Про проблеми після роздержавлення, роль локальної преси сьогодні та виклики воєнного часу – в другій частині інтерв’ю з Михайлом Захарчуком, відомим прикарпатським журналістом, директором (головним редактором) ПП «Редакція газети «Слово народу», членом Правління Івано-Франківської обласної спілки журналістів, секретарем Богородчанської первинної організації НСЖУ. Перша частина інтерв’ю «Ми тримаємося з усіх сил: раніше – на ентузіазмі, тепер – на фанатизмі!» була оприлюднена 9 лютого.
– Уже понад десть років ви – директор-головний редактор богородчанської газети «Слово народу». Як доля повернула вас на малу Батьківщину?
– В один момент якось подумав: «Мабуть, варто у житті щось змінювати». І прийняв пропозицію заступника редактора газети «Слово народу» Мирона Дмитришина перейти в Богородчани. З Мироном були знайомі давно, часто спілкувались, і він час від часу пропонував приєднатися до їхнього колективу.
Розпочав роботу в «Слові народу» у серпні 2015 року. На сесії районної ради мене затвердили на посаду головного редактора видання. Тоді в редакції працювало 11 осіб, тираж газети становив близько трьох тисяч примірників. Засновником видання була Богородчанська районна рада. Газета виходила щотижня на восьми сторінках.
У листопаді 2025-го ми відзначили 35-річчя з дня заснування видання «Слово народу». Водночас історія газети бере початок у далекому 1949 році: спочатку вона була партійною і мала назву «Нове життя».
Специфіка районної газети в Богородчанах майже не відрізнялася від тієї, з якою я мав справу раніше в Сторожинці на Буковині. Тож швидко відчув себе у своїй стихії. Єдина суттєва різниця – рівень відповідальності, адже головний редактор відповідає за все.
– Ви очолили редакцію «Слова народу» буквально за кілька місяців до ухвалення закону про реформування друкованих ЗМІ. Чи усвідомлювали тоді, в який непростий період входите?
– Звісно, всього не передбачиш. Розумів, що нелегко буде. Відповідно до ухваленого Верховною Радою України у листопаді 2015 року закону «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації» кожна газета протягом трьох років – тобто, до кінця 2018-го – мала пройти процедуру роздержавлення. В іншому разі видання підлягало закриттю. Єдине, що зробила держава для того, аби редакції могли існувати, – залишила за ними приміщення, в яких вони перебували на момент роздержавлення. Тож відповідно до закону редакція «Слова народу», як і раніше, розміщується в будівлі Богородчанської селищної ради. Я завжди казав: «Газети стали щасливі – вільні й незалежні, але водночас бідні. Адже джерел надходжень практично немає, окрім реклами та передплати».
– Михайле, як процес роздержавлення позначився на вашому медіа?
– Передусім – на колективі. Він почав поступово скорочуватися: люди звільнялися, шукали іншу роботу. На момент завершення процесу роздержавлення, у грудні 2018 року, в редакції залишилося шестеро працівників.
Із кінця 2023-го у «Слові народу» працюють лише дві особи: я – редактор, який виконує функції журналіста, бухгалтера, фотографа і менеджера, а останні два роки ще й поштового агента, та моя колега Оксана Павлик – журналістка, випускниця факультету журналістики Львівського університету.
Із моменту роздержавлення, на жаль, поступово зменшується й тираж: у 2025 році він становив ледь тисячу примірників, а в 2026-му – вже менше тисячі.
Тримаємось, як можемо. Процес роздержавлення друкованих медіа та повномасштабна війна в нашій країні стали серйозними й надзвичайно складними викликами для локальних медіа, особливо – для преси. Коли мене запитують: «Як ви ще тримаєтеся?», відповідаю: розумієте, ще донедавна вся наша праця була на ентузіазмі, а тепер – на фанатизмі. Ми просто хочемо втриматися з усіх сил!
– Повномасштабна війна в Україні стала ще складнішим викликом, зокрема, для локальних медіа. Михайле, як вдається виживати у воєнних умовах вашій газеті? Розкажіть про це.
– В умовах війни виживання газети стало щоденною боротьбою. За ці чотири воєнні роки рекламні надходження зійшли майже на нуль. Фактично єдиним джерелом доходу залишилася передплата. Саме тому я зрозумів: аби втриматися на плаву, потрібні нестандартні рішення.
Особливо ситуація загострилася влітку 2023 року, коли «Укрпошта» масово скоротила листонош: у великих селах їх залишалося буквально по одній, а в менших населених пунктах не було взагалі. Доставка працювала по-різному. Наприклад, у Богородчанах, Солотвино та ще кількох більших селах листоноші залишились і там «Слово народу» ще доставляли додому. А в менших селах доставку переадресовували пересувним поштовим відділенням: машина приїжджала на кілька годин у центр села, і передплатники мали самі прийти й забрати газету. А якщо людина не може того дня прийти, або взагалі не може фізично долати часом немалу відстань? Такий метод виявився неефективним. Адже люди платять гроші, але газету не отримують. Через це наше регіональне видання стали рідше передплачувати.
А наприкінці 2023 року «Укрпошта» ще й суттєво підвищила ціни за доставку, або, як я це називаю, на недоставку. Тоді я й подумав: чому би нам не спробувати організувати доставку газети самотужки до наших читачів?
З 2024 року редакція «Слово народу» припинила співпрацю з «Укрпоштою» – не уклали договір на доставку нашої газети. І вже третій рік поспіль ми з моєю колегою власними силами забезпечуємо доставку нашого видання до передплатників. За весь цей період не було пропущено жодного номера нашого видання.
– Навіть початок повномасштабної війни не став на заваді? Як вдалося видати перший номер у воєнний умовах?
– Пригадую, що якраз здали черговий номер «Слова народу» до друку і працювали над наступним. 24 лютого 2022 року був четвер. А ми якраз по четвергах виходимо. Газета вийшла і вдосвіта почалася війна. Тоді, в 2022-му, редакція ще користувалася послугами «Укрпошти». Поштові відділення доставили газети до передплатників. Але, зважаючи на ситуацію, той номер дійшов до читачів зі значним запізненням. А з наступного ми вже відображали події повномасштабної війни в Україні.
У перший місяць війни був ще один такий форс-мажорний момент. Почалися проблеми зі світлом. Тоді генераторів ще не було. Тож довелось один із випусків нашої газети робити практично на колінах. Запитаєте, як вийшли з такої ситуації? Ми з моєю колегою взяли робочий ноутбук та основну комп’ютерну верстку номера і пішли до неї додому. Оскільки її будинок знаходиться на іншій лінії електромереж, то світло було. Завершили верстку номера і відправили в друк. У нас не було жодного пропущеного номера газети.
Більше серйозних проблем не було, оскільки редакція газети знаходиться в приміщенні Богородчанської селищної ради, яке забезпечене автономними джерелами живлення. Хоча, не раз бувало, що втрачалися деякі напрацювання, особливо під час зміни систем живлення. Зараз є офіційно доведені графіки відключень, яких енергетики більш-менш дотримуються, і ми намагаємося в ці графіки вкладатися – деякі матеріали готуємо у редакції, а деякі доопрацьовуємо дома.
«Слово народу» – це моє ще одне життя! Живу ним 24/7! (Щиро посміхається)
– Михайле, як все-таки вдається доставляти газету? Поділіться досвідом.
– Досвід – гіркий. Пригадую перший випуск 2024 року, коли ми отримали з друкарні стоси газет, поставили їх на стіл, сіли вдвох із колегою й задумалися: що далі? Що ми маємо з цим робити і як усе це доставити читачам?
Звісно, наперед ми щось продумували, обмірковували, але було лячно – чи впораємося. Досвіду не мали.
Два дні ми організовували логістики доставки. Адже й передплату ми почали оформляти по-іншому: через школи, церкви, старостинські округи, різні районні установи та відомства. Передусім через те, що до нашої роботи додалися «поштові дні» для розповсюдження газети, ми вирішили виходити не щотижня, як раніше, а двічі на місяць. Так маємо змогу вчасно доставляти газету читачам.
Як усе відбувається? Спершу в редакції, відповідно до списків, відраховуємо кількість примірників для певної установи, освітнього, культурного чи культового закладу. Для індивідуальних передплатників, які мають можливість забирати газети у нас, на кожному примірнику позначаємо прізвище і, зважаючи на те, що ми знаходимось на четвертому поверсі, залишаємо газети на першому поверсі у чергового. Для колективних передплатників розносимо-розвозимо газети у різний спосіб. Наприклад, у школи: з родини дитина йде до школи й, повертаючись додому, може забрати газету для дідуся, бабусі чи сусідів – за потреби. Заносимо чи доставляємо газети й до храмів. Щонеділі люди йдуть до церкви, і в певному місці в приміщенні храму кожен може забрати свій примірник. Також розповсюджуємо газету через сільські ради: місцеві мешканці приходять туди з різних питань і мають можливість отримати свою газету. Доставляємо примірники і в різні установи та відомства колишнього району, працівники яких централізовано передплачують наше видання.
Запитаєте, як доставляємо газету по всьому колишньому району? Є добрі люди! Місцеві мешканці з різних населених пунктів громади, які їздять на роботу в Богородчани, добровільно заходять у редакцію й забирають газети для своїх односельців. Четвер – день виходу газети, і саме цього дня, здебільшого, її й розбирають передплатники. Ці люди фактично на волонтерських засадах підтримують регіональний часопис. За це їм велика подяка і шана. У віддалені села, як от Гута, Міжгір’я, Луквиця, Манява, газети передаємо маршрутками, на місці у водіїв їх забирають бібліотекарі, завідуючі клубами, вчителі.
Також у Богородчанах є певна частина одиноких людей – наших передплатників, яким доставляємо газету безпосередньо додому.
Уся логістика доставки нашої районної газети тримається на особистих контактах. Щиро вдячний усім – нашим читачам і передплатникам, тим, хто підтримує та допомагає в розповсюдженні газети. Саме завдяки таким людям «Слово народу» не лише існує, а й живе та розвивається.
Ми надаємо можливість для наших читачів передплачувати електронну версію. Вона дешевша на третину, але таких передплатників не багато. Люди хочуть тримати газету в руках.
«Слово народу» має свій сайт. Щоправда, тут не вистачає окремих рук, аби сторінка була більш активною. Краще працює сторінка нашої газети в мережі ФБ. Вона значно більш відвідувана – 56 тисяч підписників.
– Михайле, ви сказали, що ваше захоплення гідрометеорологією знадобилося в роботі. Яким чином це пов’язано?
– Так, звісно. У першій частині інтерв’ю я згадував, що у шкільні роки мріяв стати інженером-синоптиком. Фахівець з мене не вийшов, але я й донині постійно стежу за прогнозами погоди, моніторю метеорологічні показники та спостерігаю за змінами температурних режимів.
На фейсбучній сторінці «Слово народу» кожні три – чотири дні (а інколи, у випадку різкої зміни погоди, роблю це частіше) публікую прогноз погоди із постійним заголовком «Звіряйте погоду зі «Словом народу». На підготовку цієї інформації затрачаю 30-40 хвилин. Я аналізую дані трьох – чотирох перевірених мною метеосайтів, тобто, відкриваю карти температур, опадів, руху повітряних мас як України, так і Європи. Потім на основі власного життєвого досвіду роблю певні поправки, як це все може розвиватися над наших регіоном, і пишу детальний прогноз на кожні найближчі день та ніч. Подаю дані про температуру, опади, хмарність, силу вітру, якщо є певне збурення в атмосфері. Кожен прогноз ілюструю власною, а час від часу і наших читачів, світлиною. За роки подачі інформації ще не було жодного нарікання на неточний прогноз – у коментарях тільки подяки.
– Ми з вами знайомі вже багато років. Завжди захоплювалася вашим натхненням до улюбленої журналістики. Та знаю також про Вашу любов до мандрівок горами, до футболу, до української пісні.
– Мандрівки горами – це мій стан душі. Перший свій похід у гори здійснив у шкільні роки, після закінчення сьомого класу, але мандри Карпатами тривають і донині. Під час походів, звісно, роблю світлини, які використовую згодом і для підготовки номерів нашої газети та фейсбучної сторінки «Слова народу».
Щодо футболу, то це вже все у минулому. Грав за різні команди, здебільшого, районного рівня. У 2013 році ми в нашій обласній спілці журналістів започаткували турнір з міні-футболу пам’яті заслуженого журналіста України Ярослава Гретчука, який щороку проводили регулярно до початку коронавірусу. Це навесні. А восени інший турнір – присвячений пам’яті директора програм ОТБ «Галичина», президента Асоціації спортивних журналістів Ореста Олексишина. Всі ці роки я був незмінним капітаном команди ветеранів-журналістів «Пресинг».
Ви слушно зауважили про мою любов до української пісні. Більше двадцяти років співпрацюю із заслуженим діячем мистецтв України, композитором Богданом Шиптуром, народним аматорським гуртом «Старунці» та гуртом «Колорит» із села Пороги. У спільному доробку є чимало пісень, які неодноразово звучали на обласних фестивалях патріотичної і повстанської пісні, в ефірах ОТБ «Галичина» та радіо «Дзвони». Зокрема, різдвяна пісня «У небі вечірнім», духовна про скарби небесні «Ой то не голубка», патріотична повстанська на музику Василя Григорука «Малиновищі», гімн БО «Світла Надія», громадянська «Ми – українці». Першу нашу з Богданом Шиптуром пісню «Синам України», пригадую, ми створили в 2015 році – як відгук на події війни на Донбасі. Її майстерно виконали солісти обласної філармонії Наталія Шевченко й Олександр Семчук. А одна з останніх пісень «Щоб була Вкраїна щаслива» звучала, як прем’єра, в Івано-Франківську у виконанні муніципального камерного хору «Галицькі передзвони».
Також охоче брав участь у виступах хору «Медіа-нота» нашої Івано-Франківської обласної спілки журналістів. Колядками, щедрівками й іншими піснями ми популяризували нашу українську пісню.
На сьогодні в моєму доробку 15 пісень. Сподіваюся ближчим часом вдасться втілити мрію – видати авторську пісенну збірку.
– Михайле, ви чотири десятки років у журналістиці! Більш як половину свого життя присвятили цій професії. Порадьте майбутнім журналістам, як їм стати успішними.
– Передусім, молодим людям, які обирають фах журналіста, потрібно розуміти декілька важливих речей.
- Перше – величезна особиста відповідальність перед читачем, глядачем чи слухачем за якість інформаційного продукту. Інформація повинна бути достовірною і кілька разів перевірена.
- Друге – жертовність. Треба бути готовим пожертвувати своїм часом, бажаннями і працювати не вісім годин – встав і пішов – у журналістиці так не буває. Особливо зараз, коли всього багато відбувається, треба встигати в ногу з часом, стежити за подіями. Майбутні медійники мають бути готовим до жертовності заради професії. Ти або журналіст, або просто заробітчанин. Тут треба вибирати.
– Розкрийте секрет вашого успіху!
– Секрет простий – це праця, наполеглива праця заради того, аби жила ваша справа, якій ви присвятили своє життя. Молися і працюй! – або, латинською ora et labora!
– Михайле, щиро дякую за це інтерв’ю – глибоке, чесне і натхненне. Попри роки нашого знайомства, дізналася про Вас багато цікавого. Захоплююся Вашою відданістю професії, адже в кожній відповіді відчувалася любов до журналістики. Дякую за нашу багаторічну співпрацю, цікаві мандрівки в гори, які надихають творити все більше і більше задля розвитку вітчизняної журналістики. Хай Вам щастить у всьому! Розвитку і процвітання «Слову народу»!
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності в Івано-Франківську – 066 677 07 26 (Вікторія Плахта, координатор Івано-Франківського центру), адреса: вул. Січових стрільців, 25.
Розмову вела Богдана Засідко, Івано-Франківський Центр журналістської солідарності
Дискусія з цього приводу: