Як цивільним журналістам слід поводитися під час відряджень на лінію фронту і як підготувати якісний, оперативний матеріал, при цьому не нашкодивши Силам оборони України, розповіли військові пресофіцери під час онлайн-зустрічі «Робота пресофіцерів/офіцерок і співпраця з цивільними журналіст/к/ами», яку мережа Центрів журналістської солідарності НСЖУ провела 16 лютого, у день професійного свята військових журналістів.
Привітавши медійників у погонах, голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко зазначив, що Спілка завжди підтримує військових журналістів – і тоді, коли вони виконують свої службові обов’язки, і тоді, коли, на жаль, опиняються в біді.
– Ми – єдина журналістська сім’я, ми всі об’єдналися задля відсічі окупантам і перемоги України, – наголосив Сергій Томіленко.
Він нагадав, що безпека журналістів – серед безумовних пріоритетів НСЖУ, тому Спілка систематично проводить тренінги з безпеки, а також через мережу прокатних пунктів безкоштовно надає журналістам, які виїжджають у гарячі точки, захисні комплекти (бронежилет, шолом, тактична аптечка), отримані за сприяння ЮНЕСКО, Міжнародної федерації журналістів та інших благодійників.
– Основна порада – виїжджаючи в небезпечні місця, дослухайтеся вказівок пресофіцерів, – сказав Богдан Петрик.
Хоча ця думка, здавалося б, є очевидною, практика показує, що журналісти часто, опинившись в умовах гарячої точки, намагаються вчинити по-своєму, іноді наполягають на виконання саме тієї програми зйомок, яку вони задумали.
– Зі мною трапився випадок: журналісти хотіли поїхати на конкретну ділянку фронту. Я їм пояснив, що там мало людей, що ті втомилися. Запропонував поїхати в інше місце. Довго вмовляв. А коли нарешті вмовив, то вони в іншому місці набрали більше матеріалу, ніж планували спочатку. Отже, пресофіцер знає ситуацію краще, до його порад варто прислухатися, – наголосив Богдан Петрик.
Також він наголосив, що наявність акредитації чи редакційне посвідчення не є автоматичною перепусткою будь-куди на фронті. Обов’язковою є згода від місцевих командирів прийняти журналістів.
На прохання проаналізувати значення соціальних мереж у висвітленні подій російсько-української війни пресофіцер зазначив, що найбільшу небезпеку він вбачає у тік-тоці, де безконтрольно поширюється багато контенту, який дискредитує ЗСУ. На його думку, українські військові мають активно використовувати в своїй роботі такі види соцмереж як фейсбук, телеграм та інстаграм. При цьому через фейсбук варто поширювати офіційну інформацію, через телеграм – оперативну (бо у фейсбуці вона може загубитися серед валу побутової інформації), а через інстаграм – портрети та гарно виконані світлини на військову тематику. Натомість, твіттер Богдан Петрик вважає для умов України менш ефективною соцмережею.
Відповідаючи на запитання, чи існує загальна заборона показувати обличчя військовослужбовців, пресофіцер відповів, що немає, але є окремі спеціальності військовиків (оператори ПТРК, БПЛА, військові розвідники та деякі інші), обличчя яких показувати не можна. Тож коли журналістів просять замулити на фотографіях обличчя військових, краще це прохання виконати, виходячи з принципу «Не нашкодь».
– Також прошу журналістів із розумінням ставитися до вимог погоджувати з пресофіцерами підготовлені до поширення матеріали. Ця вимога походить не від недовіри, а від знання певних тонкощів ситуації, – сказав Богдан Петрик.
У речника Східного регіонального управління Держприкордонслужби України Юрія Трубачова головна порада – та сама, що і в Богдана Петрика, – дослухатися порад пресофіцера.
Також він радить завчасно пройти необхідні тренінги щодо роботи в зоні бойових дій, аби бути психологічно готовим до того, з чим там можна зіткнутися. Крім того, не можна їхати на фронт без бронежилету, шолому і, бажано, тактичної аптечки. Але навіть у разі, коли все зроблене правильно, журналіст має розуміти, що стовідсоткової гарантії безпеки йому ніхто не дасть.
А от чого категорично не можна робити – то це їхати в зону бойових дій самостійно, без присутності пресофіцера.
Як наголосила начальниця пресслужби 14-ої окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Надія Замрига, до поїздок в зону бойових дій журналісти мають готуватися не лише в плані безпеки (отримання бронежилету, каски, тактичної аптечки, проходження тренінгу), а й в інформаційному плані.
– Важливо, щоб ви орієнтувалися, що саме ви хочете зробити в зоні бойових дій. Журналісти іноді не розуміють елементарних речей, тож приділіть годину-дві часу, вивчіть, приміром, що таке механізована бригада, з чого вона складається, яке в неї озброєння, щоб задавати запитання, на які військові справді мають відповідь, – радить Надія Замрига.
Також вона закликала журналістів відповідально ставитися до роботи на фронті й не робити жодних фотографій потайки від пресофіцера: оприлюднення таких світлин може вартувати комусь життя.
– Ми робимо спільну справу, тож не потрібно хитрувати, – каже пресофіцерка. – Ми зацікавлені надати вам якомога більше інформації: армія відкрита перед суспільством, та й хлопцям приємно себе бачити на фотографіях у ЗМІ. Тож співпраця має бути взаємовигідною. Кожен журналіст хоче до свого матеріалу «родзинку», але важливо в її пошуках не нашкодити і не загубити чиєсь життя…
Надія Замрига додала, що цивільній людині може здатися, ніби всі будівлі, дерева, лінії електропередач, які можуть потрапити на фото, однакові, й ніхто не ідентифікує цього місця. Але насправді це не так.
– Пресслужби часто виставляють у соціальних мережах фотографії, але насправді це – фото з минулого. Жодна пресслужба не виставить свіжу фотографію, коли вона ще є актуальною, – запевнила Надія Замрига.
Пресофіцер 112-ої бригади територіальної оборони ЗСУ Андрій Ковальов закликав журналістів завжди пам’ятати про небезпеку перебування в зоні бойових дій. За його словами, торік у перші дні оборони Києва багато журналістів, особливо іноземних, зробили фатальну помилку: вони вважали, що можуть виступати в війні в ролі сторонніх спостерігачів, які перебувають поза війною, «ніби в паралельному світі».
– Я їм казав, що насправді для російських окупантів немає великої різниці, чи ви американець, чи француз, чи українець, – згадує пресофіцер. – Вони вбивають усіх, і особливо вони тоді цілили в автомобілі з хрестами, медичні, евакуаційні автомобілі і в автомобілі з написом «Преса». Російські окупанти, розуміючи, що коять злочини, і ці злочини можуть зафіксовані, полювали саме на журналістів.
Дехто з іноземних журналістів не послухав цього попередження і, на жаль, загинув.
Андрій Ковальов розповів і про цікаві контрпропагандистські заходи, які організовують військові пресслужби. Зокрема, в перші дні широкомасштабної агресії, коли в російських медіа з’явилася «інформація», ніби Київ уже захоплено, пресслужба тероборони вирішила організувати і відзняти справжнє весілля на одному зі столичних блокпостів.
– Зараз я б на таке вже не наважився, бо те місце цілком могло бути обстріляне. Але тоді дивилися на це по-іншому, – розповідає Андрій Ковальов. – Дружина одного мого знайомого сказала, що вони багато років живуть разом, але так і не одружені. Й ми зробили це весілля, яке мало показати: які можуть бути російські військові в Києві, коли на його околицях одружуються українські воїни? На весіллі було багато журналістів, ми продумали заходи з їхньої безпеки.
А згодом, коли поширилися міфи про те, ніби бійців тероборони ніяк не готують і що нібито українське військо потерпає від браку резервів, було проведено інформаційну акцію – навчання тероборонівців у одному з київських парків. Пресслужба показала журналістам це навчання, після чого запросила їх на один із пунктів оборони Києва, щоб медіа переконалися: столиця в надійних руках і під надійною охороною.
Членкиня ревізійної комісії НСЖУ Марина Тепленко, яка працює у пресцентрі Повітряних сил ЗСУ, розповіла про те, що до пресслужб Сил оборони України надходить надзвичайно багато запитів, тож не на всі вдається відповісти оперативно, а по деяких питаннях доводиться й відмовляти. Вона попросила поставитися до цього з розумінням.
Пресофіцерка 93-ої окремої механізованої бригади ЗСУ Ірина Рибакова конкретизувала, що в її пресслужбу приходить у середньому до 10 журналістських запитів на день, і спрацювати з усіма немає жодної можливості. Тому доводиться приймати журналістів у порядку черговості, «дозуючи» українських та іноземних медійників.
А за словами Богдана Петрика, від початку війни було видано понад 14 тисяч акредитацій ЗСУ, тобто, більше тисячі в місяць. Це – величезний об’єм роботи.
Ірина Рибакова також роз’яснила, за яким принципом організовано поїздки журналістів у прифронтові міста, зокрема, в Бахмут. За її словами, передусім журналіст повинен мати від командира батальйону, куди прямує, згоду прийняти журналіста. Якщо така згода є, військові готові доправити медійників своїм транспортом.
Речник Повітряних сил ЗСУ Юрій Ігнат наголосив, що дуже багато працює з іноземними журналістами, адже саме від них залежить присутність української тематики в західних медіа.
– Ми створили спеціальну групу, до якої залучаємо пілотів, зенітників. Вони розмовляють із західними журналістами, дивляться їм в очі, – розповідає пресофіцер. – Це важливо, щоб американський і європейські народи, народи Азії, Африки, зокрема, арабського світу, Туреччина знали, як живе і воює Україна, й підтримували нашу державу.
Представники пресслужб Держприкордонслужби – речниця Чернігівського прикордонного загону Галина Шеховцова і офіцер пресслужби ДПС Іван Іванчук наголосили на тому, що робота журналістів у зоні за 20 км від російського кордону потребує окремої акредитації від прикордонників (акредитації від ЗСУ недостатньо). Це пов’язано не лише з питаннями секретності, а й із тим, що багато ділянок у цих районах заміновано, інші – обстрілюються з російського боку кордону, тож цивільні журналісти можуть постраждати.
Іван Іванчук закликав відповідально ставитися до акредитації, зокрема, перевіряти, чи надійшов лист (бо листи з деяких поштових служб можуть автоматично блокуватися), чи вказано контакти журналіста. Також бували випадки, коли іноземні журналісти, заповнивши акредитаційний бланк і не дочекавшись відповіді, намагалися вже виїхати на місце. Як результат, провести зйомку їм не вдалося. Всі питання, пов’язані з акредитацією, висвітлено у відповідному розділі на сайті Держприкордонслужби. Опрацювання запиту займає, як правило, декілька днів, але може й затягнутися. Також може надійти відмова. Пресофіцер попросив поставитися до цього з розумінням.
На завершення зустрічі перша секретар НСЖУ, Ліна Кущ, яка очолює мережу Центрів журналістської солідарності, наголосила на тому, що тема, яка обговорювалася, є дуже актуальною, й закликала із питаннями, які можуть виникати, звертатися до Національної спілки журналістів України.
– Ми дуже цінуємо те, що військові журналісти роблять не лише для перемоги, а й для того, щоб допомогти цивільним медійникам краще інформувати весь світ і кожну громаду про те, що відбувається у нас в Україні, – сказала Ліна Кущ.
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Про ЮНЕСКО. ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників ЗМІ, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію.
Інформаційна служба НСЖУ
