Нагороджена НСЖУ журналістка Катерина Лісунова роками руйнує стереотипи про Україну в коридорах американської влади. Катерина першою отримала статус української резидентки в ООН, висвітлювала штурм Капітолію. Пізніше, у вересні 2021 року, вона приєдналася до Української служби «Голосу Америки» як кореспондентка в Конгресі США. У відвертому інтерв’ю вона розкриває дивовижні прогалини у знаннях топ-політиків США та ділиться меседжем: “Доношу до американських владців: Україна воює не за територію, а за людей”. Лісунова відкрито говорить про те, як російська пропаганда проникає в американські медіа, чому навіть союзники України не знають про ключові події, і що насправді потрібно, щоб голос України долинув через океан.
– Насамперед хотіла б подякувати НСЖУ за велику і наполегливу роботу з підтримки журналістів. Зокрема, йдеться про Центри журналістської солідарності, де журналісти можуть працювати навіть у важкі воєнні часи, коли відключають світло, коли стали постійними обстріли. Я навіть не знаю, чи є де-небудь у країні, що воює, чи взагалі де-небудь щось аналогічне. Дуже сподіваюся, що ці центри працюватимуть і далі, тому що війна триває, і полегшення обстрілів ми зараз не спостерігаємо. Поготів не спостерігаємо полегшення роботи журналістів. Якщо зможу допомогти в цій роботі, буду дуже рада.
«Важливо, щоб питання задавали українські журналісти»
– Катерино, ви стали першою українською журналісткою-резиденткою ООН. Що це означає і як вам удалося цього досягти?
– Різні організації мають в ООН ньюзруми – спеціальні місця для роботи журналістів. Наявність такого офісу й означає статус резидента. Отримати його дуже непросто. Досягти цього вдалося завдяки важкій роботі, багатьом запитам, і, звісно, підтримці Постійного представництва України при ООН…
Зі свого боку я пояснювала представникам ООН, що питання, пов’язані з Україною, мають висвітлювати українські журналісти. Наприклад, щодня відбувається брифінг прессекретаря генсека ООН, Стефана Дюжарика. І коли йдеться про проблеми України, важливо, щоб питання задавали українці. Бо російські пропагандисти формулюють питання таким чином, щоб і представники американських медіа поширювали інформацію з російського кута подачі.
Але подолання бюрократії і створення аргументації було недостатньо – треба було довести свій професіоналізм. До того, як отримати статус резидентки, я працювала в ООН просто як журналістка, робила дуже багато матеріалів. Ці всі матеріали подавала, як приклади, у пресцентр ООН, який відповідає за роботу журналістів. На той момент я працювала з телеканалом «Прямий» і, як фрілансерка, з «BBC Україна». Побачивши всю цю роботу, вони виділили мені офіс порівняно швидко, за рік-півтора.
Після тієї роботи, яку я проробила, до висвітлення ООН долучився «Укрінформ», і зараз, коли я вже не працюю в ООН, мій офіс передали їм.
«Багато хто з друзів України не в курсі про наші важливі події»
– Знаю, що 6 січня 2021 року ви висвітлювали штурм Капітолію, потім брали інтерв’ю у провідних американських політиків. Що відчуває журналіст, який опинився у центрі історичних подій?
– Штурм Капітолію – це була неочікувана і дуже багатогранна подія, тому що дуже багато чого там відбулось. Багатьом моїм американським колегам порозбивали апаратуру. Люди, які штурмували Капітолій, не давали їм нічого висвітлювати, і слава Богу, що залишили їх живими. Я працювала в Україні під час Майдану, робила матеріали з багатьох акцій протесту, або заворушень навіть у США, – тому знала, як діяти. Крім того, коли я представлялася українською журналісткою, учасники штурму сприймали мене більш позитивно, ніж американських колег. Мені навіть удалося відзняти спілкування з деякими із них. У мене було інтерв’ю до штурму, коли люди казали, що вони дуже мирні, що нічого не станеться. А потім інтерв’ю після, коли інші люди вже пояснювали, чому вони вирішили штурмувати.
Ви знаєте, я б не сказала, що вони були «негативними героями», як у кіно. З того, що я чула, це були люди, які вірили, що вибори «були вкрадені», і що таким чином вони «рятують демократію, США, Конституцію і чесні вибори». Тобто я би сказала, що це були, на жаль, обмануті люди, які дуже сильно переживали за свою державу.
Був момент, коли біля Капітолію журналістів майже не залишилося. Вечір, учасників штурму розганяють, я чую здалеку вибухи димових шашок, шумових гранат. Записую стендап з телефону. Підсвічую лице, і мене дуже легко виділити у темряві. Я переживаю, бо знаю, що зараз можуть підійти, і незрозуміло, хто це буде і як до мене вони поставляться. Я все записала, вимикаю апаратуру, швиденько намагаюся складатися, і тут до мене таки підходять кілька парубків, які штурмували Капітолій. Вони в амуніції. Вони до мене підходять і питають, хто я, з ким я. Вони кажуть: дайте нам інтерв’ю, прокоментуйте нам на відео, що ви думаєте про те, що сьогодні відбулося. І я чесно кажу, що, знаєте, вважаю, що ви зараз дуже шкодите власній державі. Радіють лише ваші вороги. Це було дуже сміливо, але вони вислухали і сказали: «Ну так, ви, мабуть, праві». Тобто, навіть погодилися зі мною. Мені від серця відлягло. І тут я бачу, що в них руки в крові. І кажу: «О, у вас руки в крові?» А вони такі: «Ага, ми там трохи наробили галасу»…
– Як із власного досвіду порадите працювати з провідними світовими політиками? З американськими сенаторами, конгресменами?
– Є кілька речей. Треба бути наполегливим, треба бути впевненим у собі. Вони дуже часто поспішають, не дають коментарі, не відповідають на імейли, але треба бути дуже послідовним у досягненні своїх цілей.
Скажу, що сам факт моєї роботи на «Голосі Америки» допомагав висвітлювати події в США для українських глядачів. Тому що закордонним журналістам посадовці Конгресу Сполучених Штатів Америки не дуже хочуть давати коментарі. Але «Голос Америки» був американським виданням, тож я була американською журналісткою – через це вони були відкритішими до розмови.
Цікаво, що навіть багато хто з друзів України були не в курсі подій, які в Україні, в Європі визнавали гучними і важливими. Мені доводилось показувати співрозмовникам заяви, щось уточнювати. Тобто буквально ознайомлювати їх з тим, що відбувається, і тоді вони коментували.
Таких прикладів у мене багато. Приміром, так було після підриву Каховської дамби росіянами, коли вони одразу зробили заяву, що це українці зробили. Українській стороні був потрібний деякий час, щоб розібратися і підготувати заяви. Тим часом, у США навіть багато провідних медіа посилалися на заяву росіян, не дочекавшись української реакції. Пам’ятаю інтерв’ю з Майклом Волцом, який потім був радником з нацбезпеки в адміністрації Трампа. Я його питала про Каховську дамбу, і він тоді в інтерв’ю сказав, що «росіянам не було сенсу її підривати», оскільки «це було на території, яку вони вже окупували». На що я йому сказала, що в принципі для росіян не було багато сенсу і повномасштабну війну починати, тому що це шкодить їхній економіці.
– У кого ви з провідних американських політиків брали інтерв’ю?
– Чесно кажучи, в Конгресі – практично в усіх. Зі спікером Палати представників Майком Джонсоном у нас було дуже багато коментарів. Найпам’ятніший – коли він сказав, що підтримує, щоб Україна била по російській території, тому що, за його словами, «адміністрація Байдена не має обмежувати Україну в використанні наданого Конгресом озброєння».
З Майком Джонсоном у нас було найбільше різних інтерв’ю. Він знав мене як журналістку, яка висвітлює все, що стосується України, і дуже часто були навіть такі моменти, коли він від усіх інших запитань ухилявся, а на моє відповідав, тому що воно стосується України. Американські журналісти часто повторюють одне одного, задають скандальні запитання. Мої ж завжди були дуже конкретними. Тому, можливо, у нас із ним і склалися гарні стосунки.
А так, загалом, мабуть, я брала коментарі в усіх конгресменів з обох партій – від демократів до крайньо правих республіканців. Зокрема, були в мене трохи запальні інтерв’ю з крайньо правими політиками Марджорі Тейлор Грін, Меттом Гейтсом.
Одне з останніх моїх інтерв’ю було з Джей Ді Венсом, коли він уже став віцепрезидентом. «Зараз здається, що з боку США є дуже багато тиску на Україну і майже немає тиску на Росію, – сказала я. – Чи планує ваша адміністрація запроваджувати якісь санкції?» На той момент він мені відповів, що санкцій і так було дуже багато, і вони вважають, що чинять тиск на обидві сторони. Але бачите, час трохи змінився, і тепер уже серйозніше говорять про ймовірність застосування нових санкцій щодо Росії.
– Є якісь принципові відмінності між американськими конгресменами і українськими народними депутатами?
– Є. При всій повазі до українських народних депутатів, вони дуже… тимчасові. Вони часто приходять у парламент кон’юнктурно, в залежності від політичних віянь. В Україні є популярна думка, що політика – це дуже брудна справа, що Верховна Рада – місце для нечесних людей, і ця думка дуже знецінює парламент. Депутати приходять і йдуть із політики, це постійний процес.
Законодавці Конгресу США – інша річ. Це люди, які все своє життя присвячують політиці. Іноді це передається з покоління в покоління. Багато з них навчалися в університетах саме заради того, щоби стати політиками. Вони накопичують знання, стають професіоналами, набагато краще можуть пояснити процеси, які відбуваються. Одним словом, ти бачиш людину, яка горить цим, яка буде це робити незалежно ні від чого. Навіть коли піде на пенсію, вона продовжить політичну діяльність. Це вже покликання, а не тимчасова присутність.
– Можете розповісти про один день журналіста в Конгресі?
– День журналіста в Конгресі має починатися дуже рано, мало не в п’ятій ранку. Треба оновити різні запити на інтерв’ю, зробити нові запити. Ознайомитися з подіями які трапилися за ніч у Європі, через різницю в часті українців потрібно постійно наздоганяти, щоб відповідно побудувати свої запитання до конгресменів. Також ознайомитися із розкладом подій на цей день, а в понеділок – на весь тиждень, щоб побачити, які слухання в Конгресі, його комітетах стосуються України. Чи є в розробці нові законопроєкти по Україні, чи будуть за них голосувати сьогодні. Потім треба ознайомитися, які відбуватимуться пресконференції, брифінги. Також є окремі зустрічі партійних фракцій Республіканської і Демократичної партії, і туди теж треба піти. Тобто ознайомлення з усім графіком – це дуже велика робота.
Потім десь о 9-й ранку ти вже в Конгресі. Я – мультимедійна-журналістка, в мене не було окремого оператора, я сама зі своєю камерою ходила, задавала політикам запитання, знімала їх на відео, домовлялася про інтерв’ю. Потім після цих інтерв’ю це все треба було розрізати на маленькі синхрончики або на великі інтерв’ю. Потім – прямі ефіри, включення, статті. Отак і проходив мій день журналістки у Конгресі.
І так весь тиждень. Найактивніші дні в Конгресі – це вівторок, середа і четвер. З них найбільш насичений – середа. Якщо ви очікуєте якусь заяву з Конгресу по Україні, або взагалі будь-яку важливу заяву, я вам просто пророкую, що вона буде в середу.
Дуже багато колег з різних американських медіа допомагали мені. Якщо я прийшла на якусь подію трошки пізніше, і там вже щось прокоментували про Україну, мені казали. Навіть на відео знімали і передавали мені. За таку солідарність я неймовірно вдячна.
– Яка адміністрація – Байдена чи Трампа – відкритіша до журналістів?
– Такий парадокс, про нього згадували деякі мої колеги-журналісти також, що попри те, що, наприклад, «Голос Америки» закрила адміністрація Трампа, попри те, що чинна адміністрація дозволяє собі критичні вислови щодо журналістів загалом, але тим не менш ця адміністрація більш відкрита до журналістів під час будь-яких публічних заходів. Тому що, якщо ми згадуємо адміністрацію Джо Байдена, то його можна було почути раз на місяць, тобто дуже рідко. Рідко він мав живі розмови з журналістами. А ця адміністрація, незалежно від того, на якому рівні – від президента Дональда Трампа і віцепрезидента Джей Ді Венса, до будь-кого наближеного, навіть Ілона Маска, – вони всі дуже багато говорять з журналістами.
«Американці під час розмови можуть вставити якесь російське слово, думаючи, що тобі це приємно»
– Чи помітна в Америці робота журналістів, які розповідають з лінії фронту про нашу війну?
– Голос українських журналістів, на жаль, поки що тихіший, ніж голос великих міжнародних медіа. Щоб ситуація змінювалася, Україні потрібні потужні англомовні, іспаномовні медіа. Міжнародна журналістика потрібна Україні більше, ніж будь-кому іншому. Щоб голос українських журналістів долинув через океан, він має бути дуже потужним і дуже гучним, і дуже рідко це трапляється. «Системного» голосу поки що я, на жаль, не бачу. Це слабка сторона українських медіа, але… там, де є слабка сторона, там є велике поле для роботи.
