Олександр Пасічник, головний редактор лиманської газети «Зоря» (Донецька область), та його дружина Анжеліка на початку квітня мусили тікати з рідного міста, прихопивши лише дві сумки речей. Сьогодні журналіст із сумом спостерігає те, на що перетворилося його рідне місто. Але сподівається повернутися – після перемоги України.
«Ми ще вчасно виїхали: за кілька днів від Лимана залишилися ріжки та ніжки»
– Коли розпочалася активна стадія війни – ми насилу врятувалися. Лиман обстрілами рознесено вщент, – розповів Олександр Анатолійович пресслужбі НСЖУ. – Не залишилося жодного цілого будинку… Хіба що, може, десь у приватному секторі вціліли. Мій тесть придбав квартиру як раз перед війною – зараз її розбомблено. В моєму помешканні не залишилося жодного вікна. Разом із будинками пішли в небуття гаражі, дачі, сараї. Коли їхали – встигли зібрати дві сумки. Навіть зимового одягу не взяли. Дякую однокурсникові – виручив, не відмовив, запросив нас пожити на своїй дачі під Києвом… Хоч ми перед цим не бачилися сорок років.
Лиманська газета «Зоря», в якій Олександр Пасічник пропрацював 42 роки (з них 8 – головним редактором), була в місті «на доброму рахунку». Мала постійних читачів не тільки в самому Лимані, а й у інших містах та селах Донеччини. Тираж, як для локальної друкованої преси, також був доволі пристойним – близько трьох тисяч. Невеличкий – з п’яти осіб, – але дружний колектив. У 2020 році «Зоря» відзначила своє 90-річчя. Тоді здавалося, що найгірші випробування – 52-денна «деенерівська» окупація, економічні негаразди, проблеми з роздержавленням, – все це позаду.
– Я почав підбивати підсумки своєї журналістської роботи за кілька років. Зробив шість альманахів із найцікавіших публікацій про афганців, лісників (Лиманщина – лісовий край), чорнобильців, спортсменів. Матеріали виходили під рубрикою «Пасновини» (новини Пасічника)… П’ять книжок опублікував, шосту – не встиг, розпочалася повномасштабна війна, – згадує журналіст.
Фронт дуже швидко сягнув околиць Лимана. Почалися страшні обстріли. Спати доводилося в кращому випадку в коридорі, в гіршому – в підвалі. Іноді ховалися по гаражах.
23 березня головний редактор був змушений видати наказ про припинення на час воєнних дій діяльності ТОВ «Редакція газети Зоря». 2 квітня Олександр Пасічник виїхав із міста, слідом за ним поїхали всі інші працівники редакції: хто в Київ, хто в Рівне, а хто – в Полтаву.
– Виїжджати довелося поспіхом: тесть у мене онкохворий, потребує негайного лікування, якого в Лимані, ясна річ, бути не могло, – розповідає Олександр Пасічник. – Ми поїхали спочатку в Одесу, потім – у Чернівці, а відтак – на Київщину. Можна сказати, що ми ще вчасно виїхали. Після нашого від’їзду там розпочалося справжнє пекло. За два-три дні від Лимана залишилися ріжки та ніжки. 30 травня ворог встановив контроль над містом.
«Ждунів було небагато, але… вони були
– Яким красивим містом був наш Лиман! Його називали перлиною Донбасу, хоч, по правді кажучи, історично це не Донбас, а Слобожанщина. Все місто зелене, акуратне, чисте, в центрі – озеро… Довкола – ліси, курортна зона. В місті був чудовий стадіон, один із найкращих на Донеччині. На ігри там збиралося по 3 тисячі людей. На матчі вищої ліги не ходило стільки народу, як у нас. Нещодавно побудували футбольне поле з шикарним поливом – майже як у «Шахтаря». Були класні спортивні зали. В Лимані був чудовий Будинок культури, дві бібліотеки із багатим фондом – доросла і дитяча… У перші місяці війни все це знищено, зруйновано, спалено, – розповідає журналіст. – Тепер «деенерівці» ходять по руїнах і кажуть, що це зробили українці. Дехто в це вірить.
Регулярного зв’язку із тими, хто залишився в Лимані, в Олександра Анатолійовича немає, але яка-неяка інформація таки доходить. Наразі в місті немає ані газу, ані світла, ані каналізації. Електрика є в тих, хто зумів придбати в «деенерівців» генератори за 22 тисячі гривень. Воду мають ті, хто свого часу зробив у дворах свердловини. Найгірше – з каналізацією. Щоб якось дати собі раду з фекаліями, люди риють у дворах вигрібні ями, а дехто пакети з нечистотами виносить прямо до озера в середмісті.
У Лимані – брак продуктів, але дарами довколишніх лісів скористатися неможливо: місцевість заміновано. Сильно постраждали й довколишні села: шкіл там практично немає, в кожну щось «влетіло». Не пощастило й храмам, хоч вони на Донеччині – переважно «Московського патріархату».
– Кажуть, що зараз дехто з тих, хто виїхав, повертається. Не розумію, навіщо. Як там жити, особливо коли настане зима? – дивується журналіст.
Нещодавно стало відомо, що окупанти почали безкоштовно поширювати в Лимані так звану «городскую газету» під незаконно присвоєною назвою «Заря» (на відміну від справжньої «Зорі», вона виходить російською мовою). Головний редактор Олександр Пасічник офіційно повідомив до міської ради, яку евакуйовано в одне з міст підконтрольної території України, і в Національну спілку журналістів України, що жоден із працівників редакції не має жодного стосунку до видання цієї «газети».
– Місцевого населення в Лимані майже не залишилося. Не виїхали ті, хто з якоїсь причини не має такої можливості. Також залишилася певна кількість «ждунів», які чекали «російського миру», – розповідає редактор. – Їх небагато, але вони… є. Серед них – асоціальні особи, які зараз мародерять, лазять по хатах, крадуть речі й везуть їх на Сватове, де ще працюють українські банкомати. Там знімають людям пенсії, беручи «за послуги» третину собі. Заодно продають або міняють награбоване на горілку й продукти. При нас вони були тихше води, нижче трави, а зараз усі – «герої». Проте, серед «ждунів» опинилися й люди, про яких я в житті не подумав би, що вони стануть колаборантами. Про деяких навіть писав замітки…
Ностальгія по журналістиці
У Олександра Анатолійовича – журналістська родина. Все життя пропрацювали кореспондентами двоє його братів, а дочка Христина є журналісткою одного з київських телеканалів.
– Останніми роками, коли головою НСЖУ став Сергій Томіленко, ми активно співпрацювали з НСЖУ, брали участь у багатьох цікавих, пізнавальних семінарах – у Києві, Харкові, Краматорську, – згадує журналіст. – Торік на 30-річчя Незалежності я отримав від НСЖУ грамоту і цінний подарунок.
Зараз Олександр Анатолійович планує перебиратися «на зимові квартири» в Київ. Відчуває ностальгію за журналістикою і рад би знов попрацювати.
– Вже пів року сиджу без роботи. Але журналістів скрізь вистачає. Крім того, я звик працювати в маленькому місті – мене там усі знали, і я знав майже всіх, про багатьох писав, – зітхає Олександр Пасічник.
Ці люди й сьогодні, навіть виїхавши з Лимана, пам’ятають досвідченого журналіста.
– Наприклад, підтримую зв’язок із працівниками залізниці (в нас у Лимані – потужний залізничний вузол), – розповідає журналіст. – Вони на київському стадіоні «Локомотив» нещодавно провели турнір пам’яті загиблих залізничників. За звичкою зателефонували мені, правда, постфактум. Я кажу: що ж ви раніше мені не подзвонили, я б приїхав…
Олександр Анатолійович ніколи не залишав намагань займатися журналістикою. Готує до видання в різних ЗМІ останній неопублікований том альманаху своїх журналістських робіт. Серед його нещодавніх матеріалів – розповідь про земляка-лиманця, учасника «Ігор Нескорених» з позивним «Дикий», який із 2014 року боронить Вітчизну, і не залишив війська навіть після того, як отримав тяжке поранення.
– Такі історії дуже надихають, – каже журналіст. – Я теж усе життя займався спортом, тож не звик здаватися!
Максим Степанов, служба інформації НСЖУ
