Коли журналіст береться за таку важку тематику, як людські втрати, які, на жаль, є невідворотними супутниками війни, завжди переймається тим, як етично спілкуватися з рідними загиблих, як вести бесіду і які запитання ставити згорьованим людям, аби не травмувати їх ще більше, і водночас зібрати матеріал для важливої публікації. Це завжди непросто. Тож для допомоги медійникам Національна спілка журналістів України у партнерстві з Дарт-центром травми та журналістики (проєктом Колумбійської школи журналістики, Нью-Йорк) організовують серію з трьох спеціалізованих онлайн-воркшопів, аби надати можливість українським медійникам, які висвітлюють конфлікти і трагедії, отримати низку рекомендацій щодо підготовки таких непростих матеріалів про загибель людей.
Спікерами та спікерками першого з трьох онлайн-воркшопів – «Як писати про загиблих» – стали: Патриція Євангеліста, журналістка, яка спеціалізується на травматичних темах, колишня репортерка-розслідувачка філіппінського медіа «Rappler», авторка книги «Деяких людей потрібно вбивати. Мемуари про вбивство в моїй країні», у якій розповіла про наркотичну війну у своїй країні, і ця робота здобула низку високих відзнак; Анджеліна Фуско, яка 30 років працювала журналісткою у відділі новин BBC Північної Ірландії, також була редакторкою телевізійних новин; Джон Вудроу Кокс – спеціальний репортер The Washington Post та автор книги «Діти під вогнем: Американська криза». Модерував захід провідний експерт Дарт-центру Ґевін Різ.
Передавати факти з турботою про суспільство
–Ми зараз живемо в умовах виснажливої повномасштабної війни, яка триває вже майже три роки. Наш обов’язок, зокрема, і кожного українця, і українського журналіста триматися і продовжувати професійну діяльність. Водночас ми потребуємо певних порад і допомоги для того, щоб бути внутрішньо стійкими, щоб продовжувати нашу діяльність, не вигорати, а також для того, щоб ми могли працювати зі складними темами, бо це теж наш обов’язок. Тому такі воркшопи – це унікальна нагода для нас, українських журналістів, дізнатися думку відомих міжнародних експертів-журналістів, адже таке навчання потрібне для того, щоб бути в певному ресурсі, підтримувати один одного, – підкреслив голова НСЖУ Сергій Томіленко.
Він повідомив, що ініціатором такого важливого заходу поглибленого рівня для українських журналістів є Ґевін Різ, а власне Дарт-центр – визнана у журналістському світі організація, яка спеціалізується на допомозі журналістам і медіапрацівникам в роботі над складними темами, та у проблематиці ментального здоров’я журналістів.
На перший воркшоп зареєструвалося понад 85 медійників, з якими експерти поділилися своїм досвідом та практичними порадами.
Зокрема, вони звернули увагу на те, що потрібно:
- висвітлювати втрати у громадах етично та з повагою;
- фіксувати трагедії, підтримуючи аудиторію та враховуючи її емоційне навантаження;
- створювати матеріали, що гідно вшановують пам’ять загиблих.
Також спікери наголошували, що відповідальність журналістів – не лише передавати факти, а й робити це з турботою про суспільство.
–Один з нюансів роботи журналіста у війні – це робота з травмами, яка спонукає нас знаходити правильні слова, коли ми розмовляємо з людьми. Ми занурюємося у життя людей, після того, як вони перенесли втрату і ведемо розмову, яка допомагає нам зрозуміти, що сталося, допомагає нам передавати суспільству важливу інформацію, – підкреслив, Ґевін Різ, зауваживши, що потрібно пам’ятати про важливість людей, з яких ми розмовляємо.
Також Ґевін Різ повідомив, що ця серія воркшопів відбувається за фінансової підтримки ЮНЕСКО, а також уряду Японії.
Журналізм і травма мають багато спільного
Анджеліна Фуско розповіла про історію англійської колонізації Ірландії, яка розпочалася у 1169 році, про те, як упродовж сторіч відбувалися протести за справедливість і рівність, яка супроводжувалась трагічними подіями. Внаслідок конфлікту на релігійному ґрунті у Північній Ірландії 1969 року загинуло багато людей, втім, травматичні події тривали і далі, й серед загиблих були рідні й знайомі Анджеліни Фуско.
–Тож моя журналістська кар’єра почалася з того, що я розказувала про стрілянину, бомби, похорони, які відбувалися весь час, і це було дійсно дуже складно. Потім я долучилася до команди BBC. Всі ми були з різних верст населення, тож мали залишити свої політичні погляди за дверима. Ми були дуже обережними, вибираючи слова, намагалися використовувати якомога більше фактів, – це тільки частина непростих спогадів Анджеліни Фуско.
Вона звернула увагу на те, що журналістика і травма мають дуже багато спільного.
– У нас є спадок травматичних подій. Після цієї війни у вас також буде такий спадок. Ми маємо поважати травми наших співрозмовників і не поглиблювати їх. Ви можете почути якісь речі, що фізично можуть змусити вас здригнутися, тому що їх боляче чути… Є люди, які перебувають у болі та стражданнях. Є люди, з якими важко спілкуватися, і є речі, які важко пробачити, – зазначила експертка.
Висвітлення загибелі людей – це не лише про факти, а й про повагу. Журналісти мають можливість зробити цей процес більш етичним, зокрема через спілкування з родичами. Не варто заглиблюватися у жорстокі подробиці чи використовувати випадкові фото з інтернету, які можуть не відображати особистість загиблого. Журналісти розповідають про кожні такі похорони, які проходять у Північній Ірландії, однак вони не йдуть до церкви чи на цвинтар, і не спілкуються у день похорон, тому що люди мають попрощатися зі своїми близькими. Але вони можуть поспілкуватися до чи після похорон, і Анджеліна радить у цей час шукати особисті подробиці життя, які можна використати – чим людина захоплювалася, яку футбольну команду любила тощо. А ще – якщо йдеться про масові вбивства, то можуть написати про те, як люди допомагали один одному, як підтримала громада. Це можуть бути нюанси, які допоможуть дати відчуття чогось спільного із загиблою людиною.
–Ми часто забуваємо, що можемо звернутися до сім’ї та запитати: «Яке фото ви хотіли б бачити у статті?» Це може здатися незначним, але для родини це важливо, – наголошує Анджеліна Фуско. Також вона звертає увагу на те, що вибір деталей також має значення.
Героям історії варто надати контроль над власним наративом
Своїм досвідом і рекомендаціями поділилася також Патриція Євангеліста. Вона підкреслила, що журналісти, які пишуть про загиблих, повинні не просто збирати факти – вони мають дати своєму співрозмовникові відчути, що його історія важлива і заслуговує на повагу.
За її словами, щоб етично працювати з травматичними історіями, потрібно завжди ставити на перше місце повагу до людини та її досвіду.
Однією з ключових порад Патриції Євангелісти є надання героям історії контролю над власним наративом.
–Повага означає запитати: «Що для вас важливо розповісти?», – зазначає експертка.
Рекомендації від Патриції Євангелісти:
- перше правило – ніколи не запитуйте: «Як ви себе почуваєте?» Це питання може бути надто особистим або навіть болісним для людини, яка пережила травму;
- важливо чітко пояснити співрозмовникові, хто ми й для чого звертаємося, дати людині відчути, що її історія важлива і заслуговує на повагу;
- важливо дати людині можливість відмовитися від участі або встановити власні межі щодо того, що можна розповідати;
- деякі моменти можуть бути болючими для героя, тому необхідно уточнювати, чи згоден він на публікацію тих чи інших деталей його історії.
Патриція Євангеліста підкреслює, що журналісти мають створювати умови для безпечного та зручного спілкування з героями своїх матеріалів, і розповідає про свій досвід у цьому плані:
–Ми даємо їм телефони з передплаченими хвилинами, щоб вони могли з нами зв’язатися, коли будуть готові. Часто у маленьких громадах, де люди втратили близьких, їм потрібен час, щоб осмислити пережите. Я повертаюся і питаю: «Чи хочете ви розповісти ще щось»?
Імерсія допоможе зрозуміти співрозмовника
Герої публікацій Джона Вудроу Кокса – постраждалі діти. Він розповів одну з історій і порадив учасникам воркшопу, звертаючи увагу на етичний бік проблематики:
–Насамперед ми маємо бути людьми, а вже потім журналістами.
За словами спікера, дуже нелегко зробити так, щоб люди відчули те, про що ви пишете, і, можливо, важко знайти якесь спільне вирішення ситуації, яке могло б стати рекомендацією.
Однак, як і попередні спікери, він зауважив, що потрібно шукати деталі, які зроблять історію, яку описує журналіст, такою, що запам’ятовується. Це можуть бути зовсім маленькі деталі, які розповідають, якою ця людина була.
–Ви витрачаєте години, щоб зрозуміти, хто була ця людина, щоб читач також зміг зрозуміти та відчути. Тому потрібно знайти одне питання або конкретний предмет, який може розкрити перспективу на історію, яку ви хочете розказати. Також мені дуже подобається використовувати статистичні дані для того, щоб надати вагу конкретним історіям, – каже Джон Вудроу Кокс.
Він розповів, що намагається якомога частіше практикувати принцип імерсії – тобто, коли ви заглиблюєтеся в життя людей, ви проводите з ними години, і зможете самі осягнути, як травма вплинула на їхнє життя.
Джон Вудроу Кокс поділився своїми методами проведення інтерв’ю з дітьми.
- Я починаю з повідомлення, що вони не зобов’язані відповідати на ті запитання, які їм не подобаються. Вони можуть мені відповісти «ні», ігнорувати, сказати, що хочуть поговорити пізніше, або хочуть взагалі про це не говорити.
- Я запитую дітей, де їм найзручніше сісти. Дуже часто це відбувається в кімнаті. Буває, що вони хочуть показати свої іграшки.
- Я запитую у батьків, чи можуть вони бути поруч, якщо відчувають, що у дитини проблеми, або якось допомогти, взаємодіяти з дитиною у разі потреби.
- Завершуючи розмову, я завжди ставлю запитання, записані в кінці мого блокнота, які піднімуть дітям настрій.
Важливо турбуватися і про себе
Учасники онлайн-воркшопу отримали немало інформації для роздумів і дій, а також змогли поставити кілка запитань спікерам.
До речі, спікери звертали увагу не лише на те, як етично спілкуватися з людьми. А й на те, що етика вимагає і відповідного підходу до самопочуття журналістів, які занурюються у травму своїх героїв.
–Важливо турбуватися також про себе, бо якщо ми цього не зробимо, то не зможемо розказувати історії. Якщо ми співчутливі до себе, то знайдемо співчуття і до інших. Це дозволяє нам бути ближче до тих, з ким спілкуємось, – підкреслив Ґевін Різ.
Перша секретар НСЖУ Ліна Кущ подякувала спікерам за можливість з ними зустрітися і отримати рекомендації, користі для медійників.
–Для нас дуже важливо все те, що ви робите. І ми всі по-своєму намагаємося допомогти Україні. Ви дали нам зрозуміти, яким важким часто буває рішення, як висвітлювати тему смерті. І як говорити із тими, хто пережив загибель своїх рідних. Але ці рішення, про які сьогодні ми дізналися, вони справді від реальної практики журналістики.
І дуже цінно для українських журналістів мати ці приклади і мати ці настанови, – зауважила Ліна Кущ.
ДОВІДКА. Захід організовано Національною спілкою журналістів України і Дарт-центром травми та журналістики (проєктом Колумбійської школи журналістики, Нью-Йорк) ДартЦентром за підтримки ЮНЕСКО, у співпраці із Центрами журналістської солідарності НСЖУ.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Вікторія Кукевич, Анастасія Кіях, Інна Косянчук
Дискусія з цього приводу: