Журналістика під час війни. Специфіка, проблеми, виклики і перспективи. Завдяки чому виживають локальні газети і люди на прифронтових територіях не залишилися в інформаційному вакуумі. Про це та інше херсонське видання «Новий День» поспілкувалося в ексклюзивному інтерв’ю з головою Національної спілки журналістів України, заслуженим журналістом України і громадським діячем Сергієм Томіленком.
– Пане Сергію, ми з Вами спілкуємося під час масштабного проєкту у Кракові – RE:Cover 2023, до якого долучилися майже 150 міжнародних та українських журналістів. Чимало медійників прибули з України, зокрема представників обласних та районних ЗМІ, які функціонують на прифронтових та прикордонних територіях. Знаю, що велику роль у тому, щоб про локальні українські медіа Європа почула з перших вуст, відіграла Національна спілка журналістів України. Скажіть, як Вам вдалося це «пробити»?
– Власне, дійсно зараз, у часи великих викликів, ми бачимо міжнародну солідарність, як загалом з Україною (що підтверджується і наданням озброєння, і гуманітарною допомогою), так і в інформаційній сфері. Одним із лідерів цієї величезної солідарності є уряд Німеччини. Надання техніки, призначення стипендій медійникам, фінансування редакцій, тренінги, прихисток представників ЗМІ через закордонні програми і т. д. – ці можливості адмініструються шанованим німецьким Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF). Так от цією організацією ухвалено рішення проводити щорічні українські конференції.
Масштабна конференція у Кракові присвячена питанням підтримки журналістів, стійкості медіаландшафту, опору ворожій пропаганді. Національна спілка журналістів України – у партнерських зв’язках з ECPMF, і одразу, як стало відомо про організацію такої великої події, я попросив виділити певну кількість місць для журналістів з прифронтових, окупованих регіонів. Надзвичайно важливо говорити однією мовою з міжнародними партнерами, щоб бути почутим, розраховувати на стійку підтримку – нашим колегам, які фактично на руїнах відновлюють своє мовлення та свої медіа. Для мене велика радість, що до Кракова приїхали не лише представники національних ЗМІ і медійники з умовно мирних міст – Києва, Львова, Черкас і Полтави, а й журналісти з Херсонщини, Харківщини, з того ж прифронтового Оріхова Запорізької області тощо.
Місія Спілки – сприяти тому, щоб якомога більше журналістів залишалися в професії, щоб українці мали доступ до інформації. А для того, щоб мати цей доступ, однієї сили духу, яка, безумовно, є в наших журналістів, недостатньо. Є матеріальна, ресурсна складова. Ми завжди виступаємо за те, щоб реальні медіа, відповідальні перед своєю аудиторією, мали доступ до міжнародних донорів і відповідно могли далі розраховувати на певну підтримку. І коли ми говоримо про поруйновані окупантами міста і села, то часто саме друковані медіа, газети, є єдиним засобом масової інформації, доступним для українців на цих територіях. І за обставин, якби не виходили «Новий день» для Херсонщини, «Обрії Ізюмщини» на Харківщині, оріхівська «Трудова слава», це означало б перебування частини жителів цих територій у повному інформаційному вакуумі, у просторі фейків ворожої пропаганди і зневіри. Власне, колеги, які тут присутні, вистояли завдяки підтримці міжнародних донорів. Це найкращий доказ того, що ця допомога була за призначенням, тобто правильним рішенням. І, відповідно, найкращий аргумент, що підтримку необхідно продовжувати. І я гордий, що НСЖУ завдяки підтримці наших міжнародних партнерів відновила випуск 30 прифронтових газет.
– Якщо повернутися до 24 лютого 2022-го, коли вже окупована частина України, бомблять Київ… Тоді було не до газет, які необхідно підтримати. Та прийшов час – і така думка з’явилася. Але ж зрозуміло, що держава цього не робитиме – знову не до цього… А вийшло, що міжнародним партнерам до цього?
– Звичайно, ми б хотіли, щоб український уряд брав лідерство у глобальних закликах щодо важливості підтримки медіа, особливо регіональних. Ми усвідомлюємо, що для державного бюджету України на сьогодні в пріоритеті витрати на «оборонку». Ми не говоримо, що саме з цих статей має фінансуватися медійна сфера. Але з іншого боку ми говоримо, що уряд міг би закликати міжнародні інституції, організації, уряди підтримати українську інформаційну галузь. Є великі корпорації, цифрові платформи, для яких підтримка саме медіа і журналістів – це їхня природна складова. Є уряди, як норвезький, для яких важлива цінність свободи слова, вони є лідерами у всіх рейтингах за цим напрямом, для них це дуже чутливе питання і в них гігантські бюджети. Але якщо їх не просить український уряд про підтримку регіональних медіа, то вони й не виділятимуть великий ресурс – немає такого запиту. Тому ми як Спілка, в контактах з урядовцями, з Міністерством культури та інформполітики, закликаємо, щоб вони підтримували всі види каналів інформування, які споживає українець. Ми говоримо, що не варто концентруватися лише на телевізійному марафоні, бо це не єдине медіа, не єдине джерело, яке інформує про події в Україні. Приміром, марафон не компенсує для херсонців, запоріжан потребу в інформації. По-перше, в багатьох немає змоги дивитися марафон, а по-друге – малий відсоток контенту про дані території. Нехай би уряд підтримував і «Єдині новини», як певний офіційний канал комунікації, але щоб докладалися й зусилля у підтримці інших мовників: регіональних, національних, онлайн-медіа і друкованих газет. НСЖУ знає, що на сьогодні більшість локальних медіа тримаються завдяки професійним журналістам, редакторам, котрі віддали цим ЗМІ десятки років, які відповідальні перед аудиторією і які навіть в умовах відсутності одного з грантів шукатимуть варіанти, як виконати свої зобов’язання перед читачами, глядачами й слухачами.
– Але ж під час конференції RE:Cover 2023 представники міжнародних організацій, які допомагають українським медіа, просили пам’ятати про те, що так не може тривати вічно, і це логічно. Ваші прогнози: що буде далі з регіональною журналістикою в Україні?
– Я поділяю те обурення через порівняння від одного з німецьких експертів. Йдеться про приклад Афганістану, де посипалися медіа, коли після фіналу військового перевороту зупинилися медіа, бо вони повністю були залежні від іноземної підтримки. Вважаю таке порівняння некоректним, адже насамперед ми говоримо про те, що до повномасштабного вторгнення більшість регіональних медіа, зокрема херсонські, які нині прифронтові, хоч і перебували в умовах економічної кризи, нестачі ресурсів, зберігали фінансову незалежність: за рахунок реклами, передплати. Це не так, як з афганськими медіа, які з нуля засновувалися, 100% на іноземні гроші і відповідно й зупинилися при нестачі цих коштів. Просто зараз медіа, які були незалежними і реальними до повномасштабного вторгнення, за умов великої війни, вочевидь, не можуть покладатися на джерела фінансування, як у мирні часи.
Так, допомога міжнародних партнерів вагома, але вона тимчасова. Тому у спілкуванні з колегами з регіональних ЗМІ ми закликаємо трансформувати свою діяльність, шукати нові джерела доходів, нових партнерів, впроваджувати цифровізацію, диджиталізацію. Слід сприймати донорські проєкти як можливості трансформувати якусь запоруку на майбутнє. Але жодною мірою ми не заохочуємо грантожерство серед ЗМІ. Має бути пошук перспектив. Наприклад, в Івано-Франківську в рамках чудового проєкту IRMI та швейцарської організації Fondation Hirondelle, яка підтримує, зокрема, і газету Херсонщини «Новий день» та інші видання, телерадіокомпанія РАІ закуповує телевізійне обладнання, радіостудію, студію запису облаштували, де записують ролики, рекламні й не тільки. Іде така капіталізація у вдосконалення, де ТРК зможе заробляти, використовуючи обладнання, придбане за донорські кошти. І це далеко не єдиний приклад інвестицій. А щодо прогнозів – це справа невдячна.
– Чи моніторився медіадосвід країн, які пройшли через війну? Ми не говоримо про Афганістан, але з огляду на той самий шлях Косово, що може чекати на українські ЗМІ?
– На жаль, в Україні війна вже тривалий час, і вона не схожа на інші війни. І так само, як і зараз, реакція цивілізованого світу на путіна, на окупантів, в інших країнах це виливалося в солідарність і великий обсяг допомоги: технічної, матеріальної. Але з часом світ втомлюється від війни, втомлюється ділитися ресурсами. І оця довготривала війна є великим викликом, зокрема, для українських журналістів. Знаєте ж, що на початку вторгнення багато журналістів з окупованих територій навіть думку не сприймали про евакуацію, бо з дня на день чекали звільнення.
– Це правда, я особисто не поспішала виїжджати з окупованого Херсона, бо мріяла дочекатися ЗСУ. Але втікати таки довелося, щоб не опинитися в полоні…
– Це перший момент. Другий – навіть коли журналісти виїжджали з окупації, вони готові були волонтерити, чекаючи перемоги і тільки такого фіналу цієї несправдливої війни. А оскільки, на жаль, вона ще триває і майже за два роки немає чіткої перспективи зупинення, вже це великий виклик для українців і навантаження для міжнародних донорів. Події в Югославії, Косово теж були трагічними і страшними, та вони не були занадто тривалими. Але, знову ж таки, ми розраховуємо, що наші міжнародні партнери і надалі розумітимуть, що підтримка українських медіа – це підтримка складової безпеки всієї Європи і цивілізованого світу. Україна не лише захищає власні інтереси і свою незалежність. Ми стоїмо на сторожі – як певна територія, що не пропускає зло далі. І відповідно тут питання: чи готовий цивілізований світ брати на себе певні витрати і зобов’язання, розуміючи, що це інвестиції у власну безпеку? Чи вони хочуть відчувати зараз те, що відчувають українці? Чи хочуть бачити ці трагедії, ці руйнування, зло, несправедливість? Поляки, Балтія, Німеччина та інші. Очевидно, що ніхто цього не хоче. Тому тут ми якраз і маємо ці аргументи доносити до наших партнерів. Ця підтримка обходиться дорого, але вона економічно дешевша, ніж воювати з окупантами на своїй території.
– Під час війни журналістика в Україні змінилася. На початку повномасштабного вторгнення ми висвітлювали інтуїтивно, як бачили. Потім пішли тренінги, вже з поданням юридичних стандартів роботи журналістів у таких умовах. Адже професіоналізм – перш за все, а емоції потім. Це теж робота НСЖУ?
– Звісно, емоції українських журналістів зрозумілі – окупанти прийшли на нашу землю. Це справедлива реакція на зло. Але з іншого боку – коли реконструюємо обставини воєнних злочинів росії, даємо слово жертвам воєнних злочинів, – це докази на міжнародному рівні. І тут маємо визначитися, чи хочемо демонструвати емоції і буде відхилення від стандартів, втрата аргументації в матеріалах, чи прагнемо, щоб це було справедливо і мало підґрунтя до трибуналу глобального, до покарання зла. Тому, звичайно, медійники мають постійно підвищувати кваліфікацію, обмінюватися досвідом. В один момент усі стали воєнними кореспондентами, до чого ніхто не був готовий. На всю країну було до 40 журналістів, які мали справжній воєнкорівський досвід, завдяки тому, що вони свідомо їздили працювати в зону АТО. Але перед цим медійники проходили тренінги, мали спеціальні дозволи. І це були найвідважніші журналісти. У Херсоні ж, Мелітополі і т. д. не було воєнних журналістів, це мирні медійники, які просто продовжили працювати в умовах війни. А навчатися необхідно, аби кожен журналіст і журналістка змогли зберегти своє життя.
Адже жоден репортаж і найефектніший стендап не коштує життя. Ще один момент – із жертвами воєнних злочинів. Недопустимо психологічно дотравмовувати людей, які жили в умовах окупації, мали поранення, і не лише фізичні. Так само маємо грамотно висвітлювати і воєнні злочини в цілому. Викликів дуже багато. Ми як Спілка проводимо такі семінари, вебінари. З міжнародними партнерами є порозуміння, відповідно намагаємося піднімати рівень кваліфікації. Він високий в українських журналістів на сьогодні. Є кваліфіковані організації, які знають, як висвітлювати збройні конфлікти, війни, і цим досвідом діляться. Зокрема, швейцарською Fondation Hirondelle спільно з Інститутом регіональної преси та інформації (IRMI Україна) впроваджено проєкт «Посилення стійкості медіа в Україні». Фінансується він фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Учасниками проєкту стали 18 медіа деокупованих та прифронтових територій.
Штаб-квартира ЮНЕСКО стратегічно підтримує НСЖУ і допомагає функціонуванню великої мережі Центрів журналістської солідарності, через які ми й допомагаємо екстреною підтримкою і водночас організовуємо різні тренінгові заходи. Зараз настав період, коли кожен журналіст, який, можливо, раніше був у своїй бульбашці, регіональній, національній, але внутрішньоукраїнській, виходить на міжнародну арену. Ми повинні спілкуватися з міжнародними журналістами, міжнародними організаціями, бо в середині країни немає ресурсів економічних. Ми ж потребуємо і фінансової підтримки, і знань від міжнародних партнерів. До речі, завдяки тому, що ми, Спілка журналістів, провели у жовтні фотовиставки робіт українських журналістів у Парижі, Брюсселі, я провів переговори у штаб-квартирі ЮНЕСКО. МИ привернули увагу до прифронтових газет. І вже сьогодні я можу звітувати, що штаб-квартира ЮНЕСКО прийняла рішення про продовження підтримки ресурсного проєкту – Центр журналістської солідарності на зимовий період, до весни. А один із керівників Данської асоціації журналістів буквально днями, коли я вже був у Кракові, зателефонував і повідомив, що саме під впливом наших матеріалів данські журналісти нам передають як фонд екстреної допомоги 6,5 тисячі євро від себе. Ці кошти ми будемо використовувати як екстрену допомогу для журналістів з прифронтових територій, якщо в когось оселю зруйновано і т. д. Це результат співпраці з міжнародними партнерами. І рекомендуємо редакціям та журналістам шукати міжнародні конекти для подальшого розвитку.
Спілкувалася Марина Савченко.
