Світлій пам’яті журналіста в день його ювілею
22 лютого нашому колезі, журналісту й репортеру, Герою України В’ячеславу Веремію виповнилось би 40 років…
Кажуть, забобонні чоловіки побоюються цієї дещо магічної дати, не вважають її ювілеєм та не святкують… Та йому вже нема чого боятись…
В’ячеслав Веремій навіки залишився молодим, 34-літнім. І його 40-річчя тепер уже без нього відзначають родина, друзі й колеги, журналістська спільнота. Ті, хто особисто знав Славка, ті, хто працював з ним, а також багато людей, які змогли ознайомитися з його творчістю й життєвим шляхом з книги «Веремій В’ячеслав. Правда життя журналіста». Книги – материного пам’ятника синові, розпачливого крику зотлілої, навік заціпенілої в скорботі материнської душі Катерини Аркадіївни Веремій.
Випускник Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, він сформувався як професіонал у «Газеті по-київськи», де працював найдовше. Потім В. Веремій публікував свої роботи на сайтах «Обозреватель», «UkrainiansPhone», а з травня 2013 року – в новій газеті «Вести».
Доленосною виявилась та робота. Але доленосною з чорною міткою…
Ось коротка хроніка тих днів і подій на Майдані.
19 січня 2014 року В’ячеслав, виконуючи свої професійні обов’язки, перебував на вулиці Грушевського. Світлошумова граната «беркутівців», яка вибухнула поруч, поранила чоловікові око. Він пережив складну операцію, медики госпіталю наполягали на продовженні лікування…
Однак Веремій уже 18 лютого, коли події на Майдані Гідності досягли апогею, з власної волі й на прохання колег вийшов на роботу.
Цю потребу він пояснив у своїх записах зі щоденника, який вів у госпіталі після січневого поранення. І, як пізніше виявилось, таким чином Славко ще ніби й відповів (і хто б те взагалі міг передбачити?) тим, хто потім, по смерті (!), дорікав йому вслід «не такими» публікаціями:
«Я пишу з одним оком, бо друге поранене. Якщо в мене не стане й іншого – я буду писати в темряві. Якщо віднімуться мої кінцівки – я знайду спосіб писати і до останнього подиху. Саме за цим я прийшов на Майдан. Я прийшов за правдою, яку мав донести до людей, бо я журналіст.
…Але як же країна? Що буде з моїм народом?
Народ, що роками топився в неволі,
Повстав, щоб здійснити «Великий політ».
Годі лизати криваві мозолі
Від зграї імперських чобіт.
…Мені випала честь жити і творити, коли викупана в крові Україна тільки тепер почала здобувати свою незалежність, тільки тепер про неї почує весь світ, бо люди стомилися їсти «дірочку від бублика», працювати на чужині за безцінь, тихо вмирати в злиднях.
А поряд – вимуштрувані маєтки із золота та кришталю, парки дорогих автомобілів, заокеанські вікенди.
Що це ? Хіба це не Правда? Хіба не виставила влада проти свого народу «монолітні озброєні щити» й нагодувала його кулями:
- Наїжтеся, та йдіть по домівках, якщо долізете.
Але ні. Тут нас не зламати. Господи, допоможи мені піднятися. Моя зброя – це слово.»
У ніч на 19 лютого він повертався з Майдану, де перебував увесь день, замість того, щоб доліковуватись після поранення. І міг би вже доїхати додому, оскільки з колегою сіли в таксі. І нічого б тоді з ним не трапилось…
Але В’ячеслав побачив з вікна таксі натовп озброєних «тітушок». І відступив у ньому втомлений недужий чоловік, і виступив на передній план журналіст, репортер, узявшись за фотокамеру…
Озвірілі найманці тодішніх «владарів» жорстоко побили його й колегу, побачивши, що їх знімають. Дісталося також і водієві таксі. Але Веремію до того ж завдали й вогнепального поранення…
Його ще доправили «швидкою» до лікарні, надали першу необхідну допомогу, але, вочевидь, чогось не помітили, бо у пораненого продовжувалась внутрішня кровотеча.
19 лютого під ранок В’ячеслав Веремій помер на операційному столі. На велетенському – всесвітньому – кардіомоніторі крива цього серцебиття стала прямою… Зупинилось ще одне людське серце. Поповнило гіркий мартиролог тих сердець, биття яких обірвалось у чорні для України лютневі дні…
Боляче і страшно навіть сьогодні, через шість років, читати спогади матері, Катерини Аркадіївни Веремій:
«Боже ж мій, як швидко летять роки.
Життя моє і душа моя немов закуті в кайдани.
Іде шоста річниця, а я все чекаю, чекаю, і виглядаю свого сина. Сина української нації, сина-патріота, справжнього національного духу.
А він не йде. І ніколи вже не прийде. Його закатоване, понівечене катами тіло привезли лиш на декілька хвилин до рідного порогу. Щоб навіки з ним попрощатися, під голубим морозним небом.
Він лежав ніби живий. Лице спокійне-спокійне. Та намертво стулені губи. Та тільки очі заплющені, та тільки на щоці засохла кривава сльоза. Він був спокійний. Спокійний, як при житті.
А потім із захмареного неба виглянуло сонечко, і так яскраво засвітило, що люди не витримали й почали голосно плакати. Немов хотіли розбудити мого синочка. А я обливала його своїми гіркими сльозами і безсило шепотіла: прокинься, синочку – ой прокинься, любий, відкрий свої сині-сині очі…
А він мовчав. Та був якийсь особливо красивий. І неначе гордий.
Гордий за свою відважність у нерівному бою з катами. Він, єдиний журналіст, там, на тому перехресті, не побоявся, не злякався, цих звірів у людській подобі й почав їх знімати. І з власної волі прийняв мученицьку смерть…»
Минулого року Національна спілка журналістів України провела презентацію книги «Веремій В’ячеслав. Правда життя журналіста». До цього спонукали Спілку й численні закиди – мовляв, «не того захищаємо», «не так писав». І необхідність домогтися справедливого покарання вбивцям. І потреба нагадати – професія репортера пов’язана з небезпекою, бо справжній журналіст обирає не спокій і вигоду, а честь професії й обов’язок громадянина. Саме такі журналісти відстоюють інтереси суспільства.
Наведемо лише кілька виступів на презентації. Виступів людей, які знали чи близько спілкувалися з В’ячеславом.
Ігор Демченко, журналіст, кореспондент газети «Свобода», учасник Майдану 2013-2014:
Я добре знав Славка. 19 січня я отримав поранення разом з ним. Як майданівець, я хочу сказати, що вважаю Славка своїм побратимом, майданівцем. Він був журналістом від Бога, а раз журналіст від Бога – значить, чесний чоловік. Тому він не зміг пройти повз тих «тітушок». Виявилось, бути чесним чоловіком в Україні – це дуже небезпечно, Тому я вважаю, що це наш обов’язок – пам’ятати чесне ім’я Славка Веремія.
Володимир Зінченко, учасник Євромайдану, товариш В. Веремія:
Нас поранили практично в одному місці, оперували та лікували в Олександрівській лікарні. Там ми не мали змоги продовжувати боротьбу на Майдані – протидіяти російським ботам в інформаційному вимірі. Але навіть на лікарняних ліжках ми намагалися боротися з пропагандою у соцмережах. Вже тоді я зрозумів, що В’ячеслав – неординарна особистість та професіонал. І ще – навіть коли йому запропонували реабілітацію в Варшаві, він відповів, що не може залишити Україну в такий час, коли пишеться історія…»
Фотокореспондентка «Газети по-київськи» Лада Бондаренко:
Слава загинув на роботі… Як справжній журналіст. Він же міг проїхати собі далі й зробити вигляд, що не помітив цих «тітушок». Але він був вивчений за дуже хорошими стандартами журналістики, тому зупинив таксі й почав знімати. І це стало «спусковим гачком» почати його бити. Тому що «тітушкам» не потрібні були свідки й докази».
Спілка журналістів тримала під контролем розгляд справи щодо загибелі В’ячеслава Веремія. Перший суд у цій справі в жовтні 2014 року пройшов у закритому режимі, обвинувачений був випущений на свободу під особисте зобов’язання. Це надзвичайно обурило і журналістську спільноту, і громадськість.
Загалом судові засідання тривали більше трьох з половиною років, початковий вирок обвинуваченому Юрію Крисіну – чотири роки покарання умовно (?!) – було зрештою змінено на п’ять років ув’язнення. Злочинця, який безпосередньо стріляв у В’ячеслава, так і не знайшли. Справи інших причетних до того побиття розглядають ще й досі…
Ми підтверджуємо, що журналістська спілка не дасть спокою відповідним органам, доки у справі не будуть зняті всі знаки запитання.
І ще кілька моментів слід зрештою нагадати суспільству в день ювілею В’ячеслава Веремія.
По-перше, він не є автором того матеріалу з ганебним заголовком, який йому приписують. Дослідили, що публікація підписана кількома прізвищами, бо на Майдані працювало кілька журналістів «Вестей», а після загибелі Веремія чиясь недобра рука, створюючи репортерові лиху славу, витягла з архіву й поширила нібито саме його «антимайданівський допис».
По-друге, не годиться ні нам, колегам, ні громаді вдаватись до неоднакових оцінок і різних стандартів щодо подібних випадків. Це щонайменше непрофесійно. Адже загиблий журналіст Павло Шеремет (світла і йому пам’ять!) теж, як ми знаємо, працював у «Вестях». На радіо «Вести». І його ми шануємо як журналіста-професіонала, чиє життя безжально обірвалося внаслідок підлого вбивства. Чому ж дехто при згадці про Веремія дозволяє собі дещо зневажливе «А, так він же з «Вестей»..?
Герой України, патріот, наш колега В’ячеслав Веремій вартує такого ж виміру гідності й нашої пам’яті.
…У день його 40-річного ювілею, в ці дні загальної скорботи ми спрямовуємо в небеса слова безмежної вдячності тим, чиї душі відлетіли, відстоюючи незалежність своєї країни. Вони дивляться на нас, вони сподіваються від нас продовження їхньої справи, вони вірять, що їх загибель не була марною…
Тому ми – вкотре – не втомлюємось повторювати: зло і злочинці мають бути покарані!
Слава нашим героям!
Пресвітла їм пам’ять!
