинить щось протизаконне, а потім, якщо є підстави, застосовувати санкції до пов’язаних з цим політиком ЗМІ.
Наприклад, якщо гість студії транслюватиме в ефірі мову ворожнечі, що загрожує національній єдності держави, то спочатку треба пред’явити претензії спікеру, який згенерував мову ворожнечі, а вже потім висловлювати претензії до медіа. А у нас часом виходить, що держава мову ворожнечі в словах політика ніби не помічає, а пред’являє претензії медіа. Це неправильно.
***
Говорили під час «Нічної вахти» на Українському радіо й про те, яким джерелам інформації найбільше довіряють українці і які ЗМІ – газети, телебачення, інтернет – найвпливовіші.
Різні моніторинги та дослідження вказують на те, що рівень впливу ЗМІ залежить від рівня локалізації, зазначає Сергій Томіленко. В розумінні національного покриття головним засобом отримання інформації соціологи визначають телебачення і радіо, затим ідуть інтернет, соціальні мережі. В розрізі райцентрів відзначається велика роль друкованих ЗМІ.
І тут же він наголошує:
– Вважаю, незаслужено окремі столичні експерти, політики, народні депутати вважають, що друковані ЗМІ – віджите минуле. Треба розуміти, що попри всі заклики до діджитилізації, ми часто не замислюємось, що інтернет доступний не всім українцям. Працюючи в офісах великих міст, ми звикли до швидкого інтернету і не замислюємось, що десь поруч є село, де не тільки інтернету, а й надійного мобільного зв’язку немає.
До того ж, часто старше покоління схиляється до читання газети, особливо тієї, що приносить місцеву інформацію. На жаль, на сьогодні маємо проблему з Укрпоштою з її різким реформуванням, коли закриваються поштові відділення, люди позбавлені доступу до якісних поштових послуг, вчасної доставки газет.
Проблеми маємо не тільки з друкованими ЗМІ, а й з телебаченням: після переходу на цифрове телебачення у нас до 20 відсотків населення не має доступу до цифрового сигналу. До того ж, узимку минулого року комерційні канали вирішили заробити на українцях і запаролили доступ до своїх телеканалів через супутник. Люди швидко переорієнтувалися і стали дивитися російські телеканали.
Обвинувачувати глядачів у тому, що вони дивляться російське телебачення не варто. А от влада могла б попрацювати з олігархами – власниками телеканалів, запропонувати їм не перекривати доступ до інформації широким верствам населення
Стосовно інформаційної безпеки, то в Україні, наполягають в НСЖУ, має бути окрема програма підтримки і сприяння розвитку ЗМІ прикордоння – Донецької і Луганської, а також Харківської, Херсонської областей.
Є, наприклад, хороша газета «Вісті» в Слов’янську в Донецькій області, «Сільська новина» в Троїцькому на Луганщині, де працюють активні і творчі люди за всіма журналістськими стандартами. Сьогодні ці видання поряд з друкованою версією мають сторінки в соціальних мережах, цікаві сайти, потужно включилися в передплатну кампанію. І таким, як вони, держава повинна забезпечити підтримку, щоб люди в прикордонних областях мали більше доступу до перевіреної, оперативної, достовірної інформації.
***
Чи змінилося щось після об’єднанння міністерства культури та інформаційної політики? Чи вплинуло це на інформаційну політику нашої держави?
Створення Міністерства інформаційної політики, очолюваного Юрієм Стецем, було дуже дискусійним, але за родом його діяльності не можна сказати, що це був орган впливу, тиску та цензури. Певні розчарування політичною командою Петра Порошенка у медійному середовищі з’явилися, коли почали ділити журналістів на правильних і неправильних, спостерігався високий рівень фізичної агресії стосовно журналістів. Не були розслідувані гучні вбивства журналістів Павла Шеремета, Вадима Комарова.
Злочини проти журналістів – це ті злочини, що мали б розглядатися на найвищих трибунах. Та попередня команда відмовлялася від проведення парламентських слухань з безпеки журналістів, хоча НСЖУ спільно з зарубіжними партнерами закликали до їх проведення. Не було політичної волі.
Коли в 2019 році прийшла нова політична команда, були сподівання, що новий парламент, профільне міністерство більше захищатимуть свободу слова в Україні і права журналістів. Але, на жаль, доводиться говорити про інше – розчарування ініціативами міністра культури та інформаційної політики пана Бородянського.
– Прийшовши з медійної сфери, замість того, щоб захищати журналістів і убезпечувати їхню професійну діяльність, він запропонував токсичний, на нашу думку, проєкт закону «Про дезінформацію», де був окремий розділ про державну спілку правильних журналістів, – відповів на запитання щодо міністерств Сергій Томіленко..
На завершення зустрічі в ефірі «Нічної вахти» говорили про те, що Національна спілка журналістів – незалежне, не державне, добровільне об’єднання, до якого входять 19000 членів. Вимогою до кожного члена НСЖУ є дотримання норм журналістської етики.
НСЖУ є платформою для обговорення проблем, організації для журналістів регіональних і локальних медіа навчальних платформ, де колеги отримують дуже потрібні їм знання щодо збереження і розвитку своїх видань, обмінюються досвідом з впровадження новітніх технологій.
Звертаючись до всіх слухачів, глядачів, читачів Сергій Томіленко сказав:
– 2 листопада відзначається Міжнародний день боротьби з безкарністю за злочини проти журналістів. Хотілося б, щоб всі ми замислилися, що журналісти працюють, щоб забезпечити українців якісною, достовірною інформацією. Виконуючи суспільну місію, журналісти ставлять в інтересах аудиторії незручні запитання чиновникам і політикам, і через це часто ризикують своїм здоров’ям та навіть життям, отримують погрози, цькування в соціальних мережах. Хотілося б, щоб слухачі, глядачі, читачі підтримували нас, щоб журналістська професія була творчою і безпечною.
