Катерина Петренко – героїня фільму «Пресофіцери важливі», який інформаційна служба НСЖУ підготувала торік. Вона – українська журналістка, яка ще 2022 року добровільно мобілізувалася до лав Збройних Сил України. Тривалий час була фотокореспонденткою у службі зв’язків з громадськістю 80-ої окремої десантно-штурмової Галицької бригади. Нині обіймає посаду пресофіцера у службі зв’язків з громадськістю 148-ї окремої артилерійської бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ. За свою діяльність Катерина Петренко була відзначена Національною спілкою журналістів України в рамках проєкту «Пресофіцери важливі!»
Напередодні Дня військового журналіста України Катерина Петренко підготувала для НСЖУ ексклюзивний матеріал.
«Круто, цього разу також ми всі вижили»
З березня 2024 року і донині я виконую обов’язки пресофіцера 148-ї окремої артилерійської Житомирської бригади ДШВ ЗСУ. Бригада добре «запакована» іноземними артилерійськими установками переконливого 155-мм калібру: американськими гаубицями М777 та данськими й французькими САУ CAESAR. Протягом року бригада стримувала наступ ворога на найважчих Курахівському, Вугледарському та Мар’їнському напрямках. У мої обов’язки входив супровід журналістів на бойові позиції артилерії й пілотів БПЛА та створення власного медіаконтенту для бригадних соцмереж.
Улітку вдалося організувати рекордну кількість зйомок роботи артилеристів перед наданням американської допомоги. Командування бригади розуміло, що медійне висвітлення ефективної роботи артилеристів на американських зразках озброєння може допомогти отримати новий пакет допомоги. Нам вдалося показати, що наші бійці вміють ефективно знищувати ворога та готові боротися до останнього, в тому їм варто давати ще зброю і снаряди.
Я відчувала, що мій «дім» там, де підключався телефон до вайфаю, а отже це бойові позиції артилеристів та аеророзвідників у Вугледарі, Кураховому, Шевченку, Дачному та інших населених пунктах, які наразі тимчасово окупував ворог. Через постійні прориви противника та тактику «мішка» деколи доводилося працювати з журналістами на позиціях пілотів, коли ворог наближався на відстані менше кілометра та поливав вогнем нашу посадку, щоб її штурмувати наступною. Інколи наші пілоти залишалися єдиними пілотами в населеному пункті, попереду була лише піхота. Деколи також відстань від гармати до противника з флангу була менше 2 кілометрів, артилеристи вдало знищували противника та тримали оборону на своїй смузі відповідальності, але ворог підходив з флангу на відстань менше 2 кілометрів та створювалась висока загроза дій диверсійно-розвідувальних груп. Часто вдавалося знімати як ефективну роботу наших військовослужбовців, так і «прильоти», бо противник здійснював контрбатарейну боротьбу та не полишав спроб захопити наші позиції.
Були ситуації, коли противник ліз з трьох боків і позиції, на яких ми працювали, опинившись у «підкові». Противник здійснював штурмові дії, наші дрони не могли ефективно працювати через метеоумови і по поверненню з позицій в голові крутилась думка: «Круто, цього разу також ми всі вижили».
«Найголовніше досягнення – це довіра бійців та командирів»
Ризикувати не шкода, бо знаю, задля чого ризикую. Крутих бійців слід показувати саме в бойових умовах. Україна та світ мають бачити людей, як на Курахівському напрямку ціною величезних зусиль наносять непоправних втрат ворогу.
Утім, працюючи також з людськими історіями, я впевнювалась в думці, що Україна в першу чергу тримається на людях, а не на модних зразках озброєння. Багато цікавих історій підстерігали як в тилу, так і на бойових позиціях. Деякі історії були про людей, які добровільно мобілізувалися та задоволені службою в артбригаді, деякі були про «старожилів», які розповідали про артилерію з такою любов’ю та запалом, що та любов неуникно передавалась мені і читачам моїх текстів.
Під час запису історій бійців розуміла, що завдяки їм ми перебуваємо не в окупації та не в братських могилах. Завдяки таким людям у нас є шанс перемогти. Бо доки вони борються за вільну Україну і надихають своїм прикладом на боротьбу, ще нічого не втрачено. Найщиріші розмови відбувалися на бойових позиціях або під час виїзду з них. Тоді бійці зізнавалися, що помилково вважали, мовляв журналісти будуть «головняком» на позиціях, але коли вони приїжджали, бійцям ставало краще, ніж зазвичай. Вони могли виговоритися та відчути свою цінність та важливість.
Саме тому моя завдання не змінилося – докласти свою лепту, щоб наші воїни були видимі і незабуті, оскільки московити постійно переписували нашу історію, знищували архіви, стирали згадки про наші перемоги та героїв. Це не має повторитися, тому робота пресофіцерів, військових журналістів та воєнних кореспондентів важлива.
Відчуття спокою та правильності обраного шляху – бути в складі ЗСУ – лише посилилося за цей рік військової служби.
Найголовніше досягнення – це довіра бійців та командирів, які брали на бойові позиції, сприяли в організації зйомок з журналістами та відверто розповідали свої життєві історії. Тому моя праця – це їхня віра і їхній надих. Їхня довіра і була скелетом моєї військової служби.
Одного разу перед виїздом на близьку до лінії бойового зіткнення позицію прийшла думка: і якщо цього разу я загину, і наприклад комбат батареї коригування артилерійського вогню скаже: «Вона була тою, яка просилася на позиції, а повертаючись з них, я вмикав для неї дорогою пісні УПА, бо вона їх любила». Ця думка втішила.
«Занадто багато за всі покоління наших загинуло, щоб ми склали руки»
Зараз, коли дуже багато в інформаційному просторі матеріалів про мотивацію та її відсутність, я думаю, а що ж мене досі мотивує, можу ж списатися. Може адреналін підриває постійно просити про виїзди на бойові позиції? Звісно я люблю це відчуття, бо чим більш небезпечно, тим люди відвертіші та людяніші, тим гостріше відчуваєш життя, тим кращі матеріали. Але ні, оце «лезо ножа» – не головне, каже мені внутрішній голос. Головне – це можливість фіксувати, як наші воюють, борються і знищують московитів. Чимало героїв моїх матеріалів загинули. Дуже важливо нести пам’ять. Бо тут дуже швидко все стає історією. Я добре знаю історію України і ненавиджу те, що московити її постійно переписували, а документальні та художні згадки про наших воїнів знищували і викривлювали. У 2022 році я вирішила робити свій внесок, щоб не було такого в подальшому. За це не жаль і загинути.
На позиції за кілька кілометрів до окупантів боєць сказав: «Я прихильник теорії поклоніння предкам. Вони на нас дивляться. Треба бути гідними». От власне це теж залізна мотивація для всіх нас. Вони вже відборолися. Ми маємо продовжувати в пам’ять про них. За їхніми слідами. Занадто багато за всі покоління наших загинуло, щоб ми склали руки.
Про втрати і любов
Це був рік болю і любові, рік втрат населених пунктів, які встигла полюбити і деякі з них показати незадовго до окупації. Мені болить Селідове, де я ще влітку на центральній площі пила каву з рідними мені людьми. Місто окуповане, вони загинули… Рік, коли багато з побаченого та пережитого западає глибоко в душу. Гастрономічні милі дрібнички, які були приємністю по поверненню з-під обстрілів. Наприклад, піца в центрі Курахового між виїздами на позиції з журналістами та бійцями, еспресо-тонік, який до останнього готували в місті, і яким дуже подобалося частувати медійників.
Також це був рік символів та сенсів. Коли спитають, який пам’ятник Шевченку мені найбільше подобається, відповім: той, що у Вугледарі.
Середина літа. Площа в центрі міста. Ми перебігаємо від будинку до будинку, тобто від руїни до руїни на світанку, щоб не попасти на очі ворожим дронам. Хлопці з 148-ї артбригади проводять «екскурсію» для BIHUS.Info . І Денис говорить: «Трохи треба буде пробігти по відкритій ділянці, але те, що ви побачите, вас вразить». Всі дерева без вершечків, скошені. «Будівельне сміття», яке було чиїмись затишними домами, та вирви від прильотів під ногами… Треба бігти так, щоб не зламати ноги. І от ми бачимо пам’ятник Шевченку, який вцілів! Довкола нерозірвані снаряди, ями від розривів, а він вцілів! Тільки трохи покоцаний. Який же це був потужний символ!
Внизу підпис:
«Свою Україну любіть.
Любіть її во врем’я люте.
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть».
Тоді було створено репортаж про те, яким був Вугледар в останній місяць під нашими прапором, і як наші розвідники вистежували місця, де була російська артилерія, з однієї з найбільших висоток міста, а потім артилеристи насипали контрбатарейку.
Мені болісно дався перехід з 80-ї бригади, оскільки це бригада мого серденька. І тим не менш, мені вистачило сил не розклеїтися, а далі супроводжувати журналістів на позиції і самій знімати та писати. За перші 3 місяці служби на новому місці я отримала щемну нагороду – Почесний знак Головнокомандувача «За сумлінну службу». Приємно відзначити, що командування бригади цінує роботу пресслужби та розуміє необхідність медійного висвітлення бойового шляху бригади. Саме можливість показувати бійців на позиціях найбільше тішить моє серце. Бо бійці точно на це заслуговують. У ДШВ дійсно служать сміливі люди, великі серцем та знані самовіддачею. Честь з ними і для них служити. Бо дійсно після смерті всіх нас запам’ятають нащадки по тому, що про нас знято та написано, що нами сказано.
Катерина Петренко
Фото з особистого архіву
Підготував Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
