Журналіст проекту Радіо Свобода Крим.Реалії Микола Семена, який минулого тижня виїхав на лікування до Києва, відвідав офіс Національної спілки журналістів. Спілкуючись із першим секретарем Ліною Кущ, кримчанин подякував за потужну підтримку українських та зарубіжних колег. І розповів про те, як прожив три роки після незаконного вироку російського суду, який засудив журналіста за його публікації до двох із половиною років ув’язнення із випробувальним терміном три роки і з забороною займатися публічною діяльністю.
Розповідав, як після отримання вироку непросто було три роки утримуватися від того, щоб щось писати, читати українські сайти, дивитися українські канали. «Спочатку читав книжки, але потім уже все було так нестерпно. Ходити на заборонені в Криму сайти не міг, тому що вся історія браузера була у провайдера. Не міг нічого писати», – поділився спогадами колега.
Із притаманним йому гумором Микола Михайлович розповів, як це воно – бути умовно-засудженим російським судом. Що два тижні треба було ходити на реєстрацію до УФСИН – служби виконання покарань.
«Там була така довга анкета з переліком запитань. «За истекшее время совершал или не совершал административные правонарушения»; «за истекшее время совершал или не совершал иные преступления». Писав, що «продолжаю жить по такому-то адресу вместе с женой (і телефон дружини) и сыном (і телефон сина), место жительства не менял и не планирую». Ще треба було вписати, чим займаюся у вільний від роботи час. Я написав: домашніми справами, читаю книги, газети, журнали, стежу за новинами по телебаченню й інтернету. Вони як побачили: «А що, у вас є інтернет?» Інтернет мені не забороняли, але вся історія браузера була у провайдера, тому відвідувати українські сайти, заблоковані в Криму, я не міг», – розповів Микола Семена.
А от писати щось на сайтах, у Фейсбуку, виступати на зборах чи мітингу журналісту було заборонено. Це суворо контролювала служба виконання покарань. Її також цікавили, які стосунки у умовно-засудженого в трудовому колективі, в родині і з сусідами.
«Раз на квартал вони приходили з перевіркою за місцем проживання. Були у мене вдома, розпитували у дружини, як я себе поводжу, чи бешкетував, чи влаштовував скандали, чи вживаю алкоголь і наркотики».
Співробітниці служби виконання покарань були не місцевими, а росіянками. Під час першого відвідування журналіст простягнув свій український паспорт. «А покажите, где здесь дата выдачи», – попросила співробітниця, яка вперше бачила документ.
«Їм належало зі мною проводити співбесіди раз на два тижні. Один раз вони провели співбесіду про шкоду алкоголізму. Потім вдруге. Коли втретє зібралися розповідати мені про шкоду алкоголізму, я заперечив: мовляв, у мене з цим проблем немає ані в житті, ані в кримінальній справі. Виявилося, що мою кримінальну справу вони не читали. «Но мы же должны работать, чтобы вы исправились». Не могли ж вони говорити зі мною про Конституцію, про міжнародне право, про права людини, бо зганьбилися би», – пригадує співрозмовник.
Микола Семена каже, що відчував повний контроль із боку російських спецслужб: «До самого суду за мною «наружка» (зовнішнє стеження) ходила. Всі розмови прослуховувалися, все листування в месенджерах переглядалося». Говорячи про ситуацію в Криму, журналіст згадав про інформаційний прес, під яким перебуває населення. «Кожна програма – це три-чотири сюжети про «перемоги». А дійсність зовсім інша. Наприклад, не вистачає дитсадків, школи працюють у три зміни. Тоді як по телебаченню – «перемога» за «перемогою». І в кожній програмі перераховують, скільки Росія дала грошей».
Із великою цікавістю Микола Михайлович роздивлявся фотовиставку в конференц-залі спілки: знімки про роботу журналістів на Майдані 2013-2014. А ще із теплотою згадував про навчання на факультеті журналістики Київського університету, який закінчив свого часу. Тож збірка «Уроки Дмитра Прилюка» стала гарним подарунком для кримського журналіста. А на своїй книзі «Кримський репортаж» Микола Семена нарешті зміг власноруч поставити автограф.
