Повномасштабна війна значно змінила український медіапростір, особливо, щодо локальних медіа, які щодня працюють на межі ресурсів, ризиків і відповідальності перед своїми громадами. У цих умовах особливо цінним є досвід журналістів, для яких професія – не просто робота, а справа життя. У межах рубрики Івано-Франківського Центру журналістської солідарності «Локальні медіа в умовах повномасштабної війни» поспілкувалися з відомим прикарпатським журналістом Михайлом Захарчуком – директором (головним редактором) ПП «Редакція газети «Слово народу», членом Національної спілки журналістів України та Правління Івано-Франківської обласної спілки журналістів, секретарем Богородчанської первинної організації НСЖУ. За плечима пана Михайла – майже чотири десятиліття газетної журналістики. Це шлях, який охопив різні епохи: від радянських часів і становлення незалежної України – до повномасштабної війни.
Про проблеми після роздержавлення, роль локальної преси сьогодні та виклики воєнного часу розмовляємо з Михайлом Захарчуком.
– Пане Михайле, у червні цього року у Вас своєрідний ювілей – сорок років професійного стажу. Розкажіть, як доля привела Вас у журналістику?
– (Посміхається) Так, 2026-ий справді символічний: 1 червня мій професійний стаж у газетній журналістиці сягне сорока років. Почалося все ще зі школи. Навчався в Іваниківській середній школі Богородчанського району. Іваниківка – це моє рідне село, де народився і живу донині. Виріс у багатодітній сім’ї, нас було восьмеро. У старших класах багато думав, куди піти вчитися після закінчення школи, який обрати фах. Опинився наче на розпутті: якому з улюблених занять присвятити своє життя? Адже дуже любив футбол, цікавився метеорологією та добре писав твори. Спершу думав вступати до фізкультурного техніку в Івано-Франківську на спеціалізацію «футбол». Але тато сказав: великим футболістом не станеш, у київському «Динамо» грати не будеш, а рівень області – що він тобі дасть? Та ще й, не дай Боже, якась травма… Ці аргументи мене переконали.
Тоді почав готувати документи до Одеського гідрометеорологічного інституту, міг би стати інженером-синоптиком, адже за погодою спостерігав ще з третього класу – щодня записував дані в зошит. Але тут уже запротестувала мама: «Одеса дуже далеко, сину». Тож я подумав: добре, тоді подаю документи до Чернівецького державного університету імені Юрія Федьковича на географічний факультет, де є відділення метеорології. Під час складання іспитів мій вступ провалився: географію здав на «п’ять», а математику – на «два» (посміхається).
Щоб не втрачати час, пішов вчитися на слюсаря-ремонтника в Івано-Франківське училище № 1. За той рік багато переосмислив. Зрозумів, що на географічний факультет іспити знову навряд чи складу, тож вирішив вступати на філологічний того ж таки Чернівецького університету. Тоді на філфаці були журналістські курси, але, навіть навчаючись уже на третьому-четвертому курсах, я про журналістику серйозно ще не мріяв. Радше був готовий працювати в школі вчителем-мовником.
– Тож, усе-таки, що стало вирішальним моментом у Вашому виборі працювати в медіа?
– Я би радше це назвав щасливим збігом обставин. Пригадую, на п’ятому курсі, десь у лютому – березні, під час розподілу, отримав направлення на роботу в Нетішин Хмельницької області. Але сталося так, що на факультет завітав його випускник Михайло Токарюк, заступник редактора районної газети «Радянське село» (тоді видання так називалося) зі Сторожинця Чернівецької області в пошуках філолога, який міг би працювати журналістом.
У деканаті відразу порекомендували трьох – двох дівчат і мене. Мої однокурсниці відмовилися – мали інші плани. А я погодився. 5 червня 1986 року нам вручили дипломи, а з 1 червня я вже працював на посаді кореспондента сторожинецької райгазети. З цього й почалася моя журналістика!
У Сторожинці пропрацював майже десять років – трохи більше року був кореспондентом, потім, майже три роки – відповідальним секретарем, а згодом – заступником редактора з виконанням обов’язків відповідального секретаря. Навіть і не думав, що мені так «зайде» робота журналіста!
– Михайле, наскільки робота в сторожинецькій районці вплинула на Ваше становлення в професії журналіста?
– Хочу віддати належне: у Сторожинці тоді була дуже сильна журналістська школа. Редактором газети «Радянське село» був Василь Арсенович Валігурський – не просто висококласний фахівець, а й добрий наставник. Поруч працювали досвідчені й вимогливі колеги, зокрема, Лариса Левіна-Лаврук, Леонід Тарнаруцький, Дмитро Яковіца, які формували високопрофесійне середовище. Були постійні пошуки й експерименти. Газета першою в області перейшла на тижневик. Місцева друкарня також не пасла задніх: у Сторожинці поліграфісти перейшли на офсетний спосіб друку одними з перших в Україні.
На перших порах, зізнаюся, було нелегко. Потрібно було постійно шукати цікаві теми й матеріали, а тексти часто мали бути готові «ще на вчора». Однак, згодом я в усьому розібрався. Певну базу все ж дали журналістські курси, а головне – щоденна практика в редакції.
За роки роботи в сторожинецькій районній газеті я пізнав журналістику зсередини – від планування номера до верстки й підготовки видання до друку. Це була справжня школа практичної роботи.
Також здобув певний досвід у фотожурналістиці. Фотографією захоплювався ще зі шкільних років (мав на озброєнні «ФЕД-5»), але саме в редакції багато чого навчився. Наш фотокореспондент Дмитро Яковіца, випускник Ялтинської студії, входив у число найкращих фотографів Чернівецької області. Він охоче ділився професійними секретами: як правильно вибрати ракурс, де зробити акцент, який кадр виглядає завершеним або, навпаки, «неповним».
Ще однією цікавою особливістю сторожинецької журналістики було те, що газета «Радянське село» дублювалася молдавською мовою. У редакції працювали чотири співробітники, які брали наші матеріали та макет газети й перекладали їх для молдавськомовної версії – «Сатул Совєтік» («Радянське село»).
Тож газета «Радянське село» стала для мене добрим професійним майданчиком. На початку 90-х років минулого століття видання перейменували на «Рідний край». І донині підтримую контакти з колегами.
– Чи пригадуєте випадок, коли виникла проблема під час підготовки матеріалу? Як виходили з ситуації?
– Було таке. Якось поїхав із редакційним завданням в один з колгоспів району. Мав зробити в черговий номер матеріал про передову доярку. Зустрілися з героїнею. Поспілкувалися, все записав у свій записник. Потім зайшов до парторга колгоспу. Ми заговорилися, та ще й водій поспішав на мене, і я просто залишив записник, де були всі необхідні нотатки, там на столі. А цей матеріал, як завжди, мав бути «на вчора», тобто, вже вранці треба було здати готовий текст. Думаю: «Що ж мені робити? Прізвище та ім’я пам’ятаю й приблизно щось із того, про що ми говорили, теж. А далі включу лірику». Так і вийшов із цієї форс-мажорної ситуації. Зрозуміло, що в тексті дуже мало було про саму доярку, а більше – ліричних відступів та розмірковувань про працю героїні. І що думаєте? Мій матеріал потрапив у число кращих редакційних матеріалів за місяць!
– Пригадую, що наше з Вами знайомство і співпраця розпочалися з «Нової зорі». Як так склалося, що Ви перейшли працювати в Івано-Франківськ у релігійний часопис?
– У 1995 році закінчилася моя сторожинецька каденція – я розпочав роботу в часописі «Нова зоря». З його тодішнім директором Ігорем Пелехатим ми навчалися на одному курсі філфаку в Чернівецькому державному університеті імені Юрія Федьковича. Він неодноразово пропонував мені перейти на роботу в Івано-Франківськ. Спершу я дуже вагався. Найперше, тому, що релігійне видання має свою специфіку, це було щось нове. Але це було дуже спокусливо, адже ближче до рідного дому. Зрештою – погодився.
Рівно двадцять років – з 1995-го по 2015-ий – пропрацював у «Новій зорі», з яких вісімнадцять – старшим редактором видавництва. Цей період – мій ще один надзвичайно цінний професійний досвід. Адже була не лише газета: вже через рік-два ми створили видавництво і почали друкувати книжки.
За період моєї роботи максимальний пік примірників газети «Нова зоря» сягав 12-13 тисяч. Газета виходила на восьми полосах. Наш релігійний часопис швидко вийшов на всеукраїнський рівень.
Окрім газети, як старший редактор видавництва, відповідав за редагування книжок. Щомісяця, в середньому, це було два – три видання. Переважно друкували релігійну літературу. Були замовлення також і на історичні та краєзнавчі книжки.
За період роботи у видавництві «Нова зоря» під моїм літературним редагування вийшло приблизно вісімдесят видань. Зокрема, книжки Степана Пушика, Михайла Бориса, кілька краєзнавчих нарисів академіка Володимира Грабовецького, дослідницькі роботи Володимира Полєка, Петра Арсенича, есеї Дмитра Юсипа, а також різні поетичні збірки.
Пригадалося також, як ми видали свого часу «Робінзона Крузо» Данієля Дефо у перекладі з чеської Марійки Підгірянки, нашої землячки з Білих Ослав. Упорядником книжки був директор музею і земляк Марійки Підгірянки Василь Левицький. Робота була складною, але цікавою.
Знаєте, інколи навіть дивуюсь, як ми, троє журналістів – о. Ігор Пелехатий, Людмила Іванотчак і я – щотижня видавали газету і водночас працювали над підготовкою до друку книжок. Вдячний колегам за ці роки натхненної спільної праці та цінний професійний досвід.
– Михайле, чи думали Ви колись спробувати себе, окрім газетної журналістики, у радіо- чи тележурналістиці?
– Щоб аж так серйозно, то ні, але певний досвід і на цьому поприщі був. За період роботи у видавництві «Нова зоря» мав можливість спробувати себе трохи у радіожурналістиці. Вже тоді, зрештою й донині, на хвилях FM звучало радіо «Дзвони». Мовлення велося 12 годин на добу виключно українською мовою. Ми готували передачі, а також новини – короткий інформаційний блок. Разом із моєю колегою Людмилою Іванотчак раз на тиждень виходили з новинами в радіоефір.
Проте, якщо повернутися безпосередньо до вашого запитання, то однозначно віддаю перевагу газетній журналістиці. Я філолог, звик писати й читати. Окрім того, опанував фотосправу, яка є для мене не лише професійною навичкою, а й захопленням. Тому мій вибір очевидний – газетна журналістика.
Продовження цієї розмови — у другій частині інтерв’ю згодом.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності в Івано-Франківську – 066 677 07 26 (Вікторія Плахта, координатор Івано-Франківського центру), адреса: вул. Січових стрільців, 25.
Розмову вела Богдана Засідко, Івано-Франківський Центр журналістської солідарності
Дискусія з цього приводу: