«Перший ковток води після спраги» – так один із читачів назвав «рідненьку» оріхівську газету «Трудова слава»… Оріхів та села Оріхівської громади Запорізької області – це реальна прифронтова зона. У 85% міста немає електропостачання. Щодня росіяни обстрілюють Оріхів та навколишні села. Але майже тисяча місцевих жителів відмовляються залишати свої домівки і продовжують жити і виживати…
Наприкінці березня голова НСЖУ Сергій Томіленко разом із головною редакторкою «Трудової слави» Світланою Карпенко проїхав із запорізькими рятувальниками так званим «хлібним» маршрутом – доставляли 720 хлібин жителям кількох сіл та Оріхова. Побували в селах Преображенської громади – Васинівці, Омельнику, Червоній Криниці, в Оріхівській громаді – безпосередньо в місті Оріхів, а також зустрілися з пресофіцерами 65-ої окремої механізованої бригади «Великий Луг». Символічно, що місцевим жителям разом із хлібом привезли свіжий випуск газети.
– Через високий ризик обстрілів російськими дронами наше авто було обладнане ребом. Проїжджаючи кілька сіл на межі до фронту – лише за 4 кілометри – за наполяганням рятувальників були в шоломах навіть в автомобілі. Але і РЕБ наразі не рятує. Росіяни все активніше запускають дрони на оптоволокні – тобто на «нитці», яка передає інтернет, тому РЕБи не можуть заглушити такі дрони і зупинити їхній смертоносний обстріл, – розповідає Сергій Томіленко.
Для місцевих жителів доступ до інформації надзвичайно обмежений. Але і надзвичайно важливий.
– Коли почала роздавати газету, люди відразу зреагували: «Це наша рідненька «Трудова слава»! Такі теплі слова – це сьогодні найвища нагорода роботи журналістів нашого локального видання, – зазначає Світлана Карпенко.
Пан Василь, один із небагатьох мешканців села Червона Криниця, які ще залишаються у рідних домівках, під час зустрічі з журналістами нарікав, що живе без світла вже рік та вісім місяців.
– Новини дізнається дуже рідко. Лише коли в село приїжджають рятувальники. Або коли він зрідка виїжджає за ліками. Інтернету немає, радіо та телебачення теж. Своя газета – це велика цінність, завдяки їй пан Василь переконується, що «ми – в Україні, ми – на рідній землі», – зазначає голова НСЖУ.
Він звертає увагу, що люди навіть у фронтових умовах прагнуть жити за правилами і звичками мирного життя – доглядають за городами, доглядають за худобою. У селі Омельник коло Оріхова – лише за 5 кілометрів до фронту – учасники поїздки побачили, як чоловік і жінка дбайливо обробляли клумбу в центрі села.
– Фермери, попри складну ситуацію, продовжують працювати, – ділиться враженнями від поїздки Світлана Карпенко. – Вони намагаються вирощувати врожай, як і в мирні часи. Запам’яталися слова старости Новоселівського старостинського округу Олександра Шевченка: «Фермери, в принципі, майже всі працюють. Вони ризикують, але земля все одно дає плоди. Всі готуються до посівної». І хоча деякі з них втратили до 50 відсотків торішнього врожаю через відсутність брак рук, все одно продовжують працювати.
Люди звикли до складних умов, але найважливішим для них залишається мир. «Що нам треба? Мир. Мир і все», – сказав у розмові з журналістами житель села Васинівки пан Павло.
В Оріхові головний центр незламності і місце отримання гуманітарної допомоги і урядових сервісів – це приміщення мерії. Точніше – підвал приміщення міської ради, адже другий поверх будівлі поруйнований повністю, перший поверх – частково, немає жодного цілого вікна. У відремонтованому підвалі обладнали кімнати для лікаря – фельдшерський пункт, кімнату для працівників «Укрпошти», кімнати для службовців міської військової адміністрації, які надають соціальні сервіси, приймають заявки від місцевих жителів на будівельні матеріали, аби первинно закрити споруди, що постраждали від нових обстрілів окупантів.
– Потисли руку начальнику Оріхівської міської військової адміністрації Миколі Вініченку, мужньому фронтовому меру, – розповідає Сергій Томіленко. – Але найбільше вразив інший пункт незламності, також в Оріхові: місцеві жителі – всі літнього віку, 11 родин – обладнали собі прихисток у підвалі багатоквартирного будинку. І утворилася така собі комуна – зі своїми правилами співжиття, користування «кухнею» – підвальним простором, де у кожної родини є своя мінігазова плитка для приготування їжі; «чоловічою кімнатою» – де чоловіки грають в доміно чи шахи. Цей підвал має світло, яке все ж часто відключається через російські обстріли електромереж. Є резервний генератор. Але місцеві жителі, звичайні літні жінки, переконані, що вони своєю присутністю рятують Оріхів. «Без нас тут уже все би розмародерили. А так ми зберігаємо квартири собі і нашим сусідам». Вдень, коли хоч і постійно «бахкає» – чутно гучні вибухи – але місцеві жителі почуваються безпечніше і розходяться по квартирах. А вже на вечір всі сходяться ночувати у «свій рідний підвал».
За словами Миколи Вініченка, останнім часом ситуація суттєво погіршилась.
– Обстріли не припиняються. Волонтерські машини з гуманітаркою атакують дронами. Люди живуть у постійному страху – каже він. – Зараз у місті Оріхів залишається 787 людей, загалом по громаді – 1132 особи. Від початку війни дітей на території немає, всі вони були евакуйовані. Але багато людей не виїжджають, чекають на кінець війни, на нашу перемогу…
Світлані Карпенко особливо складно було бачити руїни приміщення рідної газети, куди вона роками ходила на роботу.
– Два роки тому, коли я приїжджав уперше у прифронтовий Оріхів – у березні 2023 року, в будівлі ще були цілими більшість вікон, – розповідає Сергій Томіленко. – Трималася вивіска «Редакція газети “Трудова слава”». Зараз – жодного вцілілого вікна, всі кімнати поруйновані, стеля попадала, фрагменти вивіски рознесло після обстрілів… Та Світлана не приймає гірких думок про майбутнє. То нарікає на себе, що у минулому не оформила документи на приміщення як на історичну пам’ятку, то переживає, чи отримає підтримку при відбудові. Але вірить, що настане час, і вона повернеться із умовно безпечнішого Запоріжжя, де зараз живе, до рідного Оріхова, і відбудує редакційне приміщення. І продовжуватиме свою благородну справу – згуртовувати земляків, інформуючи про важливі новини міста та громади.
Під час цієї поїздки Світлана Карпенко першою із колег отримала Спеціальну відзнаку НСЖУ за відродження прифронтової преси.
– Бо журналісти важливі. Особливо там, де їхнє слово – як ковток води після спраги, – підсумовує голова НСЖУ.
Інформаційна служба НСЖУ
Фото: Сергій Томіленко, Анна Логвиненко, Євген Черевко