– Ви говорили, що часто під час інтерв’ю з американськими політиками вам доводиться інформувати їх про якісь події в Україні, заповнювати прогалини. А чи є якісь стереотипи, упередження про Україну, які вам потрібно долати під час інтерв’ю?
– Неприхильні до України політики часто маніпулюють фразами про найкорумпованішу країну в світі. Хоча насправді ніяких об’єктивних даних, щоб це підтвердити, не існує. Окремі, часто не підтверджені, заяви з часом перетворилися на наративи – про використання іноземної допомоги в корупційних цілях, про те, що ця американська допомога набагато більша, ніж вона насправді є… Часто американські політики забувають, що допомога Україні створює робочі місця для американців, посилює американську оборону. Але це все політичні наративи. Я б не сказала навіть, що це стереотипи. Ці політичні наративи намагається посилити російська пропаганда, і їй це часто вдається, тому що вона кидає на це дуже великий ресурс.
Якщо говорити про звичайних американців, то в них досі не до кінця є розуміння різниці між Україною і Росією. Вони можуть визнавати, що це різні держави, але можуть не розуміти, що культури різні, що мова різна, що національні традиції різні.
Мені часто доводилося чути «співчуття» про те, що в Україні «воюють фактично однакові культури», що «сім’ї по обидві сторони кордону розділені війною». Немає розуміння, що наша «спільна історія» – це історія окупації. Під час розмови американці досі можуть вставити якесь російське слово або фразу, думаючи, що це тобі приємно.
– А як змінилося висвітлення України в американських медіа після початку війни?
– З’явилось більше розуміння, що до чого. Замість «Кієв» почали вживати «Київ», намагаються вимовити «Володимир Зеленський», а не «Владімір». З’явилося більше розуміння, більше намагання вивчити Україну через Україну, а не через інші держави. Тому що донедавна, як ви пам’ятаєте, американські медіа дуже часто мали штаб-квартиру в Москві, і із Москви вони висвітлювали Україну. Дуже часто навіть не виїжджаючи до нас.
– Кажуть, що через велику тривалість війни інтерес до України падає. Чи це так?
– Ви знаєте, парадоксально, але чинна адміністрація Дональда Трампа дуже сильно підняла інтерес до України і повернула Україну в новинний простір. Про Україну зараз згадують і говорять набагато більше, ніж це було за адміністрації Байдена.
– Американська журналістика сильно відрізняється від української?
– Відрізняється. Не знаю, чи сильно, але відрізняється.
Іноді мені здається, що в Україні більше свободи слова. Більше якихось можливостей для журналістів. Журналісти мають більше прав.
Водночас журналісти в США мають… більше правил, і ці правила не завжди погані. Наприклад, у Конгресі якщо конгресмен або сенатор кудись іде, ти маєш запитати його, чи не проти він, щоб ти з ним пройшлася і задала йому запитання. Якщо він погоджується, то ти можеш ставити запитання. Інакше ти не маєш права за ним бігати. В принципі, бігати заборонено в Конгресі. У деяких місцях заборонено сидіти. Заборонено вдягати некласичний одяг. У деякі місця в Конгресі тебе не пустять, якщо ти в спортивному взутті. У Конгресі заборонено використовувати вітрозахист на мікрофон із символікою твого медіа – ніхто не намагається свій бренд більше в кадр виставити. Дуже багато таких правил, які насправді не є поганими, як на мене. Вони впорядковують та полегшують роботу самим журналістам.
– «Голос Америки». Для багатьох поколінь, ще з радянських часів, він був еталоном неупередженої об’єктивної інформації. Після рішення адміністрації Трампа про закриття цього медіа, «Голос» остаточно замовк?
– Так, «Голос Америки» був важливим у радянські часи, а зараз він особливо важливий для українців на окупованих територіях. Мені писали, зокрема, з окупованого Луганська, і багатьом моїм колегам писали з окупованих територій. Для цих людей, ми були голосом надії, об’єктивної інформації.
Сам факт такої комунікації з людьми на окупованих територіях підтверджує, що Україна воює не лише за своє самозбереження, не «за клаптики території», а за людей, які залишаються в окупації, в жахливих умовах. Намагання відвоювати території – це намагання звільнити свій народ від окупації. Це боротьба за життя кожної людини, яка там залишилася.
Чи можна сказати, що «Голос Америки» остаточно замовк? Скажу так: зараз він мовить. Не відбувається жодних трансляцій, триває судовий процес. Чим він завершиться? Я не можу це передбачити, але нам треба готуватись до того, що слухачі, глядачі найближчим часом «Голосу Америки» можуть не почути.
– Що означає для вас запрошення від PEN America вступити в цю організацію?
– Це спеціальна тимчасова підтримка, котру PEN America виділив журналістам «Голосу Америки», у яких скрутна ситуація. За це я дуже вдячна.
Крім того, PEN America також погодився допомогти мені у створенні фотовиставки робіт «Голосу Америки». Ми з цією організацією і з The Reporters Committee for Freedom of the Press зараз працюємо над цією виставкою. Це важливо, тому що «Голос Америки» фінансувався з бюджету США, а отже не мав можливості багато про себе говорити. А оскільки зараз історичний момент закриття видання, було б важливо сказати про нього більше, що, можливо, дозволить допомогти тим журналістам, які зараз перебувають в дуже складній ситуації. Але це геть інша тема.
PEN America і, загалом, PEN International роблять дуже багато для підтримки журналістів. Зокрема, вони щороку після незаконного арешту в 2021 році на території окупованого Криму українського журналіста Владислава Єсипенка вручають йому нагороду, чим привертають увагу до його історії і закликають його звільнити. Так само свого часу вони робили з Олегом Сенцовим. Вважаю, що такі постійні привернення уваги допомагають звільнити людину, врятувати людину. Слава Богу, Олега Сенцова вдалося врятувати.
PEN America робить багато для того, щоб привернути увагу до тих злочинів, які Росія робить проти журналістів на території України. Організація говорить про це голосно і послідовно. Мова, яку вони використовують, дуже об’єктивна, тобто в PEN America окупований Крим називають окупованим, і називають окупаційною владою ту владу, яка заарештувала українського журналіста. Отакою об’єктивною, фактажною, з використанням фактів мовою вони допомагають привертати увагу до тих викликів, з якими зіштовхуються українські журналісти.
Окрім того, в PEN America є різні фонди для журналістів, гранти, на які можна подаватися. Тому якщо українські журналісти будуть проактивними, то їхній голос, напевне, буде почуто. Дуже часто українські журналісти про це не знають, і, можливо, це наше з вами інтерв’ю частково допоможе ознайомити їх з цією можливістю.
– А які ваші плани після закриття «Голосу Америки»?
– Багато не можу говорити, але плани є. Загалом у журналістиці зараз дуже багато роботи. Якщо мені вдасться продовжити роботу в Конгресі, було б дуже добре, і я над цим працюю.
Я ще працюю над книгою. Також є робота щодо підтримки жінок-журналісток і українських жінок через організацію Women’s Voice in Action, амбасадоркою якої я стала. Одним словом, роботи дуже багато.
«Найгучніший голос нині, на жаль, може перекрити будь-які інші голоси»
– Ви згадали про важливість чітких правил, за якими працює журналістика. Коли з’являється щось нове, то потрібен якийсь час, щоб напрацювати правила. Як, на вашу думку, змінює роботу журналістів штучний інтелект і чи ви самі його використовуєте?
– Я б не радила журналістам, або будь-кому, дуже покладатися на цей механізм зараз, тому що він дуже сирий. Приміром, я б ніколи не запитала в ШІ важливу інформацію, бо знаю, що він її часто вигадує.
Я використовую ШІ, наприклад, для виправлення якихось помилок в тексті. Але до заміни журналістів штучним інтелектом дуже далеко. Нині штучний інтелект – це як дуже молодий практикант в журналістиці. Якщо ви використовуєте допомогу цього практиканта, вам треба все перевіряти, все вичитувати, все до найменшої дрібниці мати під контролем.
– А соцмережі? Це теж великий виклик для журналістики і взагалі для інформування суспільства. З якими викликами стикаєтесь ви як міжнародна журналістка в епоху соцмереж і дезінформації?
– В епоху соцмереж і дезінформації соцмережі стали найбільшим джерелом дезінформації. Дуже страшним є той факт, що часто тримає в руках уми не той, хто має факти, а той, хто найгучніше говорить найлегші речі. Тобто найгучніший голос може перекрити будь-які інші голоси.
Так формуються не факти, а наративи. Тут ми повертаємось до вашого питання про стереотипи про Україну. Дуже часто стереотипи про Україну базуються на наративах, сформованих у соцмережах, які використовує російська пропаганда.
Тому я б сказала так: соцмережі – це величезний виклик, але так само, як і штучний інтелект, це частина нашої реальності, і журналісти мають зробити все можливе, щоб голос фактів став гучнішим у цій сфері. Тому що вона нікуди не дінеться, і треба адаптувати реальність правди і боротьби за правду до сучасних технологій.
– Які зустрічі з вашої журналістської кар’єри вам найбільше запам’яталися?
– Дуже часто, коли ви робите матеріал, потім назавжди лишаєтесь на зв’язку з його героями. Таких зустрічей у мене дуже багато, але найсвіжіше, що зараз у голові, це спілкування з матерями загиблих американських добровольців, які поїхали в Україну воювати. Велика кількість з них загинули, і зараз їхні матері, батьки все одно їздять до Конгресу США, намагаючись переконати законодавців продовжувати допомагати Україні. Мені здається, це дуже сильний приклад, і розмови, які я з ними мала, дуже потужні.
Спілкувалась також із американськими військовиками, які завершили роботу як кадрові військові в США і поїхали в Україну. Говорила з тими, хто досі воює, як вони перейнялися Україною, як вони перейнялися боротьбою за справедливість. Це дуже сильні інтерв’ю – з тими, хто перетинає океан і летить в далеку державу, щоб захистити демократію.
Потім, я мала інтерв’ю з капеланами Конгресу, в мене про це є великий окремий матеріал. Усі засідання в Сенаті і Палаті представників починаються із молитви. Для цього призначаються капелани, вони міняються через певний час. Є окрема капеланка в Палаті представників і капелан в Сенаті. Я з ними мала інтерв’ю. Вони зараз, коли відкривають засідання в обох палатах, моляться періодично за Україну. Зокрема, капеланка Маргарет Кіббен в Палаті представників молиться щосереди. Пам’ятаєте, я вам сказала, що це найбільш насичений день в Конгресі?
– Моляться разом і католики, і протестанти?
– Формально, ці капелани є позапартійними, неполітичними та не мають пропагувати жодну конфесію. Але історично капеланами Конгресу завжди обирали християн. Нині, капеланка Палати Представників Маргарет Кіббен є християнкою але не представляє жодну з конфесій, а капелан Баррі Блек є першим Адвентистом сьомого дня, який обійняв цю посаду в Сенаті.
Водночас, в Конгресі є традиція запрошувати священників різних конфесій як гостей – відкрити засідання Палати представників або Сенату. Запрошують не тільки християнських, а й юдейських та мусульманських духовних осіб.
Після нашого інтерв’ю, до Сенату вперше в історії, запросили українського православного священника та військового капелана, Володимира Штеляка.
– Що б ви порадили молодим українським журналістам, які мріють про міжнародну кар’єру?
– Вивчати багато мов. Дуже до цього серйозно ставитись. Для міжнародних журналістів добре знати кілька мов. Загалом, я володію п’ятьма мовами. Окрім рідної української та іншої, насадженої окупантом, я вивчала іврит, англійську та іспанську, – останні дві є провідними у моєму словнику. Я би порадила ці дві мови вивчати й іншим журналістам. Це базові мови, насправді, які допоможуть у вивченні та розумінні інших. Одного разу я брала коментар у президента Франції Емманюеля Макрона. Я його питала англійською, а він принципово відповідав французькою. І лише тому, що я знаю іспанську та англійську, я інтуїтивно розуміла, що він мені говорить, і могла ставити додаткові запитання.
Раджу читати багато інформації про ті міжнародні структури, якими молоді журналісти цікавляться. Бути постійно в контексті новинної стрічки тієї країни, яку він або вона хотіли би висвітлювати. Максимально практикуватися, подаватися на різні гранти, різні конкурси, щоб отримати практику. Тому що теорія дуже важлива, але практика ще важливіша.
І, важливо, – віра в себе. Я би сказала людям, які хочуть займатися міжнародною журналістикою: ви дуже потрібні! Не вірте тим, хто скаже, що ваші матеріали не будуть дивитися. Їх будуть дивитися в усьому світі. Обов’язково займайтеся цим, обов’язково рухайтеся в цей бік, тому що нас, міжнародників, насправді дуже мало.
Розмову вів Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: