Журналістка «5 каналу» Валентина Пестушко працювала в окупованому Херсоні майже до його звільнення. Вирішила виїхати з міста аж у жовтні: залишатися дальше в Херсоні було вкрай небезпечно. Разом із чоловіком-оператором знайшли тимчасовий прихисток і роботу в Івано-Франківську. Тісно співпрацюють із Центром журналістської солідарності НСЖУ.
А нещодавно їхня знімальна група побувала в деокупованому Херсоні. Сьогодні Валентина Пестушко ділиться своїми спогадами про роботу в окупації й враженнями про наслідки окупації в місті. Після цієї поїздки, за словами журналістки, вона зрозуміла: найліпше, що їй може бути – це Херсон.
Робота в окупації
24 лютого 2022-го зранку, десь о 5-ій, нам зателефонувала бабуся чоловіка і в паніці говорила про війну. Ми ще намагалися лягти поспати, та було не до того. Вирішили поїхати і, про всяк випадок, заправитися. Того дня ми не могли їсти, нічого робити, сиділи постійно в телефоні та шукали нової інформації. Кілька днів минуло в такому ритмі.
Ми тоді перебували в Херсоні, а моя 8-річна дочка з моїми батьками – в області. Я дуже боялася за дитину та батьків. Мені здавалося, що в місті безпечніше. Хоча з першого дня в Херсоні було чути вибухи. Тоді ми ще не розуміли, чи то вильоти, чи прильоти, чи ППО.
За два тижні до вторгнення звільнилася з місцевого каналу «ВТВ плюс», який тепер відомий співпрацею з колаборантами. Раніше я співпрацювала по фрілансу із «5 каналом», і вони запропонували мені виходити в ефір та розповідати, що відбувається.
Перші включення мені здавалися непрофесійними, бо я розповідала про ситуацію, однак не могла показати чи взяти коментарі. До 1 березня це було ще більш-менш можливо, поки росіяни не прорвалися по Андріївському мосту. Через веб-камери ми спостерігали, як заходять колони. Цей момент мені найбільше запам’ятався. Ми вийшли на вулицю, щоб вийти в ефір та передати цю інформацію. Перехожі зупинялись, і я розуміла: зараз вони від мене дізнаються, що росіяни прорвали оборону, і місто буде окуповане. Одна справа, коли ти передаєш це на камеру, а інша – коли говориш це напряму.
У місті почали ставити блокпости. Ми боялися виходити на вулицю. Поширювалася різна інформації про те, що людей будуть забирати і використовуватимуть як живий щит або відправлятимуть у свою армію.
Ми продовжували працювати й виходити на мітинги. Коли почули про перший протест, то вирішили йти з чоловіком. Ми бачили, скільки людей ішло до площі, і не могли повірити, що вони всі туди само, куди ми. Дивимось, а на площі зо п’ять тисяч людей. Це така емоційна хвиля з підтримки, що тримала весь натовп! У мене мав бути ефір, і я хотіла показати повну картину. Я невисокого зросту, то чоловіки мене піднімали, щоб змогла включитися.
Тоді окупанти поводили себе ще більш-менш спокійно. Стояли шеренгою і нічого не робили. Хтось із натовпу запропонував пройтися містом: «Це наше місто. Нам нема чого боятися». То й ми з цим натовпом пішли містом, скандуючи і викрикуючи до окупантів. Після цього було ще кілька масових протестів, поки не завезли собрівців, які почали розганяти та стріляти по людях.
Не знаєш, кому можна довіряти…
Журналісти між собою почали спілкуватися дуже вузько. На протесті я бачила багато медійників, які працювали. Згодом зауважила, що вони почали працювати з телефона. Це було більш безпечно.
Усі працювали тихенько. Хтось запускав фейки, що вони, мовляв, виїхали, а самі продовжували працювати. Я також, коли мене запитували родичі чи працюю, говорила: ні, немає змоги, війна…
Не знаєш, кому можна довіряти. Почали з’являтися чутки, що окупанти мають списки журналістів та ходять по будинках. Дізналася, що до моєї знайомої приходили додому й пропонували співпрацю. Вона виїхала і дала інтерв’ю. В мене був момент, коли мій давній знайомий, з яким ми співпрацювали один раз, зателефонував мені якось увечері, коли вже була комендантська година, яка починалась о 18-ій. Сказав, що є робота, потрібен рекламний ролик. Розповідав, що приїхали якісь його друзі-моряки і хочуть розповісти про своє життя. Це якось дуже нереалістично було. Він наполягав на зустрічі, хоч і комендантська. Я сказала, що подумаю, не можу вийти через комендантську, і якось викрутилася.
Ще влітку була ситуація, коли я знімала на ринку ціни на продукти, то продавчиня запитала, навіщо це мені. Пояснила, що хочу родичам показати ціни, але вона сказала не знімати. Я погодилася й сховала телефон. Потім ми пішли знімати в супермаркеті. Повертаючись туди, де була припаркована наша машина, побачили, що поряд стояла автівка із «Z». Авто не військове, звичайне. В мене одразу паніка, подумала, а раптом ця жінка викликала. Тобто, ти не знаєш, кому довіряти, всіх остерігаєшся.
Я досі дивуюсь, як вони на мене не вийшли, адже до червня вмикалась в ефір із відкритим обличчям, своїм прізвищем та ім’ям. Єдине, що може допомогло: я не проживала за місцем реєстрації і вказувала дівоче прізвище.
Референдум став крайньою точкою
Із чоловіком ухвалили рішення, що референдум для нас стане останньою краплею. Я не дуже хотіла їхати, тому що це була унікальна можливість передавати матеріали із Херсонщини. Настав день референдуму, і я на власні очі побачила, як він відбувався. В місті Бериславі люди голосували просто в себе під воротами: сидить чоловік, заповнює бланк, а над ним двоє військових зі зброєю. Ми під час референдум були в Береславі, але поїхали в Херсон, бо я хотіла познімати й там.
Дні референдуму були для мене критичними. Розуміла, що не можу знімати, аби не захопити обличчя цивільних. Але й ризикувати також було страшно.
Думали, що робити далі – через референдум була загроза мобілізації. Розуміли й те, що після нього, якби мене зловили, то могли б засудити за своїми законами. Референдум став крайньою точкою. Я зрозуміла: в Херсоні більше не можу бути корисною. Обдумавши всі можливі сценарії, вирішили їхати.
Я боялась будь-яким чином опинитися на території росії. Тому ми зважились їхати через Запорізьку область, через Василівку. Люди розповідали, яка там обстановка, і ми були готові до того, що можемо стояти на виїзд зо два тижні. Разом із нами був ще мій друг-фотограф.
Першою проблемою був паром. Окупанти поставили його нібито безкоштовно, але черга на нього була дуже довга. Ми приїхали о шостій і до 10-ї черга зовсім не просунулася. Потім дізналися, що є ще інший паром, але платний. Щоб перебратися на іншу сторону ріки, ми заплатили 2000 гривень. У Василівці були 500-ті в списку.
Там черга теж дуже повільно просувалася. Проживали з іншими людьми у будиночку в селі і щодня, як на роботу, ходили дізнаватися, чи є в списку на виїзд. Їхні командири ще й знущалися над людьми. Приїздили, вмикали музику і дуже тихо читали списки. Одного разу вони вимкнули нам електрику в тому селі, де ми проживали, і нам доводилося готувати їжу на вогні. Ми дуже зблизились, і це допомагало.
Деякі люди поверталися в Херсон. Через два тижні приїхав командир і сказав, що тут ми не виїдемо. Пропускні пункти в Бердянську, Токмаку. Ми поїхали в Токмак і чекали на реєстрацію там ще два тижні. Вже було холодно, і ми почали хворіти. В Токмаку була Церква Христа, і ми попросилися туди. Із нами були дуже приязні, тож після перемоги обов’язково поїду туди, щоб записати історію.
За два тижні ми пройшли реєстрацію. Було багато психологічного тиску. Всюди розповідала легенду про те, що я нібито весільний координатор. Раніше цим трохи займалася, тому телефон підготувала, завантаживши в профіль світлини, які в мене були, а інші профілі – стерла. Завантажила багато додатків, аби був хаос. Навіть галерею завантажила у папку.
Ми пройшли реєстрацію, і нам сказали, що можемо повертатися на блокпост у Василівку. Туди ми приїхали близько третьої дня. Нам сказали, що запізно, і нас не можуть випустити, хіба що купимо їм чотири блоки сигарет. Та це не означає, що нас спокійно відпустили. Витрясли наші сумки, перерили всі речі. Нас пропустили, але останньою перевіркою було ФСБ. Цього я боялася найбільше, тому що вони могли відновити видалені дані з телефона, в якому були і чати робочі, й ті, де я зливала інформацію про їхнє розташування.
Кажу чоловіку: «Або ми проходимо тут, або це кінець, і ми йдемо на підвал».
Передивилися мої повідомлення, соціальні мережі, фото. Дозволяли собі дуже огидні речі говорити. Нібито вони хотіли побачити якісь мої голі фото, а не знайшли. І це тоді, коли поряд мій чоловік! І найгірше: ти не можеш нічого їм відповісти, а просто слухаєш і посміхаєшся.
Видихнути можна було лише на першому українському блокпості. Мені постійно хотілося усміхатися нашим військовим. Вони нас супроводжували у колоні до Запоріжжя, поділилися контактами волонтерів, які нам допоможуть. Подумалось: «Ось що значить свої!».
Найліпше, що мені може бути – це Херсон
До Івано-Франківська ми їхали цілеспрямовано, тому що сюди ще раніше виїхали мої батьки із дочкою. Вона дуже раділа, для неї це був сюрприз.
Минуло два дні і я зрозуміла – потрібно працювати. Приїхала у п’ятницю ввечері, а в понеділок уже була на співбесіді на місцевому каналі «402».
Дуже мріяла зняти репортаж, як наші військові заходять у Херсоні. І через тиждень після нашого приїзду в Івано-Франківськ Херсон звільнили. Якби я знала, то я б розвернулась і поїхала назад! Як тільки дізналася про звільнення, то одразу подалася на акредитацію. Через два місяці отримала акредитацію й почала домовлятися в Херсоні про записи. В Івано-Франківську колеги поставилися до мене з розумінням. А Центр журналістської солідарності екіпірував нас із оператором бронежилетами, шоломами, надав тактичну аптечку.
Коли ми приїхали в Херсон, мені було незвично. Було якось дивно усвідомлювати, що повз нас зараз не проїде військова машина та не буде нічого оголошувати. В окупації розуміла, що є небезпека, але на мені не було великої відповідальності: навіть якщо я «запалю» якусь позицію, то це буде ворожа позиція. А коли приїхали вже на деокуповану Херсонщину, потрібно було бути більш уважними.
Переживала, що люди не будуть іти на контакт, але було навпаки. Вони розповідали, показували наслідки прильотів. У якийсь момент подумала: я не готова до цього психологічно. Ми приїздили брати коментарі в людей, що стали свідками загибелі, а поряд на асфальті ще була свіжа кров.
Спочатку важко було зорієнтуватися, де і в кого отримувати дозволи, та ми знайшли прес-секретаря, який нам допоміг. Правоохоронці радили не залишатися більше ніж 15 хвилин на одному місці. Тому що окупанти з іншого боку берега запускали дрони та спостерігали, куди можна скинути вибухівку.
Мені дуже хотілося розповісти історію тих, хто, попри загрозу життю, забезпечує місто всім необхідним. Наприклад, про електриків. Та їхній керівник не надав дозволу, тому що переживав за безпеку своїх робітників, а також переймався, щоби не було повторних влучань після зйомок.
Я оперативно передавала матеріали на «5-й канал», виходила також у прямі включення. Весь матеріал, який привезла, на 402-у каналі зібрали у спецрепортаж із Херсонщини. Я розумію: людям, які тут, важче зрозуміти, що там відбувалось, але це важливо.
Мабуть, найважчим моїм сюжетом була історія про катівні. У мене був герой, за яким я стежила впродовж усієї окупації. Історія, пов’язана з ним, почалася ще 9 травня. Тоді окупанти для картинки створили такий собі парад, і я довго не могла повірити, що це наші люди. Того дня я побачила двох хлопців із українськими прапорцями і запізно подумала, що слід їх записати. Та ми вирішили піти за ними і побачили, що їх зупинили на блокпості та почали відчитувати. Мій чоловік зняв це. Я розуміла, що їх забрали, тож коли приїхала додому, виклала це відео в Тік-Ток. Наступного дня на мене вийшов друг та мама одного з хлопців. Мама приходила до комендатури й хотіла дізнатися щось про свого сина, але їй говорили, що його в них немає. Тому вона попросила в мене це відео, щоби показати їм. Завдяки цьому відео за якийсь час його відпустили. У нього були ознаки катування.
Після цієї поїздки я зрозуміла: вона не буде останньою, я продовжуватиму розповідати про наслідки окупації в Херсоні. Я ніколи не мала великої любові до свого міста, але зараз розумію, що найліпше, що мені може бути – це Херсон.
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Контакти Центру журналістської солідарності в Івано-Франківську – 066 677 07 26 (Вікторія Плахта, координатор Івано-Франківського центру), адреса: вул. Січових стрільців, 25.
Про ЮНЕСКО. ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників ЗМІ, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію.
Підготував Центр журналістської солідарності в Івано-Франківську
