Журналісти у російському полоні – це трагічна реальність, яка стала частиною сучасної історії в умовах війни й окупації. Під час конфліктів і військових дій представники медіа нерідко потрапляють у полон, адже вони займаються висвітленням подій, документують жорстокі реалії війни, порушення прав людини та злочини, скоєні агресором. За верифікованими даними Національної спілки журналістів України, на початок 2025 року в російському полоні перебуває як мінімум 30 цивільних працівників медіа. Пекла російського полону зазнав і наш колега Олег Батурін, відомий український журналіст-розслідувач з тимчасово окупованої Каховки на Херсонщині. Нині він із сім’єю проживає на Прикарпатті, З Олегом Батуріним поспілкувалися в Івано-Франківському Центрі журналістської солідарності НСЖУ.
– Приємно, пане Олегу, вкотре зустріти Вас у нашому Центрі журналістської солідарності. Це візити радше задля спілкування чи отримання допомоги?
– Передусім, для мене наше спілкування з колегами, можливість поговорити про те, що тобі болить, зрештою, навіть просто зустрітися, дають потужну психологічну розрядку. Під час війни, на моє переконання, це дуже допомагає багатьом людям, не лише тим, хто пережив якийсь дуже травматичний період. Ми всі травмовані війною і живемо в постійному стресі. Тож можливість зустрітися з тими, кому ти довіряєш, і поспілкуватися, є необхідністю для багатьох із нас. І тут, у Центрі журналістської солідарності, серед колег, я це також відчуваю.
– Повномасштабна війна в Україні вже три роки поспіль щодня нагадує про себе. Знаю, що й у вашому житті вона залишила жорстокий слід. Як сталося, що ви потрапили в полон до окупантів?
– У журналістиці я вже понад 25 років. Здебільшого фокусуюся на Херсонській області. На початку повномасштабної війни я був одним із перших бранців росіян. Тоді маховик російського терору в Херсонській області лише починав розкручуватись. Окупанти почали викрадати людей, катувати, вибивати у них якісь свідчення і примушувати до співпраці. Переконаний, що основною причиною мого затримання була журналістська діяльність і моє патріотичне ставлення до України.
Мене затримали 12 березня 2022 року в моєму рідному місті Каховці. Це сталося на автостанції, коли я прийшов на зустріч зі своїм знайомим, волонтером Сергієм Цигіпою. Наскільки розумію, його тоді схопили першим і досі тримають у російських застінках. Потому, коли я був у Херсоні, то чув його в полоні, але не бачив. Спочатку мене схопили працівники нацгвардії росії. На автостанції вони накинулися на мене і почали бити без жодних пояснень. Далі затягли у машину і повезли в сусіднє місто – Нову Каховку. Проводили допити, били, а наступного дня привезли в Херсон.
Мене тримали до 20 березня 2022 року в кількох місцях – у поліції Нової Каховки, в мерії Нової Каховки, у Херсонській обласній державній адміністрації, потім – в ізоляторі тимчасового тримання у Херсоні.
– Що було в полоні?
– Мене утримували в полоні дев’ять днів. Це було пекло: вони робили зі мною й іншими полоненими все, що їм заманеться. Нас били, катували, знущалися. Вони вимагали відповідей, били за те, що ти з ними зволікаєш. Погрожували, що вб’ють мене і всю мою родину. Я був свідком жорстокого ставлення росіян і до інших бранців. При мені доводили людей до смерті. І це були не лише українці, а й громадяни інших країн, зокрема, Нідерландів, Іспанії, які перебували тоді на території Херсонщини. Власне, зі мною в камері були двоє іноземців – один громадянин Нідерландів, інший – громадянин Іспанії. Окупанти вважали їх шпигунами і так само жорстоко катували, вибивали якусь інформацію. Їхньої подальшої долі я не знаю. Але боюся, що вона дуже сумна.
Окрім фізичного насилля, ми щодня зазнавали психологічного тиску. Росіяни говорили нам, що про нас всі забули давно і ми кинуті напризволяще. Своїми діями і словами вони постійно нам це втовкмачували в голову. Відверто кажучи, спочатку від цього був розпач.
Лише десь на п’ятий день полону я зібрався і зрозумів, що це такий психологічний тиск. Я опанував себе і стало легше. Щодня сам собі нагадував, що я журналіст, що я публічна особа, що про мене пам’ятають і напевне знають про моє викрадення. Це одразу почало мене надихати і надало сили пройти це важке випробування. Почав вірити, що рано чи пізно мене відпустять. І так сталося. 20 березня 2022 року, без жодних пояснень, мене і ще двох інших бранців вивезли до Каховки і сказали чекати подальших інструкцій. За деякий час мені з сім’єю вдалося виїхати з окупації.
– Ті, хто утримували вас у полоні, знали, що ви журналіст? Чи ставлення до вас чимось відрізнялося ніж до інших бранців?
– Так, вони знали що я журналіст. Спочатку ставлення до всіх було абсолютно однаковим. Коли мене вже перемістили в ізолятор тимчасового тримання в Херсоні, здалося, що до мене ставляться все-таки по-іншому. Чому? Я чув, з якою страшною жорстокістю вони поводилися з іншими полоненими людьми, серед яких були військовослужбовці ЗСУ, учасники АТО/ООС. Під час допитів із них намагалися будь-якою ціною вибити якісь дані, покази, конкретну інформацію. Чому тримають мене, я дещо не розумів. Власне, й самі росіяни мені так і не пояснили, за що мене схопили, що було причиною цього затримання. Жодних документів після того мені не надали.
– Пане Олегу, Ваше викрадення тоді набуло певного розголосу не лише в Україні, але й за її межами. Власне, цей розголос, на вашу думку, вплинув якось на те, що вас відпустили?
– Коли мене випустили з полону, я переконався, що справді весь цей час про мене говорили, про мене не забули. Впевнений, такий момент спрацював на мою користь. Саме розголос про мій полон сприяв тому, що окупанти мене відпустили.
Перебуваючи у неволі, я був абсолютно відрізаний від світу: не мав жодної інформації, що взагалі відбувається за межами моєї камери. Окупанти цим користалися. Вони розповідали щось на кшталт того, що вони вже підходять до Миколаєва і скоро окупують Одесу. Насправді я не знав, чи це правда, чи ні, та як до такої інформації ставитись. Я перебував у повному інформаційному вакуумі. І такий їхній психологічний тиск, у переважній більшості випадків, працює. Адже в таких умовах людині важко переключитись. Але правда є такою, принаймні я це кажу зі свого власного досвіду та досвіду інших людей, що насправді треба публічно говорити про полон, про викрадення.
– Чим тепер займаєтеся?
– Під час окупації я продовжував журналістську діяльність, готував інформацію про воєнні злочини росіян. Тепер продовжую працювати над розслідуваннями, над воєнними злочинами, виїжджати в звільнені громади Херсонщини та розповідати про те, як вони живуть, які у них проблеми, що болить людям. Багато пишу про ситуацію на лівобережжі Херсонщини, яке ще залишається в окупації. На жаль, кількість воєнних злочинів збільшується з кожним днем.
– Наскільки важливо висвітлювати в медіа тематику полону?
– Вважаю, що це дуже важливо робити і потрібно робити.
По-перше, це документація воєнних злочинів, адже кожен полон – це окремий воєнний злочин, скоєний російськими окупантами.
По-друге, інколи людям, які перебували в полоні, складно довести перед державою факт полону. Непоодинокі випадки, коли полонені стикаються з тим, що вони не можуть отримати статус особи, яка була позбавлена особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України. Власне, саме такі публікації можуть бути одним із доказів для отримання відповідного статусу. Подібні історії можуть встановити особи росіян або колаборантів, які були причетні до цих злочинів. Це теж дуже важливо. От я приміром. Багато моїх катів затуляли очі, щоб я їх не зміг бачити. Проте, завдяки іншим свідченням, можна було доповнити цю картину і дізнатися, хто були ці люди, хто скоював проти мене й інших полонених такі страшні речі.
– Чим ми, журналісти, можемо допомогти нашим колегам, які й досі залишаються в застінках російських катівень?
– Журналісти можуть зробити дуже багато: писати, публікувати матеріали про це на всіх майданчиках, де вони працюють. Ми не можемо безпосередньо брати участь у якихось перемовинах, не можемо вплинути фізично на наших ворогів, але можемо своєю повсякденною роботою, своїм словом наблизити той момент, коли наших медійників відпустять із полону і коли росіяни понесуть покарання за свої злочини.
Росіяни не зупиняться ні перед ким і ні перед чим. Вони розуміють лише мову сили. Сьогодні жертвами росіян є українці, а завтра такими жертвами можуть стати і громадяни інших країн. Росія може будь-коли прийти в Польщу, Іспанію, Естонію, інші країни, якщо їх не зупинити сьогодні.
– Тепер ви із сім’єю в Івано-Франківську. Чи плануєте повертатися в рідну Каховку?
– Як і багато моїх знайомих, дуже мрію повернутися в Каховку. Хоча я розумію, що коли повернемося, наше місто буде вже іншим. Усе ж ми обов’язково повернемося!
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності в Івано-Франківську – 066 677 07 26 (Вікторія Плахта, координатор Івано-Франківського центру), адреса: вул. Січових стрільців, 25.
Розмову вела Богдана Засідко,
Івано-Франківський Центр журналістської солідарності
