Документальне інтерв’ю про досвід полону, журналістику та правозахист
Наріман Джелял – посол України в Туреччині, перший заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу, відомий журналіст і правозахисник. У 2021 році був незаконно затриманий окупаційною владою у Криму за сфабрикованими звинуваченнями у диверсії. Перебував у російських в’язницях до обміну полоненими в червні 2024 року.
В цьому інтерв’ю Наріман-бей розповідає про перші тижні в полоні, психологічний тиск російської системи, важливість міжнародної підтримки політв’язнів і про те, як його досвід змінив розуміння ролі журналістики та правозахисту.
Перші тижні полону: психологічні випробування
– Якими були перші тижні в полоні, і чим найбільше ламала російська система – фізичним чи психологічним тиском?
– Враховуючи, що в мене була певна особлива ситуація (мені пощастило стати доволі помітною фігурою в окупованому Криму), в перші дні до мене особисто якогось безпосереднього фізичного впливу, чи якщо прямо казати, катування, не застосовувалося.
Я тільки сьогодні переглядав один із виступів колеги-журналіста, також колишнього в’язня Кремля Владислава Єсипенка, де він розповідав історію власного затримання і першого часу після цього, яка нагадує розмови з багатьма, з ким мені довелося познайомитися у в’язниці. Зокрема, громадянський журналіст Асан Ахтемов, який був затриманий разом зі мною, його молодший брат Азіз – вони якраз проходили катування.
В моєму випадку слідство сфабрикувало справу не через примус мене особисто, а через катування і примус моїх близьких друзів, які мали за задумом дати проти мене показання. Від мене ж на процесі слідства майже не вимагали нічого.
І навіть коли, ознайомившись з матеріалами справи, я в протоколі написав, що тепер готовий дати всі свідчення щодо цієї справи, слідство було незацікавлене. Звичайно, я скористався потім своїм правом у суді, але це мало кого цікавило, тому що справа була сфабрикована, прокурор був відповідно налаштований, як і судді.
Ми боролися і чіплялися за будь-яку можливість лише заради того, що судове слідство записувалося, і це мало залишитися як приклад абсолютно незаконної діяльності правоохоронних органів окупаційної влади.
Тому для мене перший час перебування у в’язниці – це були насамперед психологічні випробування. Фізично це стосувалося умов утримання. Сімферопольське слідче ізоляторне відділення – там дуже багато проблем для будь-якого в’язня. Стара будівля, погана їжа, не дуже гарні умови утримання і багато чого іншого. Навіть всередині закладу хтось потрапляв у порівняно кращі умови, хтось – у гірші. Будь-який в’язень вам буде розповідати про велику проблему отримати медичну допомогу чи кваліфіковану допомогу лікаря. Потрапити до лікаря просто важко, а потрапивши – важко отримати те, що тобі потрібно, тому що часто лікарі ставляться до тебе абсолютно байдуже.
Тому, звичайно, це була психологічна історія. Головна психологічна компонента – це те, що ти, не вчинивши жодного злочину, опиняєшся у в’язниці. Для будь-якої чесної порядної людини це серйозне випробування.
Спецблок та ізоляція: життя в катуванні
– Відомо про особливі умови утримання політв’язнів, зокрема про практику ізоляції.
– Асана протримали у тимчасовій камері більше місяця. Спеціально. Щоб до нього не мали доступу, щоб його не могли побачити інші в’язні і не повідомили про його реальний стан на волю. Це була така свідома ізоляція в ізоляції.
У мене вона також була, але мене, щоб ізолювати взагалі, одразу помістили у спецблок. За умовами це краще, ніж тимчасова камера, але ти відрізаний від будь-яких можливостей із кимось спілкуватися. У тебе тільки один сусід по камері, а часто може не бути жодного – ти взагалі один, що також у світі визнається як катування – перебування наодинці з собою.
Будь-який в’язень потрапляє у таку тимчасову камеру. У Сімферополі вона – в напівпідвальному приміщенні. Це дуже страшне, дуже брудне місце, абсолютно ненормальні умови утримання. Це вже можна називати тортурами, тому що перебувати людині в такому місці важко.
Часто додатково важким випробуванням є контингент, з яким ти перебуваєш там. Це можуть бути дрібні злочинці, ґвалтівники, крадії, вбивці, люди з наркотичною залежністю. Вони часто поводять себе неадекватно.
Мені пощастило, тому що поряд зі мною опинився мій перший сусід по камері – такий самий політв’язень Сергій з Ялти, свідок Єгови. Їх, як ви знаєте, також багатьох затримали. І це важка історія, доки ти не вбудуєшся психологічно в ці обставини.
А людина, яка переживає катування, як Влад, як Асан, як багато, більшість політв’язнів – я взагалі не знаю, як вони витримують, як вони пережили цей досвід.
Катування як система
– Наскільки часто ви були свідком катувань?
– І в Сімферополі, і в «славнозвісному» СІЗО на Чонгарі були хлопці з Херсонської області – їх просто нещадно били, водили нібито на розстріли. Один хлопець розповідав про катування його дружини для того, щоб він погодився підписати документи. Використовується абсолютно весь цей нелюдський, людожерський арсенал, щоб вплинути на людину. Часто про це слухати взагалі важко. Слухати важко, і тим більше зрозуміти, як людина це витримує.
– Чи застосовували до вас тортури в якийсь із періодів неволі?
– Так. Але це були не до катування під час слідства, а стандартні «виховні заходи» щодо в’язнів. Це було, коли мене через півтора року ув’язнення перевели в СІЗО №2 – спеціальне ФСБ-івське СІЗО в Сімферополі, на території колонії. Там було відносно чисто, краща їжа, але погано з медичною допомогою. Ну і оці побиття, наказ ходити не підводячи голови, з заведеними високо за спину руками, постійні моральні знущання, причіпки – приміром, «що ви там у вікно виглядаєте» абощо. І будь-які спроби апелювати до здорового глузду, не кажучи вже до норм законодавства, могли закінчитися чимось неприємним для тебе.
На щастя, за підтримки нормальних людей у самій в’язниці, звичайно, моїх адвокатів, дружини, людей, які писали до мене, мені вдалося дуже швидко адаптуватися і почати сприймати навколишню реальність як данність. І налаштуватися на те, щоб витримати все, що зі мною відбувалося.
Особливий тиск на політв’язнів і журналістів
– Такий тиск до всіх застосовували? Чи все ж таки журналістика, ваша діяльність мали значення?
– Якщо говорити про доволі погані умови утримання – це переживають усі в’язні, хоча деякі кримінальні авторитети часто опиняються в кращих умовах. Однак політв’язні часто зазнають додаткових знущань у вигляді обмеження якихось можливостей, порушення прав, застосування фізичного чи психологічного тиску тощо.
Особливо ті, хто намагається продовжувати свою діяльність певним чином, навіть перебуваючи у в’язниці. Тобто ті, хто чинить спротив під час слідства, під час судового розгляду, хто якимось чином намагається передавати листи чи звернення на волю. Звичайно, це стає відомо, і часто слідчі органи чи прокуратура чи судді звертають увагу адміністрації закладу на те, що людина так себе поводить. І саме тому в іншому СІЗО, куди переводили таких, як я, політичних в’язнів, було більш жорстке ставлення і цим слідчим ізолятором лякали всіх інших: «Будеш погано поводитися, ми тебе туди переведемо».
Відома історія, коли в СІЗО №2 жодному в’язню не давали можливості відпочити лежачи чи хоча би напівсидячи. Чи ти ходиш, чи можна було сидіти на дуже незручному стільці, на якому багато не просидиш. Від цього були певні фізичні проблеми, втома. І це при тому, що законом ніякої заборони немає – її просто вигадала адміністрація СІЗО.
Наша, політичних в’язнів, нескореність одночасно створювала ризики і водночас рятувала. Після декількох скарг нам дозволили все ж таки бути на ліжку, що відчутно полегшувало життя.
Українські політв’язні: імена та долі
– Ви розповідали про взаємну підтримку між політв’язнями і, зокрема, про дружбу з Владиславом Єсипенком. Чи часто ви зустрічалися? Чи була взагалі можливість говорити?
– Я був на третьому поверсі, у певному крилі спецблоку. Його камера розташовувалася поверхом нижче. В камері вікно було дуже маленьке, стіни дуже товсті. І спілкуватися можна було тільки коли максимально впритул наближався до вікна, і треба було просто, зриваючи горло, кричати, бо твій голос мав відбитися від стіни навпроти, щоб потрапити до нього. Вікна саме в тих камерах, де ми перебували, були дуже маленькі.
Тому частіше спілкувалися, коли нас вивозили чи на слідчі, чи на судові дії, і ми мали можливість побачитися. Перша наша розмова була про те, що «я чув про тебе, і я чув про тебе»… Ми ніколи раніше не були особисто знайомі. Вперше познайомилися саме в СІЗО №1 міста Сімферополь.
А далі мене виводили на прогулянку в маленький двір, якраз біля вікон його камери. І навіть там доводилося просто кричати, щоб хоч якось поспілкуватися. Часто охорона, звісно, присікала такі можливості, але ми, незважаючи ні на що, все одно користувалися спробами дізнатися один про одного, як просувається справа, як настрій, що ти знаєш про волю, що я знаю про волю.
– Чи спілкувалися ви з іншими політв’язнями та полоненими?
– Не тільки з Владом, я з багатьма – десь біля 30 українських політв’язнів, з якими мав чи доволі тісне знайомство, чи ледь дотичне. Серед них – і Богдан Зіза, і Іринка Данилович. Взагалі дуже цікава історія.
Більшість дворів для прогулянок були не внизу на землі, а на даху в’язниці. Нас туди майже не виводили. І от, виходячи нагору, коли жіночу в’язницю виводили, Ірина й одна її подруга співали.
Одного разу ми отримали невеличку записку, де Іринка написала: «Ти чуєш, як ми співаємо? (Це відома рок-пісня «Я свободен») Ми співаємо, зокрема, для тебе». І це було дуже зворушливо, бо навіть така взаємопідтримка є важливою.
І, звісно, можливість побачити таких, як ти сам, це вкрай важливо. Тим більше, коли ти ізольований.
Мої друзі Асан і Азіз перебували в загальних камерах. З одного боку це розширювало їхні можливості комунікувати з людьми, а з іншого боку – важко бути в камері, де багато людей. Наприклад, Асан перебував у камері, де всього лише 11-12 було ліжок, а їх там було 20 людей, бувало більше – тобто спати виходило по черзі.
У моєму випадку в мене завжди був один сусід, ще бували невеличкі періоди, коли я був сам. І це важкувато, коли протягом місяців 24 на 7 сидиш з однією людиною, кожного дня без перерви – ви вже обговорили все, що можна, щось нове придумати дуже важко. І часто бували ситуації, коли ви просто сидите й мовчите, бо немає бажання розмовляти.
Єдиний виняток – коли вже почалася повномасштабна війна, і в СІЗО №1 почали привозити й військових, і хлопців, які тим чи іншим чином були пов’язані саме з повномасштабною війною. Це була нова хвиля «шпигунів», «диверсантів».
У свій час я був, напевно, перший і єдиний «диверсант» разом з Асаном і Азізом. Більшість навіть не знали, що це за стаття. Коли питають, яка у тебе стаття, і ти називаєш, вони кажуть: «Що це таке?» Для кримінального світу в’язниці це було взагалі щось незрозуміле, бо більшість мали статті – крадіжка, вбивство, наркоманія – це все відомо, вони їх по номерах розпізнають, а тут щось абсолютно невідоме.
Але, звісно, після початку повномасштабної агресії політичний контингент став помітнішим, і людей із терористичними, диверсантними, шпигунськими, держзрадівськими стало набагато більше. Їх тримали окремо, і з ними поводилися набагато більш жорстко.
Я звідки це знаю? Вже наприкінці мого перебування в СІЗО №1 декілька хлопців потрапили, зокрема, і до мене в камеру, і я з перших вуст почув, як з ними поводилися в одній дуже закритій частині цього СІЗО.
Журналістика та правозахист: переконання, підсилені досвідом
– Як досвід полону змінив ваше бачення журналістики та правозахисту?
– Говорити про якісь зміни тут дуже важко, бо до ув’язнення я активно працював і медійно, і в правозахисному напрямку в окупованому Криму. Я не називаю себе правозахисником – просто людиною, яка вимушено діяла на цьому полі, бо з часом в окупованому Криму тих справжніх правозахисників, які безпосередньо цим займалися, – їх чи вишибали з території Криму, чи ув’язнювали, чи змушували мовчати.
Пам’ятаєте, переслідували навіть адвокатів, журналістів – це взагалі окрема тематика. Тому я до всього того, що мені потім довелося пережити, був на сто відсотків впевнений, що роль правозахисників, адвокатів і журналістів у справі захисту прав людини на окупованих територіях, порятунку цих людей чи створення їм хоча б якихось умов захисту у в’язниці – не можна переоцінити. Це дуже важливо.
Досвід же мій нічого не змінив – він тільки ще більше переконав мене, що те, що я роблю, – правильно.
Навіть після того, як звільнився – а звільнився я вже в зовсім інших умовах, в умовах уже повномасштабної війни, яка, якщо не докорінно, то дуже сильно змінила ситуацію в окупованому Криму, погіршала можливості публічно захищати інтереси людей – я продовжував запевнювати рідних політв’язнів, самих правозахисників, що треба діяти саме в цьому ключі.
Мені доводилося в Києві моїм друзям і колегам пояснювати, що не треба боятися публічно захищати людей у в’язниці, бо було і є досі таке переконання, що можна зашкодити людині.
І я розповідав, що так, ця публічність створює певні ризики, але ці ризикові обставини й так присутні навколо будь-якого політв’язня. Нашкодити дуже важко, а от створити умови захисту можливо.
Бо коли людина отримує підтримку найбільшого рівня, як то було зі мною, з Ільмі Умеровим, з Олегом Сенцовим, коли політики світового масштабу, відомі люди, артисти, творча інтелігенція, медійники, президенти про тебе говорять – звісно, адміністрація обережніше до тебе ставиться.
Не завжди це рятує від неприємностей, тому я завжди чесно казав: це створює певні можливості, але в першу чергу найбільше залежить від тебе самого, від твоєї поведінки, як ти сам будеш використовувати цей ресурс.
Бо як би про тебе не говорили, але якщо ти поводишся таким чином, що створюєш сам загрози для себе – ну, тебе мало що врятує. Але якщо діяти з розумом, коли ти не створюєш проблем, але наполегливо й принципово відстоюєш свої інтереси, то в тебе є певні шанси.
Пам’ятаю розмову з керівником в’язниці в Мінусинську Красноярського краю, коли він мене викликав і каже: «Я знаю, хто ти, я розумію, що ти намагаєшся робити. Мені байдуже – винний, невинний – це не моя справа щось вирішувати. Але давай домовлятися. Ти не створюєш мені проблем, і я зроблю так, щоб ти спокійно перебував той термін, який ти маєш тут перебувати. Ніяких привілеїв – просто в тебе не буде якихось додаткових ситуацій».
На жаль, я знаю ситуації, коли наші політв’язні через різний склад характеру, через різне ставлення до того, в якій ситуації опинилися, поводять себе таким чином, що адміністрація проти них діє доволі жорстко. Це їхній вибір.
В мене навіть були такі напівкумедні розмови, коли один з наших хлопців був викликаний через просту ситуацію на так звану комісію. В принципі він порушив якесь маленьке правило і міг би вибачитися і, напевно, міг би мати шанс уникнути будь-якого покарання.
Однак він там висказав все, що думає не тільки про в’язницю, а про країну, про окупацію, про війну – і отримав декілька діб карцеру. І коли він повернувся в камеру, я його так трошки по-братськи посварив, кажу: «Навіщо тобі це треба? Там же в карцері набагато гірші умови, коли от у нас нормальна світла камера».
Але він каже: «Нарімане, ти от зрозумій мене, я відтягнувся просто, я отримав моральне задоволення, коли в їхні ці пики просто сказав…» Хоча це не дуже адресно – це не ті люди, які щось йому погане зробили, вони лише виконують вказівки. Але він каже: «Все, не переконуй мене, зате я отримав своє задоволення».
Такі також бувають вчинки, але бувають і ситуації, коли наших політв’язнів карають абсолютно безпідставно, тримають місяцями, тижнями в карцерах, чіпляються за якісь дрібниці, на які можна закривати очі. І такі ситуації, на жаль, є.
Російські в’язниці: важко скрізь, але по-різному
– Чи катують наших політв’язнів безпосередньо у російських в’язницях, колоніях?
– Ситуації в в’язницях дуже різні, залежать від різних обставин, від того, яка ситуація в кожній окремій в’язниці, колонії, і треба адаптуватися кожного разу до якихось нових умов. А враховуючи, що більшість політв’язнів засуджені за важкі чи надважкі злочини, то, звісно, до них ставлення окреме.
Люди втрачають здоров’я, вони переживають дуже серйозні психологічні проблеми. Часто політв’язнів вивозять просто за тисячі кілометрів від дому, що ускладнює потрапляння до них рідних, робити передачі й таке подібне – ускладнюють навіть ці якісь можливості хоч якось покращити їм життя.
От, наприклад, щоб ви розуміли, мій друг Азіз Ахтемов – його родина не змогла до нього поїхати, бо це Красноярський край, це далеко, десь майже 6 тисяч кілометрів від Сімферополя. І це вимагає й фізичних зусиль проїхати весь цей шлях, і великої купи грошей.
Щоб ви розуміли, наша держава підтримує політв’язнів і надавала на той час точно біля 100 тисяч гривень на рік. От одна така поїздка якраз і коштує цю суму. Це вже не кажучи про те, що треба багато чого іншого робити.
Це надскладна ситуація, тому в мене змін ставлення щодо того, як треба діяти правозахисникам і медійникам, абсолютно не сталося. Я тільки впевнився, і мій приклад це доводить, що треба максимально розповідати про людей, враховуючи, звісно, якісь індивідуальні особливості кожного кейсу, чи правильно сказати, кожної людської долі.
Звісно, треба враховувати, де людина перебуває, які в неї обставини. Це все треба з’ясувати й максимально напрацювати таку стратегію поведінки. Але про них треба розповідати, про них треба говорити, шукати їм так званих менторів.
Міжнародна увага: її роль і вплив
– Як міжнародна увага впливає і чи дає вона якісь поштовхи в долі полонених цивільних?
– У мене менторкою була пані Кетрін Геринг-Екардт, це віцеспікерка німецького Бундестагу, з якою я мав щастя й честь зустрітися після звільнення. Зараз вона взяла іншу людину під менторство.
І от шукати таких людей, бо це супер важливо не тільки з точки зору того, що ця публічність захищає. Це важливо психологічно для людини, що хтось про неї пам’ятає, хтось про неї говорить, хтось про неї дбає.
Це важливо для рідних розуміти, що вони не сам на сам, що поряд з ними є якась група людей – чи інші родичі, чи якісь юристи, адвокати, правозахисники, журналісти, просто люди небайдужі, які розділяють їхню ситуацію. Це архіважливо.
І навіть коли ви не можете написати лист безпосередньо до людини, то можна через рідних передати. І писати листи взагалі це окрема тема – це дуже важливо.
Міжнародна увага впливає. Можливо, не такими темпами, можливо, не в таких формах, як ми це хочемо, але ці навіть поодинокі випадки звільнення цивільних відбувалися в тому числі й при міжнародній підтримці.
Чому це край важливо? По-перше, враховуючи дуже таку активну повістку, тему політв’язнів тривати в фокусі уваги дуже важко.
Навіть всередині нашої держави, навіть перед керівництвом нашої держави є – без претензій, без образ. Ми воюємо, за надто багато якихось актуальних подій, тем. Тут люди сьогодні помирають, тут люди сьогодні переживають якісь надважливі трагічні події.
І тема, що десь там хтось на окупованій території затриманий, переживає – про це важко постійно нагадувати. Це стосується й військовополонених, і тим більше цивільних, бо військова тематика більш така в фокусі, ніж ситуація на окупованих територіях. Це об’єктивна реальність абсолютно.
І тому ця тема, коли зусиллями окремих людей вона виходить за межі нашої держави, потрапляє на міжнародні майданчики – через це я проходив сам, потім разом з Максом Буткевичем, який, до речі, отримав премію Вацлава Гавела в Раді Європи. Влад Єсипенко подорожує в Нью-Йорк… Вони розповідають.
Бо це правильно – мають бути нові обличчя, нові якісь історії. І це дуже добре, що Влад якраз звільнився й має можливість перейняти цю естафету, бо згодом втрачається актуальність конкретної людини. Це, знову ж таки, об’єктивна інформаційна така історія.
І от через ці міжнародні майданчики ця тема повертається, але набагато вище, в нашу державу. Бо це вже інший рівень спілкування.
Одне, коли про звільнення азовців, про звільнення політв’язнів каже наше суспільство, звертаючись до влади. А інше, коли те ж саме кажуть міжнародні партнери, актуалізують ці питання окремі політики, навіть зі звичайним інтересом: «А що у вас там відбувається в цьому напрямку, а що у вас там з політв’язнями?».
Коли ці питання звучать на брифінгах світових лідерів – наприклад, що до мене, я дякую досі, запитували під час брифінгу Зеленського та Ердогана. Стосовно інших людей чи взагалі цієї тематики питають інших президентів, прем’єр-міністрів, міністрів закордонних справ.
І це, звісно, через медіа світові, через якісь міжнародні рішення, зокрема резолюції ООН чи Ради Європи, потрапляє в повістку дня наших медійників, нашої влади. І тому ця міжнародна підтримка таким чином також створює правильний фон. Який дозволяє, знову ж таки, вирішувати різні, навіть такі дрібні, я би назвав у лапках, звісно, побутові питання. А цих питань багато.
Допомогти з документами родині політв’язня, допомогти оформити державну допомогу, знайти адвоката, знайти фінансування на адвоката – і багато-багато чого. І це допомагає, бо коли тема популярна, то, звісно, легше знайти якусь підтримку під цю тему.
Тому я завдячую абсолютно всім людям, які докладають зусиль для того, щоб тематика політв’язнів, цивільних полонених, військовополонених вона десь не затиралася поміж інших тем.
Ну і, звісно, це часто втілюється в такі конкретні кейси, як це було під час Стамбульського переговорного процесу, коли ця тематика стала центральною під час переговорів, і якраз по цьому треку довелося чи змогли ми досягти певного результату щодо обмінів.
Обміни: позитиви та розчарування
– Як ви оцінюєте ці результати?
– Так, ми не змогли досягти – але це вже не вина міжнародної якоїсь складової, а це абсолютно провина російської сторони – ми не змогли звільнити саме тих, як я кажу, кого потребує наше суспільство.
Це були цивільні особи, трошки інші, за яких також треба радіти, що вони повертаються до батьківщини, що вони повертаються з дуже складних обставин, через дуже складний транзит у тій же Грузії – там ви знаєте цю ситуацію на кордоні. Але все ж таки повертаються.
Але треба розуміти, що наше суспільство вимагає конкретних прізвищ. Саме в першу чергу цих людей, які були активними, які залишаються активними, які чи давно дуже знаходяться за ґратами, чи їхнє здоров’я в критичному стані, чи це жінки, часто також у критичному стані зі здоров’ям, як Галина Довгопола чи Ірина Данилович.
Чи людина молода, як Аппаз Куртаметов, чи людина активна, незважаючи ні на що, як Богдан Зіза, чи людина, яка потребує просто порятунку, як Тофік Абдулгазієв чи Амет Сулейманов.
І багато, на жаль, дуже багато прізвищ, яких потрібно просто перелічувати й пояснювати обставини і долю кожного з цих людей.
Тому міжнародна складова цього процесу надзвичайно важлива, і я дякую нашим правозахисникам, які не тільки самі роблять, а надають можливості – свого часу мені, потім Максу, потім Ільмі, потім зараз Владиславу – створюють ці можливості розповідати, агітувати, адвокатувати і так далі.
Продовжуючи цей невпинний процес порятунку людей. Це дуже правильно, абсолютно ціль, яка має свої наслідки. І я з тих людей, які вважають, що ми досягаємо результату – маленького, часто непомітного, але все ж таки досягаємо, і це важливо для всіх нас абсолютно.
У мене цей шлях припинився через призначення на дипломатичну службу, але я не зупинився, бо в мене просто трансформувалися можливості. У чомусь вони обмежилися – я не можу зараз там публічно забагато говорити. Але покращилися з точки зору іншого інструментарію.
У мене тільки за останній місяць були дві зустрічі з турецьким амбасадором, з яким ми в принципі й так працюємо дуже непогано. І, звісно, в мене є можливість вже як представнику держави працювати в турецькому суспільстві, серед турецьких можновладців, і пояснювати всю цю ситуацію, і знаходити підтримку – в цілому нашої держави, і, зокрема, цього треку звільнення політв’язнів.
Тому ніхто не зупиняється. Зараз, я ж кажу, цю естафету перехопив Влад, і я йому бажаю, звісно, великої активності, але головне – сил, сил діяти, бо це потребує багато енергії, дуже багато.
Ми говорили з хлопцями й дівчатами, яких звільняють – головне, що вони самі мають настрій на те, щоб це зробити. Бо коли ти там побував, звісно, ти хочеш, щоб за тобою вийшли всі інші.
Бо і Влад, і Макс – це ж люди не просто з вулиці, це люди, які займалися активною діяльністю й до ув’язнення, взагалі, і були ув’язнені через таку активну діяльність. Бо є люди – це неправильно, але я їх називаю трошки випадкові жертви, яких хапають просто так. Вони також політв’язні.
Але є й когорта тих, хто й так був активний, і саме їхня діяльність призвела до ув’язнення й до тих випробувань – і вони гарячі. І Макс, він же правозахисник, він продовжує невпинно займатися. І це важко, але це розуміння того, що це важливо, воно тебе підживлює.
Інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: