Відома українська журналістка Людмила Чичканєва, яка в різні роки працювала у популярних столичних виданнях та кіновиробництві, розповіла власну історією порятунку з Гостомеля. Це затишне українське місто коло Києва російські окупанти перетворили на куточок пекла на Землі. Вона стверджує, що «зелені коридори» насправді не діяли. А діяли лише Божий промисел та взаємодопомога людей, які на свій страх і ризик вирішили скористатися єдиним шансом на спасіння.
Розповідь про цей непростий шлях Людмила Чичканєва опублікувала на своїй сторінці у фейсбуці.
«Дехто запитував, чому люди з Гостомеля не користуються зеленим коридором: “Надо же просто выйти и идти к автобусам”.
Я вийшла й пішла. Чоловік виштовхав у спину – як би я не кричала й не голосила. Попереджали, що чоловіків можуть не випустити, а Сергій до всього ще й хворий, ледь пересувався… Але змушена була погодитися, коли зрозуміла: маю донести до наших Сергієві хронологічні записи. Тепер я знаю, що то була хвилина слабкості, яку я б ніколи в житті собі не простила і жити б з тим не змогла. Проте я разом з кількома сотнями людей обійшла двічі майже весь Гостомель і побачила те, чого за два тижні життя на підлозі в кухні (підвал у нас ніякий) уявити не могла.
Фото не мої. Зробити знімок – смертельна небезпека, телефони у нас забирали у першу чергу. Я свій примудрилася зберегти (бо орки – суцільно тупі валянки), але зарядки вже не було. Мені той день, вочевидь, був даний для того, аби я це ПОБАЧИЛА. Після принизливих знущань щодо зміни місця евакуації (люди з малими дітьми на руках, старі немічні люди вимушено бігли 10-кілометрові марафони з однієї точки містечка до іншої, аби то там, то там за дві-три-чотири години очікування вчергове почути, що автобуси якщо й пропустять, то не сюди – причини, версії, плітки ходили різні) стало зрозуміло, що перший морозний вечір та ніч під час комендантської години ми всі, близько 300 людей, проведемо, скоріш за все просто неба.
Частина мешканців була по власних автомобілях, і їм вже можна було, певно, позаздрити, бо, наприклад, сусідська родина, з якою ми йшли разом – три жіночки й дівчинка 1рік 8 місяців вискочили у чому були після двотижневого безперервного життя у підвалі, без світла, опалення й води, без харчування для малечі… На одній з дівчаток взагалі була легенька куртка поверх піжами… Але частину з нас врятувало від нічної заметілі укриття, про яке мало хто знав, але пошепки люди передали, куди треба рухатися. Це буде колись окрема історія, я не можу поки що про це говорити.
Найстрашніша мить – коли я в рюкзаку не знайшла Сергієвих записів. Загубити я їх не могла, скоріш за все, він забув\не встиг їх мені покласти. У тому бункері ми зовсім не чули вибухів, до яких вже й звикли рівно як 14 днів – перший розбудив мене 24 лютого плюс-мінус о 4-й ранку…
А тепер вже 9 березня. Ніч я не спала. На ранок я мала зробити вибір – залишитися в бункері й волонтерити, бо там купа людей, що потребують опіки й допомоги, або пробиратися додому. Одній мені не пройти, це близько 10 км по відкритій місцевості. Про зниклих чи вбитих одинаків та розстріляні машини з родинами я за ніч дізналася – за край сприйняття, усвідомлення… Але з 10 ранку нас знову почали фарширувати обіцянками про автобуси.
І вони дійсно були – 50 автобусів на Стоянці, але орки всіляко блокували евакуацію, пояснюючи небезпекою замінувань по трасі. Після 13.30 годині нашу величезну групу підперли орки на БТРах, направили мовчки автомати (близько 500, певно, людей), утворилася тиснява, люди побігли у внутрішні двори… Хтось мав зв’язок з організаторами евакуації і нас знову зорієнтували йти зворотним шляхом – на площу до Склозаводу, який вщент згорів напередодні (диміло три дні). І це був вихід для мене – бо велика частина людей погодилися на цей маршрут, хоч і не дуже сподіваючись на автобуси, зато багатьом ближче до домівок. Не одна я вирішила повернутися.
До хати я дісталася о 16.00. Про зустріч з чоловіком не розповідатиму. Єдине – про записи. Вони просто вислизнули на підлогу, коли Сергій намагався покласти їх мені до рюкзаку, але ми в темряві цього не помітили. За півгодини раптом у мене з’явився зв’язок і прийшло повідомлення, що мої супутники вже сіли в автобус, який підібрав людей буквально в 600 метрах від нашого будинку, і що ми ще можемо встигнути. Але на ті 600 метрів вже не було сил не тільки у хворого чоловіка, а й у мене.
Подвійний марш-бросок у незручному взутті й одязі під неочікувано морозний й сильний вітер – губи потріскалися, вся мокра, на підошвах – водянки. Йти не можу. В хаті мінусова температура. Світла, газу нема давно. Залишилися ночувати в сусідів. Це взагалі героїчна родина. Про них – окремо. У них ще залишився туристичний прилад, на якому можна було заварити чай та каву…
Наступного дня до нас прийшла звістка, що автобуси ще раз будуть ближче до нашої сторони – біля Гуманітарного інституту. І хоча ми вже все обговорили з чоловіком, що залишаємося й нікуди не йдемо, я сказала те, що привиділося мені ще в ніч з 24 на 25 лютого: “Бери отой інвалідський візок, кладемо рюкзаки і йдемо. У нас є година”. З онуками я до того місця прогулянковими кроками діставалася за 35 – 40 хвилин. “Людо, ти жартуєш?”- “Ні! Не буде автобусів – повернемося”. Ми дійшли.
Ставлю тут тільки ці фото – це все менше, ніж 1 км від нашої хати. Ми її навіть не замикали. Просто накинули гачок».
У коментарях під постом висловились кілька десятків людей, у тому числі – відомі особистості в медійному та культурному просторі України.
Письменниця Ірен Роздобудько: «Людочко… Немає слів… Це свідчення. Я перепощу. Які потреби? Раптом ти десь на Лівому березі… Живіть! Дихайте! Сил…».
Журналістка Ольга Мусафірова: «У мене серце хололо, коли читала… Які ж ви з Сергієм мужні люди!».
Перша секретар НСЖУ Ліна Кущ: «Людочко, це неможливо читати, страшно уявити, а вже пережити – то понад людські сили… Як добре, що ви вже не там».
Керівник прес-центру Київського прес-клубу Алла Багірова: «Після пережитого смак життя сприймається зовсім по-іншому. Ми інші – загартовані і вільні від усього: майна, роботи. Боляче, але що з цим поробиш?».
Журналістка Новини.LIVE Ірина Касьянова: «Хотіла написати – ворогові не забажаєш того, що ви пережили. Але оскільки у нас ворог зараз один, то цьому можна всього цього побажати, як мінімум. А насправді – горіти в пеклі, причому, за життя».
Ольга Чорна: «Людочко! Як же це страшно! Дякувати вашій мужності та витримці – цей жах вже позаду! Обіймаю міцно».
Сергій Мельковський: «Хай якомога більше людей знають, що там твориться».
Тетяна Сатаєва: «Це страшний сон, цього не може бути… Путiн капут!».
Анжеліка Рудницька: «Слава Богу, що живі. Обнімаю. Хай Бог береже і загоїться ваші рани».
Віктор Коваленко був першим з українських журналістів, хто був у ще необжитій та неоздобленій квартирі Чичканевих у 2002 році. Він цікавиться: «Можна це твоє цитувати для американських ЗМІ? Пам’ятаю її і той обід у вашому дворі. Хата вціліла чи ні?».
Відповідь не надто оптимістична: «Не знаю. Щодня війна все ближче. З одного боку вже не залишилось будинків»…
