Попри те, що Рівненщина вважається тиловим та відносно безпечним регіоном, широкомасштабна війна вплинула на медіаринок і тут. І хоча на інформаційному полі залишились майже усі місцеві ЗМІ, чи не кожному із них довелось трансформувати свою роботу: далися в знаки і сусідство з Білоруссю (зокрема постійна психологічна напруга через можливий наступ Росії з цієї території), і катастрофічне падіння рекламного ринку, а під кінець 2022 року ще й регулярні перебої з електропостачанням. Крім того, деякі медійники задля власної безпеки виїхали за кордон, ще хтось замість диктофона нині триває в руках зброю.
Про труднощі та здобутки, втрати та надбання, пошук коштів на існування та боротьбу з ворожою пропагандою, дезінформацією й ІПСО читайте у нашому матеріалі.
Періодика
Попри те, що зареєстрованих періодичних видань на Рівненщині є чимало, регулярно друком виходять до тридцяти з них (це переважно колишні “районки” та ще кілька приватних газет). Решта ж – аби як раз у рік видають кілька примірників, оскільки є переважно комерційними проєктами, які, зазвичай, за словами експерта НСЖУ Дмитра Тарасюка, активізуються перед черговими виборами.
Ніша періодичних видань Рівненщини від початку повномасштабної війни істотного скорочення не зазнала. Тут перестали виходити три газети: “Слово і час” (Рівненський район), “Нове життя” (Здолбунів) та “Вісник Демидівщини”. На грані закриття “Дубровицький вісник”. Решта – поки видаються. У когось, щоправда, ситуація зовсім критична, а хтось натомість непогано стоїть на ногах, як на нинішній час.
За словами експерта НСЖУ, на півночі області ситуація з періодикою не настільки плачевна, як на півдні. Хоча причиною цього Дмитро Тарасюк називає не так географічне положення редакцій, як те, що у віддалених районах редактори чомусь більш зацікавлені у збереженні своїх газет.
При цьому експерт наголошує, що говорити про закінчення епохи друкованих ЗМІ не варто.
“Є контингент людей, які читали і будуть читати газети. Але, звісно, в нинішніх умовах редакціям друкованих видань тяжко живеться. Причиною цього є і дорога поліграфія, і відсутність коштів. Пошта теж зі свого боку обдирає редакції. Скарг на її діяльність/бездіяльність надходить дуже багато. До того ж пересувні відділення себе абсолютно не виправдали”, – зауважує Дмитро Тарасюк.
“Газетам нині потрібно мати свою електронну версію, яку так само можна було б передплачувати. Проте важливо, що ця версія не була 100% дубляжем друкованого видання, адже електронний формат дає змогу оперативно поширювати подієву інформацію, тоді як газета виходить раз у тиждень і оперативність само собою втрачається”, – резюмує експерт.
У найпівнічнішій громаді Рівненщини, що безпосередньо межує із Білоруссю, виходить газета “Полісся”. Її головний редактор Семен Полюхович зізнається, що фінансова ситуація в редакції складна. Якщо порівнювати із довоєнним періодом, то, за словами співрозмовника, видання нині має орієнтовно лиш 10% реклами від тогочасного обсягу.
“Можна сказати, що у 2022 році ми вижили винятково завдяки передплаті”, – зізнається редактор.
З початком війни друком не вийшов лише один номер газети. У березні колектив роботу відновив, щоправда, кількість сторінок довелось зменшити із 16 до 12. Кілька номерів вийшли взагалі на 8 сторінках.
Штат редакції вдалося зберегти – це 2 журналісти, 2 оператори та бухгалтер. Щоправда, зарплатню довелось урізати через істотний брак фінансування. “Ми отримуємо зарплату менше мінімальної та перейшли на чотириденний робочий тиждень”, – розповідає Семен Полюхович.
Не врятував редакцію у 2022 році і укладений договір на інформаційний супровід із місцевою селищною радою. За словами головреда, із 93 тисяч гривень, згідно з укладеним договором, за надані послуги редакція отримала станом на зараз менше третини. Відповідно і на 2023 рік договір про співпрацю між газетою і органом місцевої влади не укладений.
Газетярі пробували подаватись на кілька грантів, але отримати фінансову підтримку у такий спосіб не вдалося.
“Дуже хотілося б, звісно, пройти якісь навчання із написання грантових заявок, щоб мати дохід, окрім передплати”, – розповідає співрозмовник.
Попри усі складнощі, журналісти продовжують практику виїздів у населені пункти громад для спілкування з місцевими жителями, серед яких зокрема немало переселенців. Такими публікаціями газета водночас документує злочини воєнної агресії.
До слова, нині тираж “Полісся” – 2100 примірників, що дорівнює торішньому, але менше, ніж у довоєнний час.
Оскільки громада прикордонна, то редакція бачить свою місію у донесенні місцевим жителям актуальної, а головне – правдивої інформації.
“У колишньому Зарічненському районі, а нині це Зарічненська та Локницька громада, особливо у прикордонних селах катастрофічні проблеми з мобільним зв’язком. Крім того, тут мешкають переважно літні люди, які не є активними користувачами сучасних гаджетів. Їхній зв’язок зі світом – це періодика і телебачення. Але те ж телебачення транслює безперешкодно білоруські канали, які активно просувають російські наративи, тому ми відчуваємо себе відповідальними за зменшення ворожого впливу на інформаційну безпеку наших краян”, – зауважує Семен Полюхович та додає, що, оскільки чимало жителів прикордоння (через війну зокрема) потрапили у скрутне фінансове становище, редакція вирішила підтримати їх інформаційно.
“Нещодавно я отримав екстрену фінансову підтримку від НСЖУ у розмірі 600 доларів. Спочатку думав придбати за ці кошти якусь техніку для роботи, але врешті ми з колегами вирішили за ці кошти оформити передплату нашої газети тим жителям сіл, які розташовані впритул до кордону і мають фінансові труднощі. Скільки таких передплат буде для якого села, ми ще остаточно не вирішили, бо для цього нам треба допомога старост чи соцпрацівників, які б сформували списки охочих отримувати газету”, – розповідає редактор.
До слова, у порівнянні з минулим роком, цьогоріч ціна передплати зросла лиш на 9 гривень і становить 230 гривень на пів року, тоді як друк здорожчав майже удвічі.
Із восьми співвласників газети після її роздержавлення нині в штаті працюють четверо. Інформаційно наповнювати газету на гонорарній основі допомагають дописувачі, але колектив оптимізму не втрачає і планує розширити штат кореспондентів.
Редакторка, а від початку широкомасштабної війни в.о. директорки газети “Володимирецький вісник” Людмила Босик розповідає, що війна вплинула і на роботу їхньої редакції, але кардинальних змін чи трансформацій вдалось уникнути. Випуски газети через вторгнення росіян не пропустили.
Із 9 засновників газети (після її роздержавлення) нині у штаті працюють четверо. Загалом же штат “Вісника” – це семеро осіб включно із головним редактором Сергієм Скібчиком, який від початку широкомасштабної війни вступив до лав ТрО, а потім – Збройних сил України.
Скорочень у колективі уникли, бо за спільною згодою всі працівники з квітня 2022 року перейшли на 0,75 окладу через падіння доходів від реклами.
У нинішньому штаті Людмила Василівна єдина журналістка. Окрім того, що працювати фізично складно самій, це ще й не дуже раціонально і коректно, адже, за словами самої ж кореспондентки, хочеться подати читачам різні авторські стилі і підходи до висвітлення реалій.
У провінції, бідкається співрозмовниця, важко знайти хороших фахівців для розширення штату. Натомість роботи війна додала чимало: “Ворог дуже підступний, тому наше завдання дати йому відсіч на інформаційному фронті. Ми прикордонна територія – фейків, вкидів, маніпуляції в інфопросторі дуже багато. Мусимо постійно комунікувати з читачами, доносити до них правдиву інформацію, стримувати панічні атаки, але при цьому і не присипляти пильність. Аудиторії, на мою думку, зараз не треба таблетка заспокійливого, їй треба правдива інформація, думка експертів, голі факти без прикрас, а висновки читачі зроблять собі самі. Інформаційна гігієна має бути подана також нашим читачам як навичка. Також важливо писати про події усього району, а для цього треба журналісти. Радію, бо за крайні місяці вдалось залучити трьох громадських кореспондентів на гонорарах”.
Людмила Босик зізнається, що редакція зіткнулась із клієнтами, які хотіли через газету просунути наративи про братні народи, ІПСО про наступ з боку Білорусії, але всі ці спроби провалились через фаховість редколективу. “Ми все це відсікаємо на початках, бо для нас важлива репутація. Хоча потім бачили ці публікації на сторінках-двійниках, які хайпують під нашими брендами, монетизуючи контент”, – додає.
Газета нині виходить на 12 сторінках, хоча у кращі часи було 16-20. Кілька номерів довелось випустити у перші місяці повномасштабної війни на 8 сторінках.
Тираж “Вісника” у 2023 році на перше півріччя – це 1 700 примірників передплати + газета на роздріб. “ Вже пів року вишукуємо шляхи, щоб перейменувати газету, оскільки через децентралізацію назва стала неактуальною. Ми прагнемо стати новою “районкою” – інформаційно покривати увесь новостворений Вараський район. Це дасть змогу також отримати ще більше партнерів і рекламодавців”, – коментує співрозмовниця.
У 2022 році, за словами в.о головної редакторки “Вісника”, прибутки редакції були у межах 1,3 мільйона гривень. А от до повномасштабної війни мали й 2, й 3 мільйони гривень прибутків.
На друк, зарплати, податки, оплату комуналки, витратні матеріали на місяць колективу потрібно приблизно 100 тисяч гривень.
Людмила Босик розповіла, як їх урятувала далекоглядність керівника і главбуха та ефективне розпоряджання коштами із передплати: “Гроші від піврічної передплати вже кілька років ділимо на шість частин і кладемо на щомісячні депозити. Тобто в результаті маємо стартовий капітал в середньому сорок тисяч гривень на кожен місяць і вже просто заробляємо решту грошей на редакційні потреби”.
“З рекламою та оголошеннями ситуація в нас не найгірша. Упродовж 2022 року вдалось заробити 244 тисячі гривень. Крім того, редакція надає сублімаційні послуги, які додали до бюджету ще орієнтовно 60,5 тисячі гривень. Також кошти на друк у розмірі 30 тисяч гривень вдалось отримати завдяки грантовій підтримці діяльності прикордонних громад в умовах воєнного стану від Media Development Foundation”, – констатує нинішня керівниця періодичного видання.
До слова, у планах колективу на найближчий час – зацифрувати архів газети, який у редакції зберігається з 1948 року: “Час такий, що всю цю підшивку можна втрати в будь-який момент, а це ж який історичний зріз на тих сторінках закарбований. Тому дуже хочемо його зберегти, перенісши в електронний формат. У грудні 2021 року ми подали відповідну заявку на грант від Українського культурного фонду, у січні 2022 нам повідомили, що технічний відбір ми пройшли, але лютий зупинив діяльність УКФ. Тому я планую дещо оновити заявку і подати повторно, адже ми за цей рік вже навіть розжились серйозним обладнанням завдяки партнерству з «АБО» та спільному з ними гранту”.
Попри те, що газетний ринок Рівненщини істотного скорочення через війну не зазнав, медійниця все ж вважає, що ті редакції, які живуть лише газетою і не розвиваються як медіа, не виходять на нові ринки та не експериментують із новими форматами роботи, довго не проживуть: “Це просто дорога в нікуди або до близького фінішу. Нам треба прислухатись до молоді, давати їм дорогу, вчитись у них мобільності, трендам і рости професійно. Ми не маємо права вимерти, мусимо модернізовувати свої ресурси, відкривати сайти, робити відеоконтент, подкасти, йти в ногу з часом”.
“Мені не соромно за цей рік. Але як згадаю березень-травень, то жахаюсь. Не знаю, де брались сили. Успіх нашої команди те, що ми вижили і живемо. Як буде далі – ми не знаємо, але віримо у своє майбутнє, будуємо плани, бо маємо вже кількасот передплатників на увесь 2023 рік і мусимо працювати. Вмотивовані вірою у ЗСУ, а отже і в перемогу”, – резюмує Людмила Босик.
Міську газету “Замкова гора” (Острог) роблять фактично двоє людей. Ситуація у виданні настільки критична, що Іван Глушман, власник газети, виконує водночас обов’язки журналіста, бухгалтера, верстальника і в.о. головного редактора.
Окрім нього, газету робить ще одна журналістка, яка є водночас і головною редакторкою, і яка також має роботу за сумісництвом.
Раз у тиждень матеріали дистанційно вичитує позаштатний коректор газети.
За словами співрозмовника, усі вони працюють на голому ентузіазмі.
“Я собі беру за місяць тисячу гривень зарплати. Мінус відрахування – на руки виходить 800 гривень з копійками”, – зізнається чоловік та додає, що для того, аби вижити працює додатково сторожем у місцевому музеї.
Що чекає на газету чоловік не береться навіть прогнозувати. Каже, що поки здужатиме, газета виходитиме, але перспективи її розвитку наразі він не бачить. Коштів від передплати вистачає суто на друк і оплату комунальних послуг.
Іван Глушман шукає різні варіанти, аби газета жила, але поки похвалитись не має чим: “Ми пробували об’єднатись з місцевою районною газетою “Життя і слово”: 4 їхні сторінки, 4 – наші. Але з того нічого не вийшло, бо ми не спрацювались із їхньою редакторкою. Також пробував подаватись на різні грантові проєкти – поки теж безрезультатно. Тому працюємо зараз виключно як волонтери. Редакцію треба було закривати ще минулого року. Єдині кошти, які вдалось залучити, це 49 тисяч гривень від міської ради на інформаційний супровід. Проте чи вдасться ці кошти отримати це ще теж відкрите питання”.
З війною кількість сторінок у “Замковій горі” зменшилась – газета виходить через номер то на 8, то на 12 аркушах.
“У місті була інформаційно-рекламна газета “Давай”. Вони вирішили закриватись, але я взяв їх під своє крило, якщо це можна так назвати. Тож через номер наша газета виходить спільно з “Давайкою”. Такі випуски, до речі, розкуповуються і передплачуються ліпше (тираж 1020 примірників). Восьмисторінкова газета ж має тираж 900 примірників”, – розповідає власник газети та додає, що такий невеличкий тираж – значною мірою ще й “заслуга” Укрпошти.
“Пошта просто не довозить газету до передплатників. За день отримую, буває, по 5 дзвінків від читачів про те, що газета не прийшла. Знаю особисто передплатника, якому за рік пошта не доставила жодного примірника газети. Хто її передплачуватиме з таким-то сервісом?” – бідкається чоловік.
Повна вартість передплати «Замкової гори» на рік становить 352 гривні. Підняти її, за словами Івана Глушмана, – не вихід, оскільки тоді тираж впаде ще більше.
Онлайн-медіа
Власник видання РівнеМедіа Ігор Гляйх каже, що, за його спостереженнями, онлайн-медіа Рівненщини з інформаційного ринку через війну не зникли: “Можливо, хтось скоротив персонал чи зменшив обсяг контенту, але всі сайти продовжують працювати”.
Що ж до власне його видання, то наразі на сайті працюють три людини. Штат не скорочували, як і зарплатню. “Я навпаки підняв зарплату своїм працівникам, бо розумію, що інфляція і відповідно такий стрибок цін обезцінили ті кошти, які вони отримували раніше, а людям треба за щось жити”, – каже медіавласник.
Видання не бере участь у грантових проєктах та не залучає коштів від спонсорів і партнерів: “Ми заробляємо і виживаємо суто завдяки рекламі. Коли є потреба, я утримую видання коштом дотацій зі свого іншого бізнесу. Наприклад, з другого місяця повномасштабної війни в нас реклама повністю зникла, попри те, що ми мали до пів мільйона відвідувачів у день. Тоді ж я позабирав з сайту всі рекламні блоки-інформери, оскільки там дохід був всього кілька доларів”.
“Фінансова і рекламна стабільність сайту відновилась орієнтовно у травні, а до літа ми зуміли перекрити всі видатки за попередні місяці та навіть отримати невеликий прибуток. З жовтня знову спостерігаємо спад реклами і трафіку. Негативно позначились на роботі і прибутках і відключення електроенергії. Рекламний ринок знову впав. Наразі маємо орієнтовно 30 тисяч унікальних читачів у день”, – додає медіавласник.
Попри нинішні труднощі, Ігор Гляйх оптимізму не втрачає. Каже, медіа і надалі буде працювати та очікує на весняне повернення рекламодавців і відповідно прибутків.
Окрім газети, Людмила Босик нині керує сайтом Володимирець.Сіті (у партнерстві із агенцією медійного росту “Або”), який є одним із прикладів платформи, у які повинні, на її думку, трансформуватись газети.
Сайт, за словами в.о. головної редакторки, має, згідно з гугл-статистикою, 800 тисяч відвідувачів у місяць. З них понад 30 тисяч – постійні читачі.
Має редакція свій ютуб-канал та активні сторінки у соцмережах. Крім того, для реклами та оголошень є окрема група у фейсбуці з 13 тисячами учасників. Кілька місяців тому, до слова, її вдалось монетизувати, тож нині це одне із джерел доходів колективу. Зокрема, реклама на сайті та у соцмережах принесли у 2022 році редакції понад 37 тисяч гривень заробітку.
“24 лютого 2022 року стало для мене добрячим пенделем. Крім того, саме повномасштабна війна дала й можливості отримувати грантові “даремні гроші”, як я кажу. Грантова діяльність вже відпрацьований європейський досвід. А ми все боїмось. Боїмось чи лінуємось? Головне – не лінуватись: писати заявки, подаватись на проєкти і працювати з коштами ЄС. Ви ж бачите, як щиро світ нам допомагає фінансово”, – додає медійниця.
Так, улітку колективу вдалось отримати 50 тисяч гривень від Української асоціації медіабізнесу на проєкт єКонтакт, який дуже гарно себе зарекомендував, і попри те, що дія проєкту завершилась, він і далі, за словами Людмили Босик, ефективно працює.
Окрім того, завдяки співпраці з агенцією медійного росту “Або” володимирецькі медійники зуміли оновити технічну базу, отримавши обладнання для форс-мажорної роботи на 320 тисяч гривень.
“З партнерами «Агенції медійного росту» ми з 2018 року. В кінці 2022 року з ними та спільно з іще десятьма редакціями мережі отримали нагоду податись до міжнародного донора з заявкою на обладнання. Ну, я й написала список, знаючи, що просити треба максимально. Так ми отримали геть усе по списку! І тепер маємо дачний комплект мобільного інтернету, екофлоузарядну станцію на 500 Вт, від якої комп’ютери чи ноутбук можуть спокійно працювати 1,5 години, потужний сервер на 16 терабайтів, документ-камеру, фотоапарат, диктофон, студію звукозапису, найновіших моделей ноутбук та два моноблоки, зовнішні жорсткі диски по 4 терабайти. Тому у разі якоїсь непередбачуваної ситуації я можу взяти своїх колег в авто, зібрати це все, від’їхати у безпечне місце і без проблем продовжувати працювати. Але хай краще це не доведеться робити”, – каже Людмила Босик.
“Плідною щодо підтримки була і співпраця з НСЖУ. Конкурси дали можливість мотивуватись і працювати, а перемога і визнання у двох з них – ще й фінансову підтримку”, – додає.
Оскільки нині гаряча грантова пора, то пані Людмила активно працює над подачею заявок на участь у нових проєктах.
“У нашій професії важливо розуміти, що ми, сучасні медійники, маємо бути своєрідною клінінговою компанією для своєї цільової аудиторії серед нечистот інфосвіту. Якісне медіа сьогодні – це та опора, якої бракувало Архімеду. Рухаймось вперед, інакше успіху не буде”, – резюмує Людмила Босик.
Медійний ринок Рівненщини представлений наразі також вісьмома сайтами, що входять до медіахолдингу “СІД Медіа Груп”, а саме національної мережі гіперлокальних сайтів “Район.in.ua” та покривають усі чотири нинішні райони області (Рівненський, Вараський, Дубенський та Сарненський), а також окремі міста (Острог, Корець, Демидівка та Гоща). Варто зауважити, що до війни три з них (Корець, Гоща та Демидівка) були тимчасово законсервовані, але саме зараз керівники медіахолдингу вирішили відновити їхню роботу, оскільки бачили такий запит від аудиторії.
Директор медіахолдингу “СІД Медіа Груп” Ігор Денисевич зізнається, що рівненська мережа сайтів неприбуткова: “Проблеми з рекламою в нас тут були і до війни. Причиною цього вважаю те, що наш офіс розташований у Луцьку (сусідній Волинській області. – ред.), відповідно рекламний відділ працює більше з місцевими бізнесами. Власне завдяки нашій активній грантовій діяльності та тим прямим продажам реклами, які вдалось зберегти чи відновити упродовж 2022 року, ми маємо змогу оплачувати роботу і працівників на сайтах рівненської мережі”.
За словами співрозмовника, якщо ще у доковідний та відповідно довоєнний період прямі продажі реклами покривали інформагентству орієнтовно 70-80% витрат, а решту коштів вдавалось отримати завдяки грантам, продажам франшиз і онлайн рекламі (гугл та програматік), то нині ситуація кардинально різниться. Ігор Денисевич зізнається, що вижити агентству під час війни вдалося виключно завдяки донорській допомозі: “З початком повномасштабної війни ми втратили 100% прямої реклами. Станом на зараз нам вдалось відновити її на 50-60%. Аби зберегти колектив і сайти, ми в лютому-березні почали активно писати листи донорам, з якими працювали раніше, з проханням підтримати нас і продовжити співпрацю. Дуже приємно і показово, що майже всі, до кого ми не звертались, відгукувались на наші прохання. Окрім того, були випадки, коли нам просто донатили кошти на підтримку друзі редакції чи зарубіжні колеги. Також ми запустили Клуб читачів – за місячний внесок у сумі 50 або 250 гривень – його учасники отримують змогу читати сайти мережі без реклами. Не скажу, що Клуб досить активний, нам ще є над чим працювати, але він є”.
“За 2022 рік ми не скоротили жодного працівника. Були лиш ті, які за власним бажанням вирішили звільнитись. Але ми на їхнє місце взяли нових співробітників”, – зауважує директор.
“До середини літа ми зуміли втримати зарплатню на довоєнному рівні, а потім почали навіть поступово підвищувати. Не всім одразу, звісно, а тим, хто брав участь у наших великих грантових проєктах, які орієнтувались переважно на всю національну мережу гіперлокальних сайтів. До кожного нового проєкту працівників намагаємось залучати почергово, аби мати змогу поступово підвищити зарплату кожному. Так, до кінця 2022 року ми зуміли залучити до грантових проєктів орієнтовно 70% від загального штату агентства, а наш зарплатний фонд зріс у півтора раза”, – розповідає Ігор Денисевич.
Головна редакторка “ЧаРівне” Оксана Кравець зізнається, що сайт не дає прибутку та навіть не покриває усіх витрат. Тут, окрім падіння рекламного ринку та перебоїв із електрикою, взнаки дались ще й регулярні хакерські атаки на медіа та брак робочих рук.
“За день до повномасштабного вторгнення нас зламали і сайт не працював протягом місяця. Ми думали, що вже взагалі не зможемо його відновити, але все-таки зуміли. Навіть те, що сайт перейшов на інший хостинг атаки все одно продовжуються досі”, – розповідає редакторка та додає, що відтак вони не можуть відстежити реальну свою аудиторію зараз, оскільки атаки проявляються у тому, що одночасно на сайт заходить настільки багато користувачів, що сервер не витримує. Атакують сайт росіяни. Про це, за словами редакторки, свідчать дані айтішників, які обслуговують сайт.
До війни штат колективу становив четверо осіб. Потім лишилось тільки двоє, оскільки власник видання та шеф-редактор за сумісництвом Олександр Курсик, а також журналіст-оператор Дмитро Павлов пішли служити у Збройні сили України та до лав тероборони.
“Перші місяці було працювати дуже складно. Оскільки нас лишилось двоє, а інформаційний потік був практично цілодобово, нам доводилось працювати понаднормово і без вихідних. Врешті у липні ми взяли собі на підмогу ще одну людину, розробили позмінний графік і трішки полегшили собі життя”, – пригадує медійниця.
Заявки на участь у грантах, за словами Оксани Кравець, редакція не подає через брак робочих рук: “Це трудомістка і часозатратна робота. Нам потрібно було б узяти на роботу ще одну людину, яка займалась би суто грантами, або ж переформатувати свою роботу з оперативного медіа на просто інформування”. Відтак наразі сайт фактично дофінансовується власником.
Зарплати працівників лишились на довоєнному рівні – трохи більше мінімальної. Але працівники можуть заробити додаткові кошти чергуваннями у вихідні, оскільки така робота в редакції оплачується окремо.
“Окрім новин, ми готуємо матеріали, які, на нашу думку, інформаційно можуть допомагати Україні перемагати у війні: про волонтерські ініціативи, збори допомоги, підтримку переселенців, про підприємців, які працюють в умовах війни та історії тих, хто власним прикладом надихає інших”, – резюмує редакторка та додає, що понад усе колектив намагається дбати про інформаційну гігієну своєї аудиторії, а відтак публікувати лише офіційну та правдиву інформацію, оскільки фейками нині просто таки кишать анонімні телеграм-канали.
Натомість у “Четвертої влади” за словами одного із її засновників Володимира Торбіча, проблем із фінансуванням у 2022 році не було взагалі.
“Ми маємо кілька грантових проєктів, які почалися ще до повномасштабної війни. Нас трішки підтримують читачі і також підтримали кілька інших фондів. Тож на найближчі 8 місяців, можливо, й на рік, грошей для роботи має вистачити. Не вистачає лише журналістів, які вміють якісно та оперативно працювати”, – бідкається медійник.
Нині штат редакції – 12 осіб, щоправда, не всі працюють на повну зайнятість. Відтак нині “Четверта влада” активно шукає фахових журналістів, оскільки цінні кадри ніколи зайвими не бувають.
Розмір гонорарів і зарплат працівників медіа, за словами Володимира Торбіча, зріс відповідно до офіційного курсу долара.
Пристосуватись до проблем із електропостачанням виданню свого часу допомогли благодійники з Британії та Америки: “Вони допомогли нам купити генератор і все необхідне до нього: бензин, газ, каністри, подовжувачі”.
Телебачення
Нішу телевізійних медіа на Рівненщині представляють Суспільне: Рівне, Рівне 1, ITV та Сфера ТВ. Окрім того, у Вараші працює корпоративний канал “Енергоатом”.
Також жителі регіону мають безперешкодний доступ до національних телеканалів UA:Перший, Рада, 1+1, Україна, ICTV, СТБ, Інтер, Україна 24 тощо, які розкодували свої сигнали і транслюються на супутнику. Транслюються через супутник і 24 канал, 5 канал та Еспресо-ТБ.
На жаль, крім місцевих і національних каналів, у громадах колишніх Зарічненського, Дубровицького і Рокитнівського районів безперешкодно транслюються ще й білоруські канали, які, не секрет, активно просувають ворожі російські наративи та становлять неабияку загрозу інформаційній безпеці регіону.
“Рядна на кордоні, на жаль, не повісиш”, – констатує Дмитро Тарасюк та додає, що проблема швидше не в тому, що ці канали дивляться жителі рівненського прикордоння, а у тому, що з українського боку, на жаль, свого часу ніхто з вищих чинів не був зацікавлений у тому, аби так само транслювати наші канали у Білорусь.
“У Зарічному є 110-метрова вежа, яку встановили практично на кордоні вже з добрий десяток років. Але там досі нема жодного телевізійного передавача. А був би хоч один мультиплекс, то весь Пінський район Білорусі дивився б українське телебачення”, – наголошує експерт.
Попри те, що місцеве телебачення з ринку не зникло, за словами Дмитра Тарасюка, говорити про його самодостатність, на жаль, не доводиться.
“Рівне1, ІТV і Сфера ТВ – всі вони приватні. Тобто напряму чи завуальовано власники диктують свою політику. Крім того, більшість ефірного часу вони транслюють національний телемарафон “Єдині новини”, який за рік уже й так всім набрид. То чи не ліпше було б більше продукувати власного контенту тим само поліпшуючи свої рейтинги, а не просто робити кілька включень на добу, аби оприлюднити свої випуски новин чи брифінги місцевої обласної військової адміністрації?” – ставить риторичне запитання фахівець.
“Нема унікального контенту – нема рейтингу. От і грантодавці та рекламодавці не поспішають співпрацювати з ними, бо під лежачий камінь вода не тече”, – резюмує експерт.
Редактор “Рівне1” Олександр Туз розповідає, що з початку широкомасштабної війни їхній колектив зменшився практично вдвічі. “Із 28 працівників лишилось 17. Частина – виїхали за кордон ще на початку широкої війни, дехто звільнився через те, що знизилась заробітна плата”, – пояснює головред каналу та додає, що працівники не мають фіксованої зарплатні – вона нараховується залежно від виробітку.
