Івано-Франківський Центр журналістської солідарності продовжує публікувати матеріали в межах інформаційного проєкту «Локальні медіа в умовах повномасштабної війни». Цього разу ми розповімо про газету «Народна Воля», яка є однією з лідерів серед друкованих видань Прикарпаття. Незабаром видання відзначатиме 35-річчя з дня свого заснування. Про віхи історії та сьогодення – з перших уст незмінного головного редактора «Народної Волі» Івана Гриджука.
ДОВІДКА. Іван Гриджук – журналіст із 46-річним професійним стажем, директор, головний редактор ПП «Медіацентр «Народна Воля»», член НСЖУ з 1998 року, заслужений журналіст України, член правління та секретаріату Івано-Франківської обласної спілки журналістів, делегат трьох з’їздів НСЖУ, член правління культурно-мистецького благодійного фонду імені Володимира Луціва, секретар Надвірнянської первинної організації НСЖУ, на обліку в якій – тридцять медійників. Нагороджений Золотою медаллю української журналістики, Дипломом Держкомтелерадіо України, Грамотами НСЖУ та Івано-Франківської ОДА, Подякою голови Івано-Франківської обласної ради.
– Іване Миколайовичу, Ви вже майже пів століття в журналістиці, з яких 35 – незмінний головний редактор Надвірнянської газети «Народна Воля». На мою думку, це найкращий приклад відданості професії.
– Моя журналістика почалася надто рано (посміхається), ще в третьому класі. Ми з моїм старшим братом і його другом пішли в ліс за тичками (пояснює – це такі дерев’яні опори для підтримування витких рослин) для городу. Нарубали тичок і йшли додому, коли товариш мого брата, восьмикласник, знайшов гільзу, розміром із снаряд. Вирішили її запалити. У лісі розпалили вогонь, гільза півгодини грілась, але не вибухала. Ми вирішили йти додому. Та відійшли кілька метрів, як вона вибухнула. Коли повернулися на місце, побачили величезну вирву. На жаль, тоді ні я, ні мої старші товариші не усвідомлювали небезпеки від такого вчинку.
Тоді мої дідусь і бабуся були передплатниками газети «Радянська Верховина». Ось я і подумав, що варто написати про нашу пригоду в газету і надіслав матеріал до редакції. Назвав його «Відлуння війни». Але його не надрукували, навіть не відповіли на мій лист.
Через рік я написав матеріал про тематичний вечір у школі. Й знову – не надрукували. Однак від керівника видання Миколи Редька (він згодом працював завідувачем відділу промисловості обласної газети «Прикарпатська правда») я отримав листа на фірмовому бланку – це був текст пам’ятки про те, як правильно писати для газети. Лист починався словами: «Дорогий Іване…». Такий знак уваги для мене став надзвичайно цінним. І я зрозумів, що хочу продовжувати писати.
Наступний матеріал написав у сьомому класі про вечір цікавої хімії. І його надрукували! Того дня нам не принесли газету. Я йшов до школи, коли сусід крикнув: «Іване Груджук!». Я запитав, що сталось, а він відповів: «Твій матеріал у газеті!». Я ще не мав газети на руках і не бачив, що в моєму прізвищі вкралася помилка.
Опісля почав писати більше: про шкільне лісництво Ланчинської десятирічки, про табір праці й відпочинку, і навіть один мій матеріал у десятому класі відзначили на редакційній «летучці» в обласній молодіжній газеті «Комсомольський прапор».
Після закінчення школи мій вибір професії був очевидним. Вирішив вступити у Львівський державний університет імені Івана Франка. Коли вступав на факультет журналістики, мав дві позитивні творчі характеристики: з районної газети «Радянська Верховина» й обласної – «Комсомольський прапор». Мій творчий доробок об’єднував майже півсотню публікацій. Також я був активним учасником школи юнкора при обласній молодіжній газеті. Проте вступити довелося нелегко. Набір оголосили на 75 осіб, з яких 15 – комуністи, 40 – із підготовчого відділення та вступники зі стажем. На 15 місць суто для випускників шкіл, заяв подали майже 190. На щастя – вступив! На кожному курсі мали практику: на першому – на трикотажній фірмі «Промінь» у Львові, на другому – в рідній газеті у Надвірній, на третьому – в молодіжній газеті Харкова «Ленінська зміна», де я працював на посаді кореспондента і об’їхав протягом двох з половиною місяців 18 районів Харківщини. Це був цінний досвід. Я й через роки вдячний тодішньому головному редактору, доктору філологічних наук Івану Маслову, відповідальному секретареві, а пізніше керівнику обласної письменницької організації Анатолію Перерві, заввідділу Анатолію Теслі, журналістці Вірі Кесарійській-Карачун, старшому колезі по університету Володимиру Науменку, нинішньому головному редактору журналу «Березіль», та іншим за професійну й товариську підтримку і науку. На четвертому курсі – у львівській обласній газеті.
Після університету в 1979 році працював завідувачем відділу районних газет – верховинської «Світанок» і «Радянська Верховина» у Надвірній. Згодом, разом з однодумцями, створили новий редакційний колектив, який я очолив, і заснували демократичний часопис «Вісник Надвірнянщини». 7 червня 1990 року вийшло у світ його перше число. А 1 січня 1991-го назву газети її засновник, Надвірнянська районна рада перейменувала на «Народну Волю». Ми були третіми серед аналогічних радівських демократичних видань Прикарпаття. Тож у червні нашій газеті виповниться 35 років і я в ній стільки ж років головним редактором. За цей період вийшло майже 3 850 чисел «Народної Волі».
– Чи виникало у Вас бажання спробувати себе на телебаченні чи радіо?
– Ваше запитання, як і моє бажання у молодому віці, видавалося заманливим, романтичного гатунку. Але перст долі все-таки вказав-прив’язав мене своєю притягальною силою до друкованого слова, до місцевої газети, навіть у нинішню сувору воєнну пору.
Щодо телебачення і радіо, а найпаче інформацій у соцмережах, маю пораду-побажання – не нехтуйте вимогами сучасної української літературної мови, не женіться за дешевими «метеликами»-одноденками жовтої преси.
– 24 лютого 2022 року. День, який розділив життя на «до» і «після». Як повномасштабна війна позначилася на діяльності редакції?
– З початком повномасштабного вторгнення окупантів на територію нашої країни, життя розділилося на «до» і «після». Це стосується і діяльності нашої редакції.
Зупинюся на основних моментах. Редакційний колектив у 1990-1993 роках налічував 14 – 16 осіб. Тепер працює двоє. Також є позаштатні дописувачі. Серед них – член НСЖУ Василь Левицький, Іван Кметюк, Ігор Андруняк, Микола Сіщук. Особливо хочу відзначити нашого дописувача, 92-річного Степана Голінея, Соросівського учителя, багаторічного директора Делятинської школи № 1, голову осередку Конгресу Українських Націоналістів. Дописувачі, здебільшого, готують історичні, краєзнавчі та публіцистичні матеріали, присвячені пам’ятним датам.
Щиро вдячний за партнерські стосунки працівникам пресслужб Надвірнянської, Яремчанської, Пасічнянської, Ворохтянської, Поляницької і Делятинської територіальних громад – Олександрі Михайловській, Анастасії Мокій, члену НСЖУ Володимиру Питлюку, Соломії Юсипчук, Марії Маджарин та Лідії Процьків, а також Надвірнянської райдержадміністрації Надії Головінській і Людмилі Рудак, керівнику Народної кінофотостудії «Трембіта» міського будинку культури м. Надвірної, члену НСЖУ Роману Глодану, співзасновнику літстудії «Бистрінь», яка майже три десятиліття працювала при редакції нашої газети, а тепер стала самостійною громадською організацією, Романові Бенюку.
Щодо тиражу. В 1990-му, коли вийшов у світ перший номер «Народної Волі», тираж становив 19 тисяч примірників. До повномасштабної війни ми друкували періодично майже вісім тисяч примірників кожного випуску. Газета виходила щотижня. Із 2022-го тираж упав майже наполовину. Періодичність виходу тепер – один раз на два тижні.
Суттєво зменшилася реклама. Однак ми продовжуємо працювати і маємо договори з кількома територіальними громадами щодо висвітлення їхньої діяльності: Надвірнянською і Яремчанською міськими громадами, Пасічнянською, Поляницькою, Ворохтянською, Делятинською територіальними громадами. Це дає нам певну фінансову підтримку. Також сподіваємося, що Івано-Франківська обласна рада, відповідно до звернення Івано-Франківської обласної спілки журналістів, відновить програму «Мала преса» на підтримку друкованих місцевих видань.
Окрім випуску газети, ми займались і видавничою діяльністю. Видавали та перевидавали різні книги – загалом добрих півтора десятка. Серед них – перевидання двох прозових книг «Великий день» і «Пізнє літо» нашого земляка із с. Красної, члена Спілки письменників України Василя Левицького, який у 33 роки трагічно загинув і покоїться на Львівській Личаківці. У перевидання увійшла об’ємна фотовиставка про письменника-новеліста Стефаникової проби і три десятки спогадів про нього відомих письменників – Анатолія Дімарова, Романа Іваничука, Михайла Косіва, Григорія Сивоконя, Володимира Яворівського, Дмитра Герасимчука, Василя Ганущака, однокурсника Богдана Кучера й інших.
– Іване Миколайовичу, у підшивці «Народної Волі» я побачила номер, який вийшов 25 лютого 2022 року. Як вдалося в перші дні повномасштабної війни віддрукувати газету?
– Добре пам’ятаю той злощасний день. Десь між четвертою і п’ятою годинами на світанку син повідомив, що над Івано-Франківськом чутно вибухи – почалась війна. Ми, незважаючи ні на що, зранку пішли на роботу. Черговий номер уже був зверстаний і готовий до друку. Одразу вирішили першу і другу сторінки замінити актуальною інформацією. Через інтернет почали збирати факти з офіційних джерел про ситуацію в країні, у нашому краї. Також додали рекомендації для жителів, як діяти у випадку сигналу «Тривога». Поталанило, що колеги в друкарні теж працювали і черговий випуск «Народної Волі» вийшов вчасно – 25 лютого 2022 року. Щоправда, були певні проблеми з доставкою газети до передплатників.
– А як зараз із доставкою?
– З початку повномасштабної війни Укрпошта збільшила тарифи за доставку преси. Проте наші передплатники отримували газету зі значним запізненням. Із 2024-го наша редакція відмовилася від послуг Укрпошти, через її високі тарифи на передплату і неякісну доставку. Я не маю жодних претензій до працівників та керівництва Надвірнянського відділення Укрпошти. Ситуація з доставкою преси – це питання до керівництва Укрпошти. Адже місцеві листоноші, яким доводиться щодень долати десятки кілометрів у гірських умовах, не зацікавлені ані в зарплаті, ані в умовах праці. Наразі розповсюджуємо газету самотужки. Залучаємо місцеві громади, освітян, працівників бібліотек, релігійні громади, наших багаторічних друзів-розповсюджувачів і шанувальників, а також використовуємо особисті контакти. Таким чином, досягаємо наших передплатників.
«Народна Воля» має також свій сайт і Фейсбук-сторінку. Забезпечуємо розміщення електронного варіанту випуску газети. Майже 20 передплатників отримують електронну версію. Коли черговий номер «Народної Волі» виходить із друку, одразу надсилаємо його електронний варіант нашим читачам. Ще майже сотню примірників наші передплатники забирають самі з редакції.
–Іване Миколайовичу, чи потрібна друкована преса у сучасному світі?
– З огляду на мої 35 років роботи головним редактором і майже півсотню років стажу в журналістиці – місцеві газети безумовно потрібні. Це підтверджує зараз і досвід наших як прифронтових районів, так і тилових. Волонтери часто передають нашу газету на фронт. Адже ми публікуємо розповіді про воїнів-захисників, волонтерів, про регулярні поїздки на передову з гуманітарною допомогою представників влади і громадських організацій.
На мою думку, ніша для друкованих видань ще не повністю закрита, не зважаючи на значний розвиток телебачення, радіо і соціальних мереж. Особливо газети важливі для старшого покоління. Я навіть думаю, що для бійців, попри всі труднощі та важкі умови на фронті, мати газету чи книжку в руках – це важливо. Нелегко, звісно, але факт – газета є і вона живе. Якщо газета живе, значить вона потрібна людям.
–Для медійної спільноти ви є гідним прикладом любові й відданості професії журналіста. Що би ви побажали нашій молоді, тим, хто нині здобуває фах журналіста?
– Передусім, величезна вдячність і повага нашим героїчним ЗСУ, захисникам і захисницям, які своєю ратністю і бойовим досвідом заслуговують і творять надсучасний тип армії – європейської, навіть світової, як мілітарної сили – визвольної, переможної і надійного гаранта безпеки не лише України, але й Європи і світу попри усі ще дипломатичні та міждержавні непорозуміння.
А тим, хто хоче стати журналістами, раджу одне: дуже скрупульозно обдумати своє бажання-прагнення. Зараз є з ким із журналістів порадитися. Засумнівайтесь і висповідайтесь із величезною відповідальністю перед своєю совістю. Якщо пройдете таке очищення-роздуми і переважить бажання стати журналістом – без сумнівів ставайте у наші лави. Учіть і гризіть граніт чистоти української мови, історії, передусім, воєнної, оволодівайте сучасними інформаційними технологіями, старайтеся у своєму студентському житті бути на вістрі новинок і досвіду в світі інформації. Українська журналістика наших і завтрашніх днів потребує вашої молодечої відваги, таланту, навіть самопожертви голосити в Україні і світові правду про героїзм нашого народу і цінність Української Держави у сучасних умовах. Найголовніше – не боятися. Вірю у силу молодого журналістського поповнення. З Богом і з вірою в Україну.
– Щиро дякую, Іване Миколайовичу, за цікаву розмову.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності в Івано-Франківську – 066 677 07 26 (Вікторія Плахта, координатор Івано-Франківського центру), адреса: вул. Січових стрільців, 25.
Розмову вела Богдана Засідко,
Івано-Франківський Центр журналістської солідарності
Дискусія з цього приводу: