Ірина Рибакова пройшла шлях від волонтерки у добровольчому батальйоні до керівниці пресслужби однієї з найвідоміших українських бригад. Про виклики воєнної журналістики, безпеку на позиціях та зміни у висвітленні війни вона розповіла інформаційній службі НСЖУ.
Кандидатуру Ірини Рибакової наразі розглядає Секретаріат НСЖУ для присвоєння почесної відзнаки «Пресофіцери важливі», яка була запроваджена Національною спілкою журналістів України для відзначення співробітників пресслужб Сил оборони, котрі активно висвітлюють життя своїх підрозділів та допомагають цивільним журналістам у роботі на фронті.
Цивільна журналістка іде в армію
Коли у 2015 році журналістка Ірина Рибакова вперше як волонтерка приїхала до добровольчого батальйону «Карпатська Січ», вона ще не знала, що цей досвід кардинально змінить її життя. Сьогодні вона очолює пресслужбу 93-ої окремої механізованої бригади «Холодний Яр» – одного з найбільш медійних підрозділів Збройних сил України.
Випускниця факультету журналістики Київського міжнародного університету, Ірина до призову працювала в друкованих виданнях. Найдовше – понад чотири роки – у «Газеті по-українськи» та журналі «Країна».
– У 2015-16 роках я проїжджала до «Карпатської Січі», допомагала возити продукти по позиціях, згодом писала для них матеріали, – згадує Ірина Рибакова. – Коли добровольчий батальйон увійшов до складу 93-ої бригади, я вирішила офіційно приєднатися до підрозділу.
Наприкінці 2017 року Ірина вступила до лав бригади. Спочатку формально була звичайним солдатом, хоча фактично завжди працювала в пресслужбі. Офіцерську посаду отримала у 2022 році.
Як змінилася війна «після 24 лютого»
Повномасштабне вторгнення кардинально змінило роботу військових пресофіцерів.
– До 24 лютого 2022 року ми знімали переважно піхоту на позиціях. Вони були не дуже активні через так званий режим перемир’я. Навіть якщо застосовувалися танки чи артилерія, знімати це не дозволяли, – пояснює Ірина Рибакова.
Після початку повномасштабної війни «нарешті відкрилися всі карти». Більше не потрібно було щоразу пояснювати, що це не «громадянська війна», а російська агресія. З’явилася можливість показувати реальну картину бойових дій.
– Мені стало легше працювати після повномасштабного вторгнення. Ми нарешті могли показувати всю війну як є – не лише піхоту, а й артилерію, танки, – зазначає пресофіцерка.
Командири також почали розуміти необхідність медійної роботи.
– Зараз відбувається щось схоже на перегони між бригадами – хто більш медійний. Адже без медійності немає ресурсу – ні волонтерського, ні людського. Всі командири зрозуміли, що це потрібно, – констатує Ірина.
Найбільшим викликом у роботі пресофіцера стала безпека.
– Не всі командири готові приймати журналістів на позиціях, бо ми не можемо забезпечити їхню безпеку, – пояснює Ірина Рибакова.
Самі журналісти також стали обережнішими. Особливо іноземні кореспонденти – вони часто відмовляються від поїздок через можливі загрози.
– Усі зараз визнають, що внаслідок небезпеки ворожих безпілотників неможливо заїхати з журналістами на позиції, які раніше були звичайними для поїздок з журналістами – мінометників, дронарів. Це стало вкрай важко, – розповідає керівниця пресслужби.
Ірина згадує кілька небезпечних епізодів. Найстрашніший – коли під час зйомки роботи дронарів поряд вибухнув ворожий снаряд.
– Ми могли всі загинути, якби уламки полетіли в інший бік. Командир позиції отримав сьоме поранення, журналісту зашивали барабанну перетинку в вусі, – розповідає вона.
З українськими журналістами працювати простіше, зізнається Рибакова. Іноземні кореспонденти часто висувають складні вимоги: їхати великими групами з перекладачами, фіксерами, фахівцями з безпеки.
– Часто-густо це просто неможливо. Зараз найпростіше взяти одного журналіста. Коли їх багато, це стає неможливо через обмеження, – пояснює пресофіцерка. – Іноземні медіа також вимагають детальної інформації про безпеку: відстані до ворога, наявність укриттів, шляхи евакуації. Відповіді мають надходити до їхніх штаб-квартир у Лондоні чи Парижі, що може затримувати роботу…
Власний контент та найцікавіші проєкти
93-тя бригада активно розвиває власні медіаканали.
– Ми намагаємося розвивати свій ютуб-канал, підтягувати іноземну аудиторію через X (колишній твітер), – розповідає Ірина.
Серед найцікавіших свіжих проєктів – інтерв’ю з російськими полоненими та серія матеріалів про оборону Покровська.
Ми їздили туди разів сім. Знімали з дахів будинків… Будинків, які нині вже не існують… знімали позиції, які потім розвалило кабами, – згадує пресофіцерка.
Окрему увагу приділяють спецбатальйону «Алькатарас», де служать колишні ув’язнені.
– Це – специфічна категорія громадян, але вони дуже мотивовані. Воюють за свою свободу в прямому сенсі, – характеризує їх Рибакова. – Деякі з них вже перейшли у категорію звичайних військовослужбовців.
Окремий напрямок роботи пресофіцера – робота з фейками та дезінформацією. Приміром, на початку повномасштабної війни 93-тя бригада стала жертвою інформаційної атаки. Росіяни створили фейковий телеграм-канал, де від імені бригади публікували відео за участю наших полонених.
– Ліквідувати цей канал було дуже важко – ніхто не міг допомогти, бо це російська платформа, – розповідає Ірина. – Врешті канал припинили вести… Не знаю як, найімовірніше – фізично усунули адміністраторів.
Молодим журналістам, які хочуть висвітлювати військову тематику, Рибакова радить не гнатися за ефектними кадрами.
– Шукайте історії, пишіть більше про людей, особливо про піхоту – вона виконує найважчу роботу. Статистика без історій – це просто цифри, – підкреслює вона. – Ми живемо в історичний час. Якщо вистоїмо, він потрапить у підручники. Його треба фіксувати, показувати.
Війна постійно змінюється, підкреслює пресофіцерка.
– Війну треба фіксувати для історії в режимі реального часу, – каже наша співрозмовниця. – Адже кожні 2-3 місяці війна змінюється. Я наведу приклад. Ще кілька місяців тому не було такого активного застосування дронів на оптоволокні. Зараз машини обтягнуті сітками, люди сидять у багажниках з дробовиками. Таке треба фіксувати!..
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
