«Хтось сказав, що треба тільки дістатися до траси, там чекає армійський БТР, який приїхав по поранених (у нас є поранені). Я не поранена, але в глибині душі зовсім не проти прокататися на цьому БТРі. І ось уже остання ділянка поля перед трасою, але спробуй її пройди! Один з наших кулеметників, стоячи на відкритому просторі на повний зріст, лупить у напрямку ворога, вважаючи, що прикриває нас, але палить місце відходу. Через посадку теж стріляв кулемет, відрізаючи нас від траси. Ми вирішили, що нас обійшли. Але це були свої. Теж нібито прикривали».
Подібних епізодів бойових буднів у книжці «Щоденник нелегального солдата» багато. Автор цього документального видання — не тільки боєць добровольчих підрозділів, а потім офіцер морської піхоти ЗСУ і кавалер ордена «За мужність», а й журналістка. А тому із самого початку гібридної війни на Донбасі, взявши до рук зброю — снайперську гвинтівку, працювала ще й з відеокамерою. І тому зафіксовані всі події тих важких днів, місяців і років потім стали основою книжки, яка дає змогу поглянути на війну не з відредагованих офіційних повідомлень, а із іншого ракурсу. Сьогодні співрозмовниця «УК» — Олена БІЛОЗЕРСЬКА.
«Задовго до початку війни розуміли, що вона на порозі»
— Олено, як сталося, що ви опинилися серед найперших добровольців, які з власної волі поїхали на Донбас, де у 2014 році розпочалася гаряча фаза гібридної війни, спровокованої РФ?
— А інакше й бути не могло. Я виявилася не тільки морально готовою до агресії сусіда, а й вчилася воювати ще за десять років до її початку. Входила до УНА-УНСО і брала участь у вишколах, які проводили українські ветерани локальних війн. Мій майбутній чоловік Валерій Воронов («Вольф») ще у 2004 році передбачав, що війна неминуча. Казав, що рано чи пізно Росія скористається внутрішньою нестабільністю в Україні й загарбає Крим, а далі почне наступ на Донбасі. Тому ще задовго до війни ми вивчали тактику бою, пересування диверсійно-розвідувальних груп, мінно-вибухову справу, зброю тощо. Щоправда, тоді вважали, що зупинятимемо російських агресорів у лісах Центральної України, а насправді воювати довелося на степовому Донбасі. І після перемоги Майдану більшість із нас розуміла, що війна вже на порозі.
Пам’ятаю таке. Оскільки я фіксувала на фото й відео майже всі події на Майдані, була дуже розчарована, що не встигла зняти палаючий БТР. А чоловік заспокоїв: «Дався він тобі! Невдовзі танки горітимуть, тому буде що знімати».
— А чому з’явилося бажання поїхати на передову саме бійцем-добровольцем, а не журналістом?
— Спершу був і такий намір, адже писати і знімати вміла краще, ніж воювати. Але без довгих вагань обрала інший варіант. По-перше, на війні журналістика перетворюється на військову пропаганду, а мені хотілося писати правду. По-друге, ставлення військових до цивільних журналістів і особливо жінок, м’яко кажучи, дуже упереджене. Звідси постійні заборони і спроби прогнати людину з камерою з позицій. Те саме стосується обмежених можливостей знімати відео чи фото та писати про те, що бачиш і чуєш. На війні інші правила.
А ось коли в мене в руках снайперська гвинтівка, відеокамера вже відходить на другий план. Хоч, правду кажучи, мені нерідко перепадало на горіхи, коли знімала певні моменти наших бойових чи тилових буднів. Був показовий епізод, який підтвердив, що навіть у драматичні моменти не забувала про фіксацію подій.
У січні 2015-го посеред ночі обстріляли нашу базу, де спалахнув вогонь і невдовзі стали вибухати боєприпаси. Перед тим як вибігти з охопленої полум’ям і димом будівлі, автоматично схопила дві найголовніші речі: зброю і дві відеокамери. Далі мене вибухом викинуло з будинку, я зазнала контузії і травмувала ногу. Якийсь час оглушена лежала в темряві, мене шукали і вже думали, що не встигла вибігти з вогню. І все це записала екшен-камера на шоломі, адже в якусь мить спрацював рефлекс, і я встигла її увімкнути. Навіть тоді, коли було зовсім не до цього.
— А коли з’явився намір їхати на передову саме зі снайперською гвинтівкою?
— Те, що це моя зброя, зрозуміла задовго до 2014 року, адже непогано стріляла. А ще мала необхідний темперамент, впертість і терплячість. Тобто могла тривалий час, нітрохи не дратуючись, висидіти на позиції, очікуючи того моменту, коли з’явиться ціль. За складом характеру це було моє, і я розуміла, що саме так зможу ефективно воювати з ворогом. На Донбас поїхала із власним мисливським нарізним карабіном АКМС «Вулкан», на який у мене був дозвіл. З цією зброєю й почала воювати у складі групи «Вольфа», що входила до добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Потім були німецькі Mauser 98k із прицілом та радянська СГД.
— Якими були найперші враження від бойових буднів?
— У кожного з нас, мабуть, був особистий момент, коли розумієш, що мирне життя залишилося далеко позаду, а ти тепер на війні. Це перший посвист кулі чи мінометний обстріл, зруйнований будинок або зрешечена кулями і осколками автівка, перший поранений. Ось тоді стає очевидним, що ти опинився в іншій — жорсткій і навіть жорстокій реальності.
Проте у мене відбулося інакше. Назавжди запам’ятала, як ми прибули до Дніпра і я йшла вулицею у формі з автоматом через плече. Були сонячний день і мирне місто, але те, що я вільно ходжу тут з бойовою зброєю, спонукало раптом усвідомити, що навколишній світ безповоротно змінився.
І звичайно, запам’ятався найперший серйозний бій — розвідка боєм у Карлівці, яку утримували бойовики Безлера. З ворожих позицій активно стріляли міномети та великокаліберний кулемет «Утьос». Обіцяних у штабі «коробочок» (бронетехніки з екіпажами) ми не дочекалися, самі мали тільки легке стрілецьке озброєння, тому не могли ефективно дістати супротивника. А бойовики спробували обійти нас збоку і взяти в кільце. Ми, відстрілюючись, відходили короткими перебіжками. На жаль, троє побратимів зазнали поранення. А знімаючи потім друзів, які щойно вийшли з бою, не могла не помітити, що руки з камерою ще тремтять від збудження і втоми.
«Під час бою виділяється адреналін і страх зникає»
— Про події та моменти давно минулої війни колись чесно написала поетеса Юлія Друніна: «Той, хто сказав, що на війні не страшно…»
— «…нічого той не знає про війну». Так, звичайно. Та мій особистий досвід переконує, що найстрашніше буває перед боєм. Тоді, коли готуєшся на бойовий вихід, може з’являтися дуже неприємне відчуття. Смокче під ложечкою, думаєш про можливу ворожу засідку, про те, як не наступити на міну, не потрапити в полон. Та коли працюєш, виділяється адреналін і страх безслідно зникає. І вже під час першого згаданого бою, коли ми під обстрілом виходили з оточення, стало зрозуміло, що у такій ситуації здатен не панікувати і не тікати світ за очі навіть необстріляний новачок. Це перевірено.
— Не секрет, що снайперам краще у ворожий полон не потрапляти. Ставлення до них відповідне, пропаганда часто називає снайперів безжальними вбивцями і заробітчанами, які за великі гроші без вагань стріляють у всіх, хто потрапляє в їхній оптичний приціл.
— Військова пропаганда не була би пропагандою, якби не поширювала такі страшилки. Тому розкажу реальний випадок із власного досвіду, що стався у серпні 2017-го. Я вийшла на нічне чергування 24 серпня, на День Незалежності. Мабуть, щоб зіпсувати нам свято, у ворожих окопах затіяли вилазку до нас. Коли один із бойовиків виповз з окопу, зробила по ньому постріл. Потім по другому. Далі протерла вкритий пилом приціл «Гальки» (гвинтівка Z-10, названа так тому, що українського виробництва і дуже балувана — потребує гарного догляду) і змінила позицію: з окопу — до бліндажа, де була маленька зручна бійничка. Спостерігала звідти і побачила, що двоє бойовиків евакуюють пораненого третього. Його руки в них на плечах, голова звисала на груди. Відразу троє на повний зріст — це легка і дуже спокуслива мішень. Однак не стріляла. Коли евакуюють пораненого, стріляти не можна. Так мене навчили. Це етика війни, табу.
Коли евакуація закінчилася, влучила у третього бойовика. Три влучання за ніч і вперше із записом відео. А наша розвідка невдовзі підтвердила убитих, якими виявилися російські «козачки» з Кубані — члени диверсійно-розвідувальної групи.
— Проросійська пропаганда потужно попрацювала з жителями Донбасу, спотворюючи образ захисників України, навішуючи їм ярлики фашистів, карателів тощо. Найдужче вона сіяла ненависть до добровольчих батальйонів і особливо до «правосєків». Ви це відчували у спілкуванні з людьми?
— Звичайно, траплялося різне, різні люди. Та мені запам’яталися гарні й приязні чи просто нормальні стосунки з жителями краю. Хоч і тих, які досі вірять російській пропаганді, чимало. І це закономірний результат, що ми, на жаль, програємо інформаційну війну, де фейки і брехня стають дуже ефективною зброєю.
— Читаючи книжку «Щоденник нелегального солдата», відчуваєш, що ви ретельно збирали матеріал, фіксуючи всі події. Почали готувати її ще тоді, навесні та влітку 2014-го?
— Звичайно, збирала матеріал для майбутньої книжки завжди і скрізь. Інша річ, що писати її й видавати спершу планувала вже після закінчення війни. Проте почала працювати 2017 року, коли навчалася на офіцерських курсах. Звичайно, важко писати мемуари, коли війна триває. Та це видання іншого жанру, бо абсолютно і повністю документальне. Усі події, що відбувалися, все сказане героями, моїми побратимами, — правда, підтверджена відеозаписами, фото чи документами. Книжка вийшла чималою — майже 600 сторінок, понад 400 фотографій, карт, схем. Але це тільки частина зібраного матеріалу, і тому я вже почала роботу над наступною.
Павло КУЩ,
«Урядовий кур’єр»
Довідково:
Олена БІЛОЗЕРСЬКА. Народилася в Києві. 2000 року закінчила Київський національний університет культури і мистецтв. З 2004-го в журналістиці: працювала у газетах і журналах. З травня 2014-го — учасниця гібридної війни на Донбасі (снайпер) у складі добровольчого українського корпусу «Правий сектор» та Української добровольчої армії.
Із жовтня 2018-го по вересень 2020 року — офіцер морської піхоти ЗСУ: командир взводу САУ у 503-му ОБМП. Кавалер ордена «За мужність» ІІІ ступеня.
Член НСЖУ. Автор документальної книжки «Щоденник нелегального солдата».
