Журналістка «Суспільне Миколаїв» Тетяна Бакоцька підготувала чимало матеріалів про російську агресію проти України тоді, коли відбулась окупація Криму та почались бойові дії в тоді ще зоні АТО на Донбасі. Починаючи з 2014 року, її героями та героїнями були українські військові та волонтери, звичайні мирні громадяни зі щирим серцем. Але вісім років поспіль їй та її родині довелося на власному досвіді відчути, що таке війна.
Про життя під ворожими обстрілами та нелегкий шлях до Польщі з двома дітьми на руках Тетяна розповіла прес-службі Національної спілки журналістів України.
«Наша Шевченківська громада – одна з тих у Миколаївській області, що найбільше постраждали з перших днів вторгнення російських окупантів. Тут епіцентр боїв за Миколаїв. Регулярно бомбардують з неба. Ці невеликі села, що за кілька кілометрів від центру Миколаєва, – передова, де багато разів розбивали колони російської техніки, що їхали сюди з окупованого Криму. Є чимало загиблих і поранених людей, зруйновані хати, школи та інші будівлі. У багатьох селах громади люди лишилися без світла, води, зв’язку, немає необхідних продуктів та ліків», – каже вона.
Тому її родина, як і багато інших людей, була вимушена тікати з Миколаївської області, з рідної землі. Перш за все, щоб захистити дітей.
Тетяна згадує:
«24 лютого майже о п’ятій ранку ми прокинулися від вибухів. Пізніше дізналися, що прилетіли з лиману крилаті ракети, обстріляли аеродром “Кульбакіно”, що за 1,5 км від нашого дому. Стіни будинку трусилися, з даху сипалося покриття, розбилося скло на вікнах. Я та діти побігли в піжамах у підвал. Потім були нові вибухи. Потім знову.
Ми вирішили негайно їхати до родичів у село, що за 100 км на північ від Миколаєва, неподалік міста Вознесенська. Їхали дев’ять годин, на дорозі було дуже багато транспорту. Тікали жінки й діти з Херсонської області. Мій чоловік пішов у військомат. Зараз він на війні. Через кілька днів почалися бої за Вознесенськ. Знову вибухи, звуки сирен, ховалися в підвалі. Прилітали ракети на військову частину, що за кілька кілометрів від нашого житла.
Я вирішила, що мусимо їхати ближче до кордону з Польщею. Але можливості не було. Бо міст в напрямку Миколаєва підірвали. Доїхати до Одеси залізницею не могли, як раніше, бо залізничний міст також підірвали.
Хоча їхати автомобілем було небезпечно, бо дороги обстрілювали, ми змогли доїхати до Одеси. Але мусили залишити на вокзалі валізу з речами. Взяли лише рюкзак, де були ліки та їжа. Потягом доїхали до Львова. Там нам допомагала журналістка Ксенія Клим.
У Львові в дітей піднялася температура, мусили їхати в лікарню. Потім кілька днів ми були в притулку. Згодом, коли дітям стало легше, автобусом доїхали до Польщі.
Зараз ми живемо в селі Патерек Куявсько-Поморського воєводства. Нас запросила в свій будинок Анна Урбанська. Ми познайомилися в Фейсбуці, коли почалося російське повномасштабне вторгнення. Анна запропонувала допомогу. Її родичі та друзі подарували дітям одяг, всі необхідні речі, продукти. Окрім нашої родини, Анна допомогла ще 11-м людям із Миколаєва.
Віце-староста Накельського повіту Томаш Мілевський 18 березня організував першу зустріч українських біженців із представниками місцевої влади та волонтерами.
“Приблизно 500 людей з України приїхали до нашого повіту. Найменшій дитині – шість місяців. Українці живуть у родинах, у будинках жителів у п’ятьох селах повіту. Ми запитуємо, які є потреби, і всім допомагаємо. Бо це люди, які втратили дім, рідних і близьких людей, пережили обстріли, евакуацію. Ми хочемо, щоб їм у нашому краї жилося комфортно, щоб всі відчували тут себе як вдома. Ми солідарні з Україною”, – сказав Томаш Мілевський.
з зустрічі українських біженців із віце-старостою 
з зустрічі українських біженців із віце-старостою 
з зустрічі українських біженців із віце-старостою 
з зустрічі українських біженців із віце-старостою 
з зустрічі українських біженців із віце-старостою
