У часи, коли світ змінюється стрімко і непередбачувано, особливо цінними стають історії тих, хто вміє поєднувати різні грані життя – мирну й військову. Гість рубрики «Військові будні медійників Івано-Франківщини» Андрій Левків – яскравий приклад саме такої багатогранної особистості. В минулому – медійник, відеооператор і фотограф, а нині – офіцер 50-го полку імені полковника Семена Височана Нацгвардії України, лейтенант.
Його шлях – це історія про творче захоплення, яке переросло у професію, про вибір і силу духу. Під час зустрічі в коворкінгу Івано-Франківського Центру журналістської солідарності ми поговорили з Андрієм про те, як війна змінила його життя, що він бачить тепер по інший бік камери, і як творчість допомагає не втратити себе навіть у найскладніші часи.
– Андрію, передусім, розкажи як ти прийшов працювати в медійну сферу? З чого все почалося і що Тебе спонукало обрати саме цей напрям?
– Цікаве запитання! (Посміхається) Тепер треба все згадати… Почалося ще зі шкільних років. У мене тоді був комп’ютер –вони тоді ще були рідкістю. Я пробував монтувати різні кадри, працював у різних програмах. Свій перший короткий монтаж зробив у 12 років, у той час, коли в Івано-Франківську у Віктора Януковича кинули яйцем. Я зробив слайд-шоу про цей випадок у форматі однієї з програм і показав татові. А тато мені тоді й каже: «Та ти, по факту, вже розбираєшся в монтажі. Давай спробуй щось серйозніше – знімай і монтуй відео».
Батьки купили мені відеокамеру, і я почав активно займатися монтажем. Ще в шостому класі, на такому аматорському рівні, я відзняв перше весілля. Поступово вдосконалював навички. Особливо запам’яталось, як на прохання тата Любомира Левківа, який багато років керував народним аматорським хоровим колективом «Опілля» села Пукова Рогатинського району, їздив з колективом: знімав виступи, робив фото. Потім усе це монтував – їм було потрібно для звітності. Тоді я навчався десь у в 10-му класі. Тоді я об’їздив майже всю Україну, побував у Польщі, Данії, Німеччині.
Монтувати відео і фотографувати було моїм улюбленим хобі. Але тоді я не думав, що це може стати професією. Просто мені це дуже подобалося. Всього, що я знаю і вмію в плані роботи з відео та фото, навчився через інтернет за допомогою сервісів Google.
– А хто ти за фахом?
– Закінчив Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. Навчався на фізико-технічному факультеті за спеціальністю «Прикладна фізика. Інформаційні системи та технології».
На останньому курсі почав працювати в одній із приватних фотостудій Івано-Франківська. Тоді в мене вже був власний фотоапарат, і я вмів фотографувати на досить високому рівні. Працював десь півтора року, переважно знімав весілля. За цей час навчився швидко налаштовувати техніку й опанував багато професійних тонкощів фотосправи.
Коли, перед завершенням навчання в університеті, постало питання працевлаштування, мені зателефонувала бабуся й сказала: «Андрію, слухай, по телебаченню, на телеканалі РАІ, оголосили, що шукають відеооператора». Не знаю чому, але я був впевнений, що мене візьмуть. Записався на співбесіду з генеральним директором телерадіокомпанії «РАІ» Андрієм Русиняком. І справді – мене прийняли на посаду відеооператора.
– Про що був твій перший відеосюжет? Чи все вдалося?
– Свій перший відеосюжет (Посміхається) для ТРК «РАІ» я змонтував ще до співбесіди з Андрієм Русиняком. Поки чекав під його кабінетом, до мене підійшла журналістка Віталіна Васильчук і запитала: «Потрібно змонтувати відеосюжет. Допоможеш?». «Звісно, без проблем», – відповів я. Віталіна передала мені начитаний текст, синхрони та відеоряд. Пригадую, сюжет стосувався якогось кримінального випадку. Я швидко змонтував матеріал і, як згодом сказала Віталіна, зробив це добре. Так усе й почалося.
Після цього ми з Віталіною стали працювати в професійному тандемі. Вона, так би мовити, «вимуштрувала» мене: пояснювала, як правильно знімати відео, записувати синхрони, робити бліцопитування, підбирати відеоряд тощо. Мені це все більше подобалося. Я пропрацював на ТРК «РАІ» понад десять років.
– Андрію, чи були якійсь складнощі в роботі за цей період?
– Загалом, серйозних труднощів у роботі не було. Проте іноді виникали нештатні ситуації. На початку роботи траплялася неуважність – міг забути на студії акумулятор до камери чи флешкарту перед виїздом на зйомку. Але проблеми вдавалось оперативно вирішити прямо на місці. У нас була дружня й згуртована команда телеоператорів із різних обласних телеканалів, і ми завжди допомагали одне одному. Було також кілька випадків, коли під час зйомок моя відеокамера ледь не постраждала.
Окрім роботи на ТРК «РАІ», я брав участь у проєктах для Суспільне Івано-Франківськ та інтернет-видання «WestNews». Знімав відеосюжети для івано-франківських корпунктів телеканалів ІСТV та «5 каналу». Також разом із журналістом і власним кореспондентом Андрієм Соломкою ми готували матеріали для телеканалу «Прямий». Крайнє місце роботи перед мобілізацією – Університет Короля Данила. Працював фотографом та відеооператором у відділі зв’язків з громадськістю.
–Здавалося б, все так, як ти і хотів. Андрію, як так склалося, що нині Ти офіцер Національної гвардії України?
– Ви влучно помітили. Відверто кажучи, навіть ніколи над цим не задумувався. Того дня, коли розпочалася повномасштабна війна, пам’ятаю, проснувся вранці й не зрозумів, що сталось. Адже вибухів не чув. А потім відкрив сторінку Telegram, прочитав новини… Швидко зібрався. Пішов на роботу – тоді працював на телеканалі «РАІ». Ми цілий день моніторили ситуацію в країні, в області і робили новинні стрічки. Того дня також проводив на вулицях Івано-Франківська бліцопитування щодо повномасштабного вторгнення ворога на територію нашої країни. Свої думки висловлювали місцеві військові з числа тих, хто брав участь в АТО, а також звичайні громадяни. Цілий день провів у студії. Так було на початку понад місяць: ми 24/7 готували інформаційні матеріали, проводили прямі етери, забезпечували технічне обслуговування студії тощо.
З одного боку, я припускав, що рано чи пізно війна розпочнеться. Адже у мене багато друзів-добровольців АТО і вони всі, як один, казали, що слід чекати повномасштабної війни. Звісно, морально до таких подій готовий не був. Інколи ставало страшно. Як я вже казав, чимало серед моїх друзів – професійні військові. Тому при зустрічах вони обговорювали різні тактичні дії. А я слухав і думав: «О, Господи, що я робитиму? У мене нема жодних навичок».
– Так розумію, Андрію, ти дуже відповідально підійшов до цього питання. Що далі?
– Разом із друзями по цеху почав шукати тренерів, які могли б нас навчити елементарних навичок: як надати першу долікарську допомогу, як себе захистити, як вберегтися від небезпек. Нам допомогли в цьому інструктори Мальтійської служби та фахівці добровільних формувань Івано-Франківської міської територіальної громади. Також разом із колегами-медійниками ми добровільно патрулювали місто. У результаті – здобули певні корисні навички.
– Тож ти вирішив піти на службу вже підготовленим? Чи тобі прийшла повістка?
– Повістка якраз не приходила. Але я був впевнений, що рано чи пізно обов’язково мобілізуюсь. Адже більшість із моїх друзів пішли служити в артилерію і я також вирішив до них долучитися.
Та в житті кожної людини стається те, що має статись. Якось на одному із заходів, де я проводив відеозйомку, до мене підійшов нацгвардієць і запитав: «Хочеш йти на службу?». Я відповів: «Хочу. От якраз чекаю на документи. Готуюся в артилерію». Він переконав мене піти на службу до них, у Нацгвардію. «Потрібно лише пройти співбесіду в командира», – пояснив мені нацгвардієць. «Якщо мене не візьмуть сюди, то точно піду до друзів в артилерію. Але все одно піду, не чекаючи повістки», – подумав я собі.
Співбесіду пройшов. Навчання пройшов. Уже понад два роки на службі в складі 50-го полку імені полковника Семена Височана Нацгвардії України, офіцер служби інформації та комунікації, у званні – лейтенант.
– Розкажи про свої військові будні. Що входить у Твої обов’язки?
– Передусім – я військовослужбовець. Основний мій обов’язок – виконання бойових завдань. Кожен військовослужбовець має вміти надати першу долікарську допомогу, користуватися зброєю та знати її тактико-технічні характеристики, дотримуватись правил мінної безпеки. Попри службові питання та військову підготовку в мої безпосередні обов’язки входить робота з медійниками й висвітлення службово-бойової діяльності нашого підрозділу. Тому в моєму рюкзаку, поряд зі всім необхідним, завжди є ноутбук та засоби фото- і відеофіксації.
Наш полк має широкий спектр завдань – від охорони громадського порядку до охорони важливих державних об’єктів та захисту кордонів.
– Що запам’яталося найбільше за цей період служби?
– Найбільше запам’яталася Донеччина. Я особисто побував на тих територіях, які перебувають у безпосередній близькості до лінії зіткнення з ворогом. Зокрема, найбільше мене вразило Добропілля. Не зважаючи на те, що приблизно 20 кілометрів до лінії фронту, життя в місті триває: всі заклади працюють, продуктові та промислові магазини відчинені. Також побачив на вулицях багато молоді. Розумію, що вони не мають бажання покидати свої домівки. Адже це їхня земля і вони не хочуть її залишати.
– Як відбувається співпраця з медіа в умовах війни?
– Звісно, коротко розповім. Майже щодня здійснюю фото- та відеозйомки різноманітних заходів, які відбуваються у полку. Підготовлену інформацію розповсюджую через медіа. Адже, з одного боку, проблематично, а з іншого небезпечно запрошувати журналістів у місця розташування підрозділу. Маючи навички телеоператора, можу сам відзняти і змонтувати потрібний матеріал. Інколи, за потреби, пишу короткі тексти про події. Мої матеріали неодноразово транслювались як на регіональних, так і на центральних телеканалах.
Інша річ – це співпраця з фіксерами та іноземними медійниками. Коли я перебував на Донеччині, був прикомандирований до одного з підрозділів Нацгвардії України. Ми тоді дислокувалися на Покровському напрямку. В зону бойових дій часто приїжджали акредитовані іноземні знімальні групи, зокрема, з італійської телерадіокомпанії RAI, відомого американського видання «Волл-стріт Джорнел». Закордонні колеги робили свої фото- та відеоматеріали про війну в Україні, а ми забезпечували їм можливість безпечно працювати. Доводилось їх супроводжувати інколи на бойові позиції другої – третьої ліній оборони. Під час фото- чи відеозйомок ми пояснювали колегам, що можна фіксувати, а що ні. Адже фотограф чи відеооператор намагається захопити гарний кадр, але в тому кадрі може відобразитися вся лінія горизонту, на якій дислокуються наші бійці. А це пряма небезпека для наших захисників. Тому потрібно було бути максимально уважним і професійним у таких моментах співпраці.
– Що для тебе найважче психологічно на службі?
– Особисто для мене – це адаптація до умов служби. Адже я людина творча, а армія – це певні рамки: режим дня, дисципліна, правила поведінки, стиль одягу. Скажу чесно, що дуже велика різниця між життям на службі й цивільним життям.
– Чи думаєш повернутися працювати в медіа, чи продовжиш службу військового?
– Я – медійник. І в душі, і в професії. Обов’язково повернуся в медіа. Як це буде і де працюватиму – ще не думав. Мені подобається те, що я роблю. А якщо це подобається ще й іншим, то чому б не робити те, що приносить задоволення!
– Щиро вдячна за зустріч, за цікаву і змістовну розмову.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності в Івано-Франківську – 066 677 07 26 (Вікторія Плахта, координатор Івано-Франківського центру), адреса: вул. Січових стрільців, 25.
Розмову вела Богдана Засідко, Івано-Франківський Центр журналістської солідарності
Дискусія з цього приводу: