„Найбільше боялися, що вони повернуться знову”, – 35 днів в окупації провела редакторка газети „Вперед” з Бородянки Марія Комар

„Найбільше боялися, що вони повернуться знову”, – 35 днів в окупації провела редакторка газети „Вперед” з Бородянки Марія Комар

У трудовій книжці 66-річної Марії Комар із Бородянки на Київщині вказане одне-єдине місце роботи – місцева газета „Вперед”. Сюди 42 роки тому вона прийшла кореспонденткою після університету, у 1996-ому очолила видання. Заслужена журналістка України Марія Миколаївна не уявляє себе без роботи. „Це вже спосіб життя, його невід’ємна частина, – зізнається вона в розмові з прес-службою  Національної спілки журналістів України. – Журналістика взяла в полон”.  

Тепер редакція газети „Вперед” зруйнована. Маленьке містечко Бородянка було окуповано росіянами дуже швидко. Вже 27 лютого вони зайшли сюди – і почали нищити все, тероризувати мирних людей. Буквально за пару днів до цього „Вперед” святкувала поважне 90-ліття. Це єдина газета в регіоні, яка з 1932 року друкувалася постійно і безперервно, припиняючи вихід хіба у Другу світову. Із кінця лютого видання знову на паузі – вже через іншу війну…

Події початку повномасштабного вторгнення росії в Україну і окупацію рашистами рідного містечка Марія Миколаївна пам’ятає з точністю до дня тижня, наче вела внутрішній щоденник:

„1 березня увечері прилетів літак і розбомбив наш будинок”

– Війна розпочалася 24 лютого. 25-ого ми ще могли пересуватися, я ще була в редакції – цього дня нашій газеті було 90 років. Так нам цей святковий номер із Чернівців з друку не прийшов, уже були проблеми з доставкою. 26 лютого росіяни зайшли в село поблизу, а 27-ого вони вже почали йти центром Бородянки: безперервною колоною, понад 200 танків сунули більше 3,5 годин.

Місцева тероборона почала їх з-за під”їздів будинків стріляти, окупанти давали відповідь. Наступного дня почали нищити об’єкти, зникло світло, вода. А у вівторок, 1 березня увечері прилетів реактивний літак і розбомбив наш будинок, моєї квартири не стало.

За два дні до цього мені зателефонували і сказали, що горить редакція. Я не могла до неї добратися. Подзвонила ДСНСникам, вони відповіли, що вогонь загасили, але ніхто не знав, в якому стані приміщення.

Танки ішли тиждень, розповзлися по всіх закутках. Потім вони окупували Бородянку і нікуди нікому не можна було вийти.

Вижили ми завдяки тому, що наприкінці лютого, з початком перших обстрілів, перейшли до старенької хати, яку купили кілька років тому під дачу. Зразу дуже боялися, ховалися в погребі, а тоді вже звикли, що росіяни їздять, стріляють, там летить „Град”, там – снаряд. Знаєте, до всього пристосовуєшся. Світла й газу не було, вода – в криниці на вулиці. На вулиці поставили цеглинки, шукали дрівцята, готували їжу з того, що було. Якось вижили…

„Редакції як такої немає”

­­– 31 березня вони з Бородянки пішли. Просто втекли, їх наші погнали. 2 квітня я пішла до редакції, хоч і залякували, що можуть бути бомби. Дах згорів повністю, вигоріла одна кімната, суміжна з колишньою друкарнею. Решта кімнат вціліло, але на одній стороні повилітали вікна.

У редакції вся комп’ютерна техніка знищена. Все, що можна було, вони побили, поламали, поруйнували. Що їм сподобалося, те вкрали – починаючи від крісла і закінчуючи віником. Ноутбук, фотоапарат, апарат для виміру тиску, забрали навіть аптечку, чайник… І головне – напакостили в двох кабінетах. Я так зрозуміла, це їхній стиль. Вирвані двері, хоча їх можна було просто відчинити. Розкурочені системні блоки і принтер. Редакції як такої немає і справи наші невтішні. До війни нас працювало п’ятеро – крім мене, ще одна журналістка, бухгалтер, верстальщик, рекламниця. Всі пережили окупацію і зараз тут, у Бородянці, лише рекламниця виїхала до родичів з дитиною на Черкащину.

Я ходила до голови ОТГ, просила, щоб приміщення накрили, аби воно далі не руйнувалося. Він пояснив, що зараз у Бородянці працюють екперти, дають заключення по кожній будові, бо ми такі не одні. У містечку зруйнована і поліція, і суд, пенсійний, центр реабілітації – знищено під корінь, соцзабез, приміщення селищної ради, окремі магазини і торгівельні заклади. Навіщо?.. Не піддається здоровому глузду.

„Ця війна страшніша за Другу світову”

– Минулої суботи в нас у Бородянці були чехи, знімали кіно. Вийшли на мене, просили показати, розказати, знайти людей. Я показувала їм завали вздовж вулиць, зруйновані будинки, де загинули люди. У голову не вкладається, щов 2022 році може бути таке варварське, нелюдське ставлення до мирного населення!

Наш будинок бомбили у 20.43, а наступного дня літак знову прилетів уранці, себто коли люди або лягають спати, або ще сплять. Полонений льотчик, що виступав по ТБ казав, що бомбив військовий об”єкт. Хай не бреше! На центральних вулицях ніколи не розташовувалися військові об”єкти і вони це добре знали. Це було зумисно зроблено – як помста Бородянці за те, що ТРО стріляла в них з-за будинків, а потім ховалася в наші під”їзди. Кажуть, що за масштабами руйнування ми випередили Бучу.

У нашій хаті, де ми зараз живемо, повилітали вікна, зсунувся дах, порушився фундамент, бо ми недалеко від центральних вулиць. Але ми живі. А сусіди з будинку загинули в підвалі. У сусідів з 4 поверху загинули син, невістка й маленька онучка. Вони двічі йшли в евакуацію – і двічі їх вертали. Ми особисто бачили, як у той день вони бігли в підвал… У колеги-журналістки з нашої редакції вони росіяни вбили сина – він їхав на машині 3 березня і його просто розстріляли.

За ці 35 днів я побачила, що таке справжня війна. І напевно, вона страшніша за Другу світову. Сучасні технології, високоточна зброя ще більше спрямована проти людини. Біля нашого будинку велетенська воронка від бомби. Хіба ті люди могли залишитися живими?.. Декого й не знайшли. Інших просто розплющило під завалами або вони згоріли. У будинок він кинув бомбу, а потім ще й ракету – і дім загорівся. Палало 4 дні. А людей діставали через 40 днів з 4 квітня. Може, хтось і лишився живий, але не вижив.

Досі як почую літак – біжу геть. Пішли з дочкою в редакцію забрати книжки, коли чую – гуде літак. Я долу! Донька каже: „Мамо, вони ж уже пішли”. А я досі боюсь.

„Ти живий? Ти жива?”

– 2 квітня ми вийшли в центр Бородянки на вулиці: отут лежить ракета, тут – підбитий танк… Зустрічали один одного і питали – ти живий, ти жива? Слава Богу! У мене житло розбомбили, але дарма, ти жива. Ми йшли і мовчки плакали – що вони зробили з нашою Бородянкою? Місиво, руїну, не буде їм за це прощення.

А знаєте, чого боялися найбільше? Коли вони пішли – стало так тихо, аж вуха закладало. То боялися що вони вернуться, знову почнуться вибухи і постріли. Ми довго не вірили, що їх немає. Ми дуже довго перепитували у наших військових, які супроводжувалі всі ті делегації, журналістів Нью-Йорк Таймс, Асошіейтед Прес, інших солідних видання, що приїжджали в Бородяну після звільнення, чи окупанти більше не повернуться? „Та не повинні”, – кажуть.

А вони знов бомбардують Сумщину, Чернігівщину, звідки вивели війська. Що ми їм зробили? Бо ми існуємо…

Попри велику трагедію, з якою зіткнулася Марія Комар, яку російські окупанти „звільнили” від житла і роботи, вона вміє бачити світлі моменти. Розповіла, як у її зруйнованій квартирі дивом вижив сусідський кіт. Із 1 березня до 23 квітня тварина ховалася на останньому поверсі п’ятиповерхівки, харчуючись забутими господарями сухарями на балконі. І перед Великоднем кота забрала хазяйка. Чи про порятунок жінки з сусіднього під’їзду, яка мало не згоріла заживо на пожежі від російської бомби – всі сусіди допомагали їй вибратися з охопленого вогнем помешкання на 4 поверсі, а Марія Миколаївна – прихистила на ніч у своїй хаті…