У конференц-залі Національної спілки журналістів презентується чимало книжок, кожна з яких – особлива. Але презентована днями – «Україна: пекельний 22-й. Народний щоденник» – особлива серед усіх особливих: вона написана не тільки професійними журналістами і письменниками, а пересічними людьми. І це не мемуари, в яких події вже мають ретуш часу, а живі емоції, викладені на папір в момент ще не осмисленого переживання страхіття перших днів і місяців широкомасштабної війни в Україні.
Книжка, що стала переможницею одного з літературних конкурсів Київської міської адміністрації, виготовлена і видана київським ТОВ «Креативна агенція «Артіль». Надрукована тиражем 5000 примірників.
Сьогодні вона вже є в усіх бібліотеках Києва, в бібліотеках на деокупованих територіях, представлена в Литві і Польщі.
Презентували своє дітище упорядниці, співавторки і редакторки книжки – секретариня Національної спілки письменників України, резидентка Instytut literatury (Польща), журналістка Юлія Бережко-Камінська та членкиня НСЖУ, історик, керівниця медіа центру «Територія реформ» ГО «Київський прес-клуб» Алла Багірова.
Розповідаючи про свою працю над виданням, вони ділилися емоціями – як складно часом було занурюватися в тексти, що увібрали в себе стільки болю, відчаю, переживань, що іноді просто не вистачало душевних сил. Але тримала віра в потрібність задокументувати живими історіями очевидців і учасників подій усі злочини нелюдів у російській військовій формі.
Юлія Бережко-Камінська здійснила верстку цього видання, що обсягом понад 300 сторінок. І цю її роботу також високо оцінювали у своїх виступах усі учасники зустрічі, відзначаючи високий рівень дизайну і верстки.
В той червневий день у НСЖУ зібралися автори публікацій книжки «Україна: пекельний 22-й» – живі свідки подій перших місяців широкомасштабного ворожого вторгнення, журналісти, студенти.
Так, прийшли на цю зустріч фотографи Юрій Верес і Євген Сосновський, які складають літопис широкомасштабної війни своїми фотознімками. Юрій Верес фіксував по гарячих слідах варварство «асвабадітєлєй» – що залишили після себе окупанти на Київщині, Чернігівщині, Харківщині. Євген Сосновський з величезним ризиком для життя вивіз з тимчасово окупованого Маріуполя свій фотоархів, в якому чимало фото про трагедію цього мужнього міста. Сьогодні вони обоє мріють зробити знімки в звільненому Маріуполі.
Були в залі й такі цікаві особистості, як, наприклад, інженер проєкту знаменитого Антонівського мосту Афанасій Дерменжи. Саме його херсонці називають людиною, яка створила Антонівський міст. Нині ж, за словами пана Дерменжи, цей легендарний зруйнований загарбниками міст відновленню не підлягає, треба будувати нову переправу.
Своїми спогадами про пережите в ті перші дні війни ділилися виконавчий директор Асоціації книговидавців і розповсюджувачів Ігор Степурін, волонтерка, парамедикиня Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова Вікторія Крамаренко, письменниця Євдокія Макаренко, доцентка Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка Майя Нагорняк, психологині Галина Коляда та Валентина Возна, письменник Олександр Козинець, бібліотекарка з Херсона Ірина Тарадименко.
Згадували пережите в Бородянці, Бучі, Ірпені, Маріуполі, на Херсонщині і на Харківщині. Акцентували, що така біда не повинна повторитися.
Висловлювали сподівання, що книжку буде перевидано іноземними мовами, щоб світ більше дізнавався про війну в Україні. Говорили, що вона дуже потрібна для прийдешніх поколінь: діти і онуки нинішнього покоління мають знати, якою ціною дісталося їм щастя жити і ростити своїх дітей, вчитися, працювати, творити під мирним небом. Прозвучало: «Книжка потрібна для того, щоб нас усіх не перетворили на будівельне сміття, як це сталося в Маріуполі».
Зазначали, що напруженість емоцій 2022, 2023 і 2024 років не меншає, але емоції стають іншими. Як не страшно про це казати, але повідомлень про звірства окупанта увійшли до нашого повсякдення, стають емоційною, але деякою мірою статистикою. А тоді, в 2022-му, всі ми були шоковані, що «схожі на людей істоти можуть бути такими, що й звіром їх назвати не можна».
Усе, що ранком 24 лютого 2022 року враз перевернуло наше життя, люди виплескували в своїх нотатках на сторінках блокнотів, зошитів, іноді навіть на полях друкованих газет. Пізніше журналісти стали ділитися своїм пережитим на сайті НСЖУ, в соціальних мережах. Розповіли про враження перших днів війни українські письменники. Усі ці матеріали лягали на сторінки книжки.
Упорядниці і авторки висловлюють подяку за співпрацю і допомогу Національній спілці журналістів України. За підтримки керівництва спілки були надані матеріали журналістів, опубліковані на сайті НСЖУ.
Сьогодні секретариня НСЖУ, начальниця Управління інформаційної політики Державного комітету телебачення і радіомовлення України Ольга Куліш згадує, як з перших днів вторгнення НСЖУ стала осередком згуртування журналістів.
Вона говорила про те, як у плутанині і невідомості перших днів великої війни багато людей виїжджали, чимало журналістів опинилися на тимчасово окупованих територіях. І з тих перших днів НСЖУ поряд з іншими журналістським організаціями, оперативно налагодивши зв’язки з європейськими медійними організаціями і донорами, підтримувала українських колег не тільки морально, а й матеріально.
Ольга Куліш наголошує, що велике значення має налагоджене НСЖУ відновлення газет на прифронтових і деокупованих територіях, котрі, як і книжка «Україна: пекельний 22-й», стають літописами страшної війни в Україні.
З Сумщини, з Білопілля, що за сім кілометрів від російського кордону і нещадно обстрілюється ворогом, приїхала на зустріч – презентацію книжки редакторка газети «Білопільщина» Наталя Калініченко. Вона привезла незвичні сувеніри – брелоки, виготовлені з уламків снарядів і кабів, якими ворог обстрілює невеличке Білопілля. Такі само брелоки вона дарувала європейцям під час перебування в Брюсселі, і при цьому наголошувала зарубіжним колегам і політикам: «Не будете допомагати Україні, будете збирати такі уламки на вулицях своїх міст і сіл».
Сьогодні, коли у Наталі запитують, чому вона з колегами повертається в таке небезпечне Білопілля, та тільки дивується: «А хто ж видаватиме газету, як не ми?». І виступає за те, що по свіжих слідах варто видавати схожі з «Україна: пекельний 22-й» книжки про події на локальних територіях.
Книжку можна відкривати на будь-якій сторінці, і прочитане на ній буде однаково цікавим, болючим, однаково збудить власні спогади. І водночас додасть жаги до перемоги над клятим ворогом, бажання підтримати Збройні сили України.
Чітко розкривається сутність книжки, мета її створення в передмові, де сказано:
«На момент створення книжки війна в Україні в самому розпалі. Ще рано говорити про остаточну кількість жертв і збитки. Але навіть за тими даними, що відомі на цей час, вони колосальні. Росія, не криючись від світу, руйнує критичну інфраструктуру нашої країни, більшість смертоносних ударів спрямовуючи проти цивільного населення…
Авторки-упорядниці книжки Юлія Бережко-Камінська та Алла Багірова фіксують і відтворюють війну з позиції особистих переживань багатьох українців і українок, яким довелося на собі відчути смертоносну силу з перших днів вторгнення..
Що ці люди відчували з перших днів війни? Про що думали? Що їх підтримувало і давало сили?
Унікальність цієї книжки в тому, що вона, ніби мозаїка, складається з безлічі коротких, але ємних, емоційних, глибоких текстів українців різного віку, соціального стану, різних регіонів України і навіть інших країн світу. Ці тексти написані не постфактум, коли багато чого минуло, до чого вдалося призвичаїтися і що набуло нового забарвлення, а буквально від перших годин повномасштабної війни, тут і зараз, у підвалах та бомбосховищах, коли ще пульсують свіжі реакції на те, як вибухають і горять будинки, як тривають бої, як намагаються врятуватися рідні і близькі.
«Україна: пекельний 22-й» – певною мірою щоденник перших місяців цієї війни – живий, різноплановий, щирий… У кожній історії постають не міфічні герої, а справжні люди, які пережили такий удар долі, який не всім під силу перетворити на звичайний життєвий досвід: обстріли, вбивства, катування, страх за життя близьких, утрата домівок, утеча від смерті…
На цьому тлі закарбовується образ сукупного українця – воїна, волонтера, рятівника, благодійника, який здатен зібрати сили в кулак і постати непорушною стіною перед загрозою знищення.
Окремий розділ книжки присвячений друзям України, які прийняли наш біль, як свій власний, допомагали жити і боротися, укріплюючи віру в Перемогу».
Ольга Войцехівська, «Журналіст України»
