Для журналістів готелі складають важливу частину інфраструктури, необхідної для здійснення репортажів із зон бойових дій
Війна в Україні привернула значну увагу ЗМІ, завдяки широкому висвітленню подій на багатьох міжнародних каналах новин і великій кількості кореспондентів, які здійснюють репортажі з місця. Важливим компонентом медіа-інфраструктури стали готелі.
На третьому тижні війни вийшла друком книжка «Воєнні готелі», написана мною та ліванським журналістом і режисером Abdallah El Binni. Спираючись на дослідження, яке ми провели для однойменної документальної серії «Al Jazeera», вона надає детальний опис воєнного життя в деяких із тих культових готелів, які стали базою для міжнародних ЗМІ, таких як Continental Palace і Caravelle в Сайгоні (місто Хошимін), готель Le Royale/Le Phnom у Пномпені, Europa в Белфасті, Commodore у Бейруті, Al Rasheed and the Palestine у Багдаді, «готель на передовій» у Сараєво, Holiday Inn, описаний колишнім іноземним кореспондентом BBC Мартіном Беллом як «найкращий воєнний готель». Ці готелі та багато інших були частиною життєво важливої інфраструктури, яка дозволяла журналістам працювати в містах і країнах, з яких вони вели репортажі.
Вже очевидно, що під час війни готелі часто перепрофілюють. Вони можуть бути мілітаризовані як «стратегічні активи», використовуватися як в’язниці чи центри ув’язнення, слугувати приміщеннями, де ведуться переговори, оперативними базами для ЗМІ або притулками для біженців чи внутрішньо переміщених осіб. Вони також можуть бути легкою мішенню для озброєних угрупувань. Готелі, які ми задокументували в книзі, використовувалися ЗМІ під час війни, стали менш популярними за останнє десятиліття з безлічі причин. Діяльність медіа, які проводилася, наприклад, у Caravelle, Commodore або Holiday Inn, Сараєво, тривали протягом тривалого періоду і часто тому, що готелі були єдиними місцями, які могли забезпечити потреби журналістів або необхідні приміщення для розміщення прес-бюро.
Тим не менш, прогрес цифрових і супутникових технологій дозволив журналістам працювати більш незалежно, без великих сталевих ящиків із важкими супутниковими телефонами або монтажними апаратами в готелях. Вони також не вимагають доступу до телексних апаратів або міжнародних телефонних ліній, життєво необхідних у доцифрову епоху, які часто могли надавати готелі. Справді, війна в Україні, хоча й триває менше місяця, не лише породила нескінченні історії про людські страждання та нещастя, але й продемонструвала, наскільки важливий готель як частина інфраструктури, необхідний для звітування із зон бойових дій та повідомлення про військові злочини.
Таким чином, готелі все ще надають життєво важливі послуги журналістам, фотожурналістам і телевізійним групам, які працюють у конфліктних середовищах: видимість – але лише видимість – безпеки, електроенергії, яку, якщо нормальне постачання буде відключено, можна підтримувати резервними генераторами; вода, тепло, їжа, досить надійний Wi-Fi, місце для обміну інформацією з колегами та для трансляції – по суті, це життєво важливий робочий і комунікаційний центр. Підвали готелів, які зазвичай використовувалися в основному для зберігання речей, під час інтенсивних обстрілів або повітряних нальотів перетворюються на підземні укриття.
Висвітлення війни в Україні значно перевищило інші нещодавні конфлікти, такі як конфлікти в Сирії чи Ємені, місцях, які були надзвичайно небезпечними для іноземних репортерів. В Україні значна кількість кореспондентів була на місці за кілька тижнів до початку російського вторгнення. Відтоді їхня кількість зросла. Більшість, хоча далеко не всі, базувалися у Львові, Києві чи Дніпрі, і готелі там слугували важливими базами, звідки вони можуть надсилати прямі репортажі за допомогою портативного «Aviwest», системи мовлення «Dejero Live» або «Live U», які використовують українське покриття 4G, що включає шість мобільних мереж. Меншість використовує портативну супутникову систему Inmarsat BGAN, хоча вона більш сприйнятлива до перешкод з боку військових. Деякі кореспонденти не мають оператора і замість цього використовують свої мобільні телефони, щоб знімати, редагувати чи транслювати.
Однак вони змушені повертатися до своїх готелів до комендантської години з 20:00 до 7:00, введеної українським урядом і забезпечуваної охороною готелю. Звідти журналісти можуть редагувати та надсилати свої повідомлення за допомогою додатків «медіа-шаттл», вести пряму трансляцію з вестибюлів готелів, номерів або балконів і, якщо необхідно, укриватися від обстрілів у підвалі в темну ніч.
Співробітники та керівництво готелів, яких, ймовірно, менше, ніж у мирний час, докладатимуть усіх зусиль, щоб готель міг задовольнити потреби своїх гостей. Журналісти покладаються на персонал, і з ними часто встановлюються міцні зв’язки. Справді, однією з повторюваних тем у дослідженні книги «Воєнні готелі» було відчуття, що журналісти відчували, що покинули людей, яких вони добре знали, на волю долі без будь-якого захисту, що був би за присутності журналістів, який вони могли б забезпечити, коли вони були змушені покинути місто, що мало впасти.
У нинішньому контексті війни в Україні кореспонденти, які вирішили залишитися в ледь функціонуючих готелях, можуть зазнати подібних труднощів, що зазнали журналісти, які зупинялися в Holiday Inn, Сараєво, під час майже чотирирічної облоги міста армією боснійських сербів під час війни 1992-1995 років у Боснії та Герцеговині. Готель розташовувався не просто на межі блокади, а безпосередньо на найнебезпечнішій частині головної артерії міста (яка стала відома як «Алея снайперів») і приблизно за 500 метрів від діючої лінії фронту. Хоча перебування в Holiday Inn не обходилося без обмежень, воно не було порівнянним з тим, що проживали в Сараєво. Тим не менш, гості зазнавали щоденного снайперського вогню та обстрілів, а деякі кімнати були більш відкритими, ніж інші. Готель «працював», але часто не було води, запас їжі та тепла були обмежені, що було особливо проблематично під час суворої сараєвської зими.
Звичайно, готелі є частиною журналістської інфраструктури лише тоді, коли їхні послуги потрібні. У міру того, як просування росіян повільно зривається на захід, повітряні нальоти, такі як на Яворівський міжнародний центр підтримки миру поблизу польського кордону, а також наступаючого можливого оточення та облоги Києва, багато журналістів та організацій, у яких вони працюють, вирішили, що настав час відійти в більш безпечні частини України, оцінюючи, що можлива облога Києва може бути схожою на облогу Маріуполя чи навіть Грозного під час Другої Чеченської війни.
Смерть Євгена Сакуна, який загинув під час нападу на київську телевежу, та українського репортера Віктора Дудара, загиблого поблизу Миколаєва, були першими жертвами серед преси. Потім загинули американський журналіст і режисер Брент Рено, застрелений в Ірпіні під Києвом під час роботи в журналі Time, оператор Fox News, Pierre Zakrzewski, продюсер Олександра Кувшинова поранений їхній колега Benjamin Hall. Це суворі нагадування про гостру небезпеку, з якою стикаються журналісти, які працюють на місцях, особливо під час конфлікту.
Ті журналісти, які вирішили зупинитися в Києві та інших містах України, а також у готелях, які стали їх оперативними базами, можуть зіткнутися з тими ж проблемами, з якими їх старші колеги стикалися в інших готелях у заблокованих містах, таких як Сараєво, або в оточенні та близьких до падіння, як Пномпень: значний ризик небезпеки, обмежений або періодичний доступ до їжі, води, електроенергії, тепла, Інтернету чи палива та жодного з зручностей, які зазвичай асоціюються з готелями.
Джерело сайт ALJAZEERA
