Журналіст телеканалу «Україна» Олексій Продайвода висвітлював російське збройне вторгнення в Крим у 2014 та бойові дії в зоні АТО/ООС на Донбасі від початку російської агресії. А зараз працює військовим кореспондентом у Києві та Київській області. Він живе в столичному мікрорайоні, неподалік якого постійно точаться бої.
«До Криму наша знімальна група поїхала на початку березня 2014 року, одразу після спільного з українцями мітингу кримських татар під стінами кримського парламенту в Сімферополі. Ми розуміли, що все: починається анексія. “Зелені чоловічки” захопили будівлю Кабінету Міністрів Криму та почали блокувати українські військові частини. Я висвітлював все, що відбувалося після цього. Їздив до наших військових у заблоковані частини. Вже було зрозуміло, що відбувається, але чим може обернутися – ніхто не розумів», – розповідає Олексій у ексклюзивному інтервʼю НСЖУ .
Каже: у Криму не було пострілів і вибухів. Але це було, може, ще страшніше, тому що на війні ти розумієш: ось твій ворог, ось твої побратими та захисники, лінія фронту. А там доводилося працювати у фактично захопленому українському Криму, в тилу ворога.
«Коли ми переїздили перешийок, я бачив бойову техніку та російських солдатів, які спільно з українськими зрадниками з “Беркуту” всіх обшукували і контролювали. Ми тоді працювали не в статусі журналістів. Поховали техніку та журналістські посвідчення. Ми мали “легенду”, за якою їхали до кримських родичів. Працювали з “чорним мікрофоном”, тобто без розпізнавальних знаків, знімали сюжети, перелазили через паркан до наших бійців, які показували, як їх блокують два чеченських батальйони та Перший полк морської піхоти у Феодосії», – згадує журналіст.
Каже: вмикатися в прямий ефір було не зовсім комфортно. На медійників одного разу напали під час прямого включення.
«Мимо проїздили таксисти, а вони співпрацювали з так званими дружинниками, побачили, як ми вмикаємося, викликали дружинників, ті стали послухати. А тоді якраз був вечір, коли на нашого колегу Андрія Цаплієнка в Севастополі напали, розбили йому голову. Я почав про це розповідати, і дружинники звернули увагу на те, про що ми говоримо, та ще й українською мовою, почали смикати за кабелі. Нам пощастило, що їх було троє, а нас шестеро – ми працювали двома знімальними групами. Вони вимагали припинить ефір. В ефірі це виглядало страшно: зависаю я, встигаю ще сказати, на нас напали. Я побачив, що дружинники комусь телефонують, очевидно, за підмогою, і ми хутко поїхали. Але ті сфотографували наші номери. Однак усе могло закінчиться значно гірше, якби ми лишилися».
Журналісти жили підпільно в Сімферополі на цокольному поверсі, де їх важко було знайти. Тривали полювання на українських медійників. У Сімферополі був готель, де жили й українські журналісти, і так звані російські ліберальні журналісти. Туди увірвалися люди в масках, різали картки, нищили носії інформації. Кинджалом пробили карту пам’яті одному з колег.
«Ми бачили, як б’ють волонтерів. На наших очах затримували людей, які перекидали в заблоковану частину нашим бійцям у Севастополі харчі, сигарети. Підійшли люди в масках і спортивних штанях, скрутили непокірних і кудись повезли», – згадує Олексій Продайвода.
У той час трапився епізод, коли журналіст врятував політика і блогера Геннадія Балашова, якого в Криму викрали й жорстоко побили. Він робив вигляд, що бананом стріляє у російських військових.
«Але не вони становили небезпеку, в них, очевидно, було завдання бути “ввічливими”, згідно з кацапською легендою. А боятися слід було ряжених “козачків”: місцевих бандитів, дружинників, “тітушок” у спортивних штанях, людей у папахах і шкіряних куртках. Вони його спіймали, вдягли мішок на голову, відібрали документи, побили і цілий день возили Кримом. Викинули його в полі під Бахчисараєм», – розповідає журналіст.
Телевізійники відпрацювали ефіри, коли зателефонували люди з Бельбеку, де дислокувалась військова частина Юрія Мамчура.
«Повідомили, що нас будуть штурмувати вночі. Наївно вважали, що якщо там є телебачення, то штурму не буде. І справді, ніякого штурму тоді не було. Ми просто приїхали, поспілкувались і вночі поїхали назад. Дорогою назад заїхали на заправку в Бахчисараї. Я побачив побитого чоловіка, який не орієнтується в часі і просторі. Думав, це п’яний, а потім зрозумів, що це Балашов. А він прийняв мене за одного з тих “козачків”, які його схопили.
Я зв’язався телефоном з його осередком у Києві, кримські татари допомогли довезли його до перешийку, а звідти вже він дістався до Києва», – розповідає журналіст про ті події.
У нинішній війні, яка почалась 24 лютого 2022 року, багато що змінилося, говорить Олексій Продайвода.
Передусім, стосовно безпеки журналіста.
«Я роками висвітлював військові дії на Донбасі. Там журналісти жили або в Краматоську, або в Бахмуті, Сєвєродонецьку. Так, то була війна, але не така війна. Ти приїздиш на передові позиції. Для журналіста, навіть цивільного, а не військового, стан страху і невизначеності тривав недовго. Наприклад, ти приїхав зранку на передову, попрацював певний час і поїхав. У цей час ти дійсно перебуваєш у напруженні, що щось може трапитись, може прилетіти. Я не беру до уваги, якщо залишається на ніч на позиціях, журналісти таке практикували. Але краще бійцям не заважати. Тому ми приїздили зазвичай зранку, а обстріли переважно відбувались уночі. Ми знімали тільки їх наслідки. Звісно, могло щось прилетіти в залежності від того, активна позиція чи ні», – каже він.
Це була більш-менш тиха війна. Могли бути мінометні обстріли, працювала стрілецька зброя.
«Я був у Пісках, коли штурмували Донецький аеропорт. Не було жодного живого місця, все вирвано і жодної живої душі навколо. Було насправді страшно, що може трапитись, але це було тимчасово. Ти приїхав, похвилювався за своє життя і здоров’я, відзняв матеріал і поїхав, – каже Олексій Продайвода. – А зараз я постійно перебуваю в такому стані. Я живу на околиці Києва, мої вікна виходять на південно-західний напрямок. Я не бігаю ховатись у підвал. Коли прилетіла ракета в торговельний центр, розташований через дорогу, я зрозумів, як живуть люди в Японії під час землетрусів. Я думав, що будинок складеться навпіл, мене відкинуло на підлогу і я вимушено приліг».
Тобто, поїхати назад, як було в АТО і потім ООС на позиціях, уже не вийде.
«Коли бачиш кінокадри, як на Дорогожичах прилітає в телевежу, це дуже впливає. Коли вперше прилетіло за два двори від будинку, де я живу, я не міг повноцінно й відмежовано це висвітлювати. Ти розумієш, що це твоя оселя, твоя фортеця. Ти бачиш ці руйнування поруч із будинком, в якому ти живеш, це страшно. Коли я працював на Донбасі і бачив гуманітарну катастрофу, людей і їхнє горе, завжди думав: чому вони не виїжджають звідти? Зараз фактично вся країна перетворилась на цих мешканців Донбасу. Звичайно, мені гріх скаржитися: попри те, що іноді прилітає, я не в Чернігові, не в Маріуполі, Чернігові, Херсоні чи в Миколаєві. Хоча є колеги, які живуть і працюють там. Але ти розумієш, що прилетіти може будь-де, будь-коли, і це найстрашніше», – ділиться Олексій. .
На Донбасі журналіст знав, що приїхав із точки А в точку Б. Там є “сіра”, “зелена”, “жовта” зони й “червона”, де щось може статися.
«А зараз пів країни живе в “червоній” зоні. Це страшно, особливо коли починається десь канонада і ти бачиш кадри з різних регіонів, що прилітають ракету в чергу за продуктами чи за хлібом, у лікарню, у двори спальних районів. Це відбувається повсюди, і де гарантія, що не прилетить тобі? Але це водночас і загартовує. Ти починаєш по-іншому сприймати навколишній світ і себе в цьому світі», – підсумовує він.
Національна спілка журналістів України нещодавно передала 2 комплекти захисного обладнання (бронежилет та шолом) для потреб фронтових журналістів телеканалів “Україна” та “Україна24”, які були надані Міжнародною та Європейської федерацією журналістів на потреби українських журналістів, які висвітлюють війну.