Оскільки на початках канал виходив в ефір орієнтовно півтори години, а решту часу транслювали телемарафон “Єдині новини”, то відповідні були і зарплати.
До літа ситуація дещо стабілізувалась. Канал почав виходити в ефір на 5-6 годин (це орієнтовно сім випусків новин, грантові матеріали та рекламні блоки). Сприяли цьому поступове відновлення рекламного ринку та участь у грантових проєктах. До слова, загалом порівняно з довоєнним періодом кількість реклами на каналі впала на 70-75%.
Нині, за словами Олександра Туза, працівники отримують зарплату таку ж, як до війни, але якщо врахувати інфляцію, то можна констатувати, що рівень зарплати таки зменшився.
“Грантів для медіа через війну помітно побільшало. Якщо раніше ми робили упродовж року максимум два проєкти, то у 2022 їх було чотири”, – зауважує головний редактор. Зокрема, канал “Рівне1” став одним із 14 ТРК, які Національна асоціація медіа відібрала для проєкту “Ну, що там у вас?”. Також колектив готував серію матеріалів про фейки. Ці випуски, до слова, транслювались на “Суспільному”.
“Коли ж коштів бракує, покрити витрати допомагає власник каналу”, – не приховує Олександр Туз.
Радіо
На Рівненщині стабільно працює Українське радіо, а також місцеві радіомовники «Радіо «Трек», Радіо «Ритм» та ТРК «Полісся».
За словами Дмитра Тарасюка, ТРК “Полісся” нині тримається на плаву виключно завдяки ентузіазму його директорки Марії Кошин та редакторки Віри Шашук. Фінансування достатнього радіо не має та виживає, опираючись на позаштатний актив, зокрема запрошуючи на ефіри дітей.
Щодо “Радіо ”Трек”, то, за словами фахівця, воно є одним із прикладів того, як повинні працювати медіа. “Колектив “Треку” робить свої програми і робить їх якісно та цілком може конкурувати із будь-якою столичною радіостанцією”, – вважає Дмитро Тарасюк.
За словами ж самого керівника “Радіо “Трек” Миколи Кульчинського, його колективу, як і більшості медійників нині, працювати важко. Але, попри всі труднощі, радіо працює.
Це медіа хакерські атаки також не оминули. Хоча, за словами, керівника, ціллю швидше був львівський сервер, який обслуговує чимало сайтів, аніж конкретно їхнє медіа.
Штат “Треку” скоротився. Щодо заробітної плати працівників, то вона, хоч і не істотно, але теж скоротилась.
“Подаємося на гранти, але ще жоден не виграли. Донорів теж не маємо. Хоча є група партнерів, які не відвернулися від нас і допомагають як друзі. Маємо трохи реклами. Загалом нам живеться непросто. Багато працюємо, аби утриматися на плаву. Хоч як би важко нам не було, ми працюємо. А якихось особливих секретів успіху в нас нема”, – резюмує радійник.
Підсумки
Попри всі виклики і труднощі, ринок медіа Рівненщини встояв. Скорочення як такого не відбулось. Війна навпаки змусила розконсервуватись окремі видання.
Постійна інформаційна напруга через сусідство з Білоруссю даються взнаки, але редактори та журналісти чи не в один голос твердять про те, що все ж стали сильнішими і витривалішими.
Суттєве збільшення навантажень змусило багатьох переформатовувати свою роботу, але не здатись. Більшість місцевих медіа стали активніше вести соцмережі та ретельніше фільтрувати інформацію.
Прогнозувати майбутнє медіаринку Рівненщини Дмитро Тарасюк поки не береться, але вірить, що після Перемоги (а інших варіантів ніхто тут навіть не розглядає) неодмінно ринок збільшиться, оновиться та відновиться; як і зростуть зарплати у медійників, які нині отримують за свою працю значно нижче ринкового рівня – переважно навіть менше мінімалки.
Рекомендації:
Керівникам, аби зберегти своє медіа, необхідно:
- шукати додаткові джерела фінансування: подаватись на грантові проєкти та розвивати читацькі клуби
- налагоджувати якісну співпрацю з “Укрпоштою” або шукати альтернативні варіанти доставки своїх видань до читачів
- максимально оптимізувати витрати
Аліна Апончук
