Не лише професійним джерелом інформації, а й дієвим щитом проти російської брехливої пропаганди стали під час повномасштабної війни публікації журналістів, головним чином газетярів, які працюють на прифронтових територіях України.
– Значення прифронтової преси важко переоцінити, – каже координаторка Центру журналістської солідарності НСЖУ Ганна Черненко, яка живе і працює у Харкові. – Коли мені до лютого 2022 року казали про газету з тиражем у декілька сотень примірників, я дивувалася такому явищу. Адже сторінки в соцмережах і телеграмканали мали набагато більше підписників. І хоча працюю в журналістиці з 2009 року, я тільки після початку повномасштабної війни в повній мірі зрозуміла значення друкованої преси. Для місцевих жителів вона – як телеграмканал-мільйонник!
Спробуйте поставити експеримент: хоча б кілька тижнів пожити без інформації з медіа або соцмереж, радить Ганна. В умовах такого інформаційного голоду ви почнете ловити будь-які повідомлення – достовірні і недостовірні, перекази почутих із радіо новин і відверті чутки.
– Часто, працюючи у прифронтових містах – таких як Ізюм, Куп’янськ та Вовчанськ – ми, харківські журналісти, бачимо людей, які підходять до нас і питають, що насправді відбувається на фронті і в країні? – розповідає Ганна Черненко. – Бо електрики й інтернету там часто немає, газет надходить мало – і місце, що звільнилося, одразу займають російські агітатори і російські медіа.
Журналістка наголошує на важливості протидії російській пропаганді, яка активно поширюється в окупованих районах.
– Я не знаю, як описати ступінь спотворення дійсності, який застосовують російські медіа. На біле вони кажуть не «чорне», а «мокре». Тож відсутність правди викликає спочатку страх, а потім зневіру, – зазначає Ганна. – Але завдяки роботі місцевих журналістів уся ця система ламається.
Журналістка Черненко та її колеги неодноразово з перших рук дізнавалися про те, як окупанти використовують пропагандистські матеріали для психологічного тиску на полонених та цивільних заручників.
– Коли ми приїжджали на зйомки у визволені Балаклію або Ізюм і знімали в катівнях, де окупанти тримали вихователів дитячих садочків – просто за те, що вони не йшли на співпрацю з росіянами, то бачили камери, заповнені пропагандистськими газетами. Так окупанти ламали людей через інформацію.., – розповідає журналістка.
Оператор і фотограф Володимир Павлов, колега Ганни Черненко, багато допомагає іноземним журналістам. Він не лише знімає, а й працює фіксером – місцевим помічником колег з-за кордону. Володимир співпрацював з Sky News Arabia, Deutsche Welle, Reuters… Із Reuters працювали не лише на Харківщині, але й на Донбасі.
Він також надавав допомогу знімальній групі документального фільму «Україна: життя під ударом», яка отримала престижну телевізійну Премію Peabody (Пібоді) 2023 року. Фільм демонструвався на американському каналі PBS Frontline. Закадровий голос документальної історії – від акторки Кейт Бланшетт. Члени журі оцінили фільм як «яскраве свідчення неймовірної хоробрості людей, які пережили війну, котрій не видно кінця». Один із керівників знімальної групи Мані Бенчела навіть надіслав голові Національної спілки журналістів України Сергію Томіленку листа, в якому наголосив, що допомога НСЖУ під час перебування знімальної групи в Україні «була безцінною». «Завдяки вам нам вдалося почати працювати у Харкові та отримати надійну допомогу від місцевого репортера Володимира Павлова», – написав Мані Бенчела.
– На жаль, війна в нас точиться вже більше десяти років. Тому інформація про постріли, вибухи, як би це не було сумно, іноземцям набридли. Але їх, як і раніше, цікавлять історії людей, – розповідає Володимир.
Він наголошує на важливості висвітлення подій у прифронтових містах, таких як Ізюм, Балаклія, Харків, Торецьк, Краматорськ… Працюючи там, медійники щодня стикаються з наслідками обстрілів та людськими трагедіями.
Володимирові Павлову не раз доводилося відкладати в бік камеру, щоб допомагати медикам перев’язувати поранених. Добре, що він завжди має при собі аптечку, яку надали міжнародні благодійні організації.
– Приміром, за день до нашої з вами розмови росіяни повідомили, що «знищили в Харкові ще одну базу НАТО, іноземних інструкторів»… Але ми були на місцях ворожих прильотів. Насправді поранені, яких ми бачили, яких допомагали перев’язувати, – це слюсар газової служби, це жінка, яка живе поруч із місцем, куди влучила російська ракета «Іскандер» з касетною боєголовкою, і чотири працівники будівельного підприємства. Не було жодного військового, жодного «іноземного інструктора».
Робота поблизу лінії фронту завжди небезпечна. Володимир згадав, як на початку війни він із колегами проводив зйомку на місці падіння російської ракети, яка не вибухнула. До них підійшов працівник СБУ, перевірив документи і дозволив знімати. Зате інших людей просив відійти подалі. На запитання когось із присутніх, «чому їм можна а нам – ні?», правоохоронець відповів: «Бо вони журналісти й мусять працювати, а ви відійдіть геть – ракета може вибухнути!»
Доповнюючи слова колеги, Ганна Черненко зазначила, що з початку повномасштабної війни харківським журналістам довелося навчатися не лише розрізняти українських і російських військових по формі, визначати різні види ракет, дізнаватися, якого кольору одяг підходить для роботи в небезпечній зоні, а який ні, і як краще пояснити правоохоронцям, що ти – журналіст, а не ворожий агент, а й психологічно адаптовуватися до того, що на місці «влучання» ти можеш знайти чиюсь руку або іншу частину тіла…
– Ми живемо і працюємо в таких умовах, до яких нас ніколи не готувало довоєнне життя, – каже Ганна Черненко.
Українські журналісти живуть і працюють в таких умовах, до яких їх ніколи не готувало довоєнне життя. Фото Володимира Павлова
У маленьких містечках і селах, наближених до фронту або російського кордону, який, по суті, також є фронтом, ще гірша за харківську.
Головний редактор газети «Зоря», що виходить у прикордонному Золочеві, Василь Мирошник став героєм фільму «На межі: історія незламності редактора прифронтової газети», знятого інформаційною службою НСЖУ.
Щотижня Василь Савич проїжджає близько 400 кілометрів, самотужки розвозячи по населених пунктах тираж свого видання, заїжджаючи навіть у найнебезпечніші місця, де ще живуть люди.
– На Золочівщині зараз усе виглядає дуже погано… – розповідає він. – Людей майже немає… Вони виїхали або їх просто вбили… Дрони – це страшна штука.
Він розповідає про постійні обстріли, зокрема про те, що редакцію «Зорі» обстрілювали щонайменше вісім разів.
– Фільм «На межі» знімали в квітні. Відтоді багато що змінилося. Будинку навпроти редакції, який був у кадрі, вже немає. У центрі Золочева вбило дуже багатьох людей… Те, що з весни відбувається в Золочівській громаді, це жах, – каже Василь Мирошник.
Незважаючи на небезпеку, Мирошник наголошує на важливості документування російських військових злочинів.
– Те, що роблять журналісти в прифронтовій зоні – це не просто накопичення інформації. Ми фіксуємо злочини, – зазначає редактор. – Як результат російських обстрілів мирної інфраструктури, майже сто мирних жителів убито тільки на Золочівщині. Це діти, літні люди… Про все це треба буде написати книгу!
Василь Мирошник підкреслює, що на прифронтових територіях люди хочуть читати газети і дізнаватися з них правду.
– Якщо десь виникає несправедливість щодо до наших, саме медійники можуть посприяти, – додає редактор. – Декілька разів у нас дійсно вийшло допомогти… Люди хочуть правду. Люди люблять Україну.
Інформаційна служба НСЖУ
