Анатолій Мельник понад 20 років писав про інших. Тепер, у 41 рік, у формі офіцера ЗСУ, він продовжує розповідати історії – тільки зі значно небезпечнішої відстані. Його відділення комунікацій супроводжувало журналістів Reuters і BBC, CNN і The Guardian.
Є момент на війні, коли секунда вирішує все. Вечір початку 2024-го, дорога з позицій, у бусику – група німецьких журналістів, яких Анатолій тільки-но провів на передову. Розбиті будинки за вікнами, втома після зйомок. І раптом:
– Щось летить. Чи птах, чи дрон… – голос начальника служби комунікації Руслана Новосада різко обриває спокій.
В Анатолія Мельника ще свіжі в пам’яті моменти з тренувань пілотів БПЛА. Пам’ятає, як виглядає удар. І розуміє – це не наші.
– Гайда! Бігом, швидше! Зараз буде скид! – тієї ж миті кричить Руслан.
Бусик перетворюється на болід. Всі в салоні літають туди-сюди, хапаються один за одного. Водій, дякувати Богу, досвідчений – команда відривається від дрона. Журналісти і військові святкують свій другий день народження.
Але… історія, на жаль має трагічне продовження: згодом стало відомо, що дрон скинув боєзаряд на автівку позаду. Загинули люди.
Двадцять років перу – і формі в 39
Коли Анатолія Мельника мобілізували в червні 2023 року, він знав про війну більше, ніж більшість. З 2014-го готував безліч матеріалів про Героїв АТО-ООС для вінницьких та всеукраїнських видань – «33 канал», «Факти і коментарі». Писав тоді, коли це ще не було «мейнстрімом», коли багато хто вважав, що війна «десь далеко».
– Ще до війни він цікавився військовою тематикою. Ви ж знаєте, що Вінниця – це столиця повітряних сил. І він писав про Повітряні сили. З пресслужбою намагався співпрацювати, – розповідає в.о. голови Вінницької облорганізації НСЖУ Марина Тепленко.
Юрій Хлистун, колишній заступник головного редактора «Фактів і коментарів», з яким Анатолій працював майже десятиліття, згадує:
– Анатолій – дуже активний журналіст. Писав про роботу правоохоронців, на тему криміналу… Його матеріали про учасників війни на Донбасі були резонансними. По реакції читачів, по відгуках – вони знаходили серйозний відгук. Доволі фаховий журналіст.
Тепер війна прийшла до нього самого. У 38 років він вперше в житті одягнув військову форму.
– Я зустрів свої 39 років на службі, – усміхається він. – Зазвичай влітку святкував біля озера з друзями. А тут – символічні цукерки, чай, кава для хлопців. І термінова робота, яку треба було зробити. От так і відсвяткував.
Але журналістський досвід виявився його найсильнішою зброєю. В відділенні комунікацій 41-ої окремої механізованої бригади він робить те, що вміє найкраще – розповідає історії.
Портрети зі сталі
– Найголовніше, чому я навчився за 20 років – побачити ситуацію через Героя, – каже Анатолій. – Його характер, емоції, те, що тримає його зсередини. Бо скрізь головне – це Людина. І саме на війні, незважаючи на всю сучасну техніку, війну тримають Люди.
Його блокнот наповнений історіями, від яких перехоплює подих.
Дід – невеличкого зросту піхотинець, який понад 80 днів тримав позиції на Сумщині під безперервними обстрілами, кабами, ракетами. Розповідає про це з гумором, хоча має далеко не молодий вік. «Він дасть фору багатьом молодим», – каже про нього Анатолій.
Кабан – водій міжнародних рейсів, який спочатку став волонтером, а потім мобілізувався. Возив на квадроциклі боєприпаси, ліки, евакуював поранених – декілька разів на добу, у сніг, під дощем, під обстрілами. «Він проклав справжню дорогу життя до побратимів на передовій».
Туман – учитель історії, який входив у топ-20 найкращих вчителів України. Ніколи не служив, прийшов добровольцем. Навчився керувати дронами, став офіцером-командиром роти безпілотних комплексів. На його рахунку – знищений «нєуязвімий» російський танк Т-90 «Владімір» під Часовим Яром.
Янкі – чоловік, який мав престижну роботу в США, але після повномасштабного вторгнення добровільно повернувся захищати Україну. «Людина неймовірної хоробрості, неймовірного розуму. Командир взводу розвідки».
Фокс – молода жінка, бухгалтер за фахом, яка самоучкою опанувала медицину. Тепер бойовий медик, яка їздить на евакуаційних машинах, рятує життя. «Одного разу у пораненого відкрилася кровотеча прямо в дорозі. Вони з водієм підтримували його, не давали втратити свідомість. Хлопець вижив».
Екіпаж танку, якого вразили ворожі FPV-дрони. Поранені і контужені, танкісти виконали бойове завдання і повернулися живими. Один із членів команди, який нарікли «екіпажем титанів», горів удруге в житті – вперше це сталося з ним ще в Афганську війну – тоді він також врятувався і врятував побратима.
– Такі історії надихають, – каже Анатолій. – Вони показують, що поки є такі люди, Україна житиме.
Reuters, CNN, BBC і дрони-камікадзе
За понад півтора року служби відділення Анатолія забезпечило візити журналістів з Німеччини, Франції, Швейцарії, Іспанії, Португалії, Великобританії, країн Латинської Америки, Японії. У списку видань – Reuters, CNN, CBS, BBC, NY Times, The Guardian, Al Jazeera.
– В абсолютній більшості це цікаві, ерудовані люди, які співпереживають Україні, – розповідає Анатолій. – Вони з великою повагою ставляться до наших військовослужбовців, захоплюються їхньою боротьбою. Працювати з ними – справжнє задоволення.
Історії з негативним присмаком – коли іноземні журналісти, порушивши заборону пресофіцера, вирішили «вести стрім» прямо під обстрілом чи просили провести їх на російський бік, щоб дізнатися думку «протилежної сторони», – це поодинокі випадки.
«Найважче – писати про тих, кого вже немає»
16 лютого 2024 року, на День військового журналіста, Анатолій отримав грамоту Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. Але найбільша нагорода для нього – коли історії, які він пише, знаходять відгук.
– Найважче писати про людину, про її подвиги, – а потім дізнаватися, що цієї людини вже немає, – тихо каже він. – Кожна така історія глибоко болить, закарбовується. Але я згадую фразу з фільму «Останній самурай»: коли попросили розповісти, як головний герой загинув, відповідь була: «Ні, я вам розповім, як він жив». І це треба робити. Кожна така історія гідна найвищої шани.
За час служби Анатолія Мельника війна суттєво змінилася. Якщо у 2023-му журналістів ще можна було повезти у наближені до передової місця відносно безпечно, то зараз ситуація радикально інша.
– Розміри зони ураження дуже розширилися, – пояснює військовослужбовець. – А працівники медіа стали для ворога пріоритетною ціллю – всупереч усім конвенціям. Яскраві написи «Преса» для них – як червона ганчірка для бика. Тому, шановні колеги, я, журналіст Анатолій Мельник, прошу вас: якщо військові кажуть, що «туди не можна», «те не можна знімати» – це не з метою щось приховати. Це з міркувань безпеки. Вашої і нашої безпеки. Пам’ятайте про відомий медичний принцип «non nocere» – не нашкодь. Він завжди був важливим для справжніх журналістів, але з 2022 року він має бути головним.
350 тисяч до Перемоги
Для успішного виконання завдань відділенню комунікацій критично потрібен автомобіль підвищеної прохідності. Без нього супроводжувати журналістів, евакуювати їх у разі небезпеки, оперативно реагувати на виклики – майже неможливо.
– Без транспорту виконання наших завдань значно утруднене, – каже Анатолій. – Ми працюємо на інформаційному фронті. Кожен матеріал, який виходить у світ, – це підтримка України, це правда про війну, яку чує світ. Але для цього треба дістатися до позицій, забезпечити безпеку колег, вчасно виїхати з-під обстрілу.
Орієнтовна вартість потрібного автомобіля – 350 000 гривень.
– Кожна ваша гривня, кожен репост врятує життя, – наголошує Анатолій Мельник. – Допоможіть нашому відділенню продовжувати нашу роботу. Допоможіть нам писати правду про цю війну.
Реквізити для допомоги:
ПриватБанк: Картка: 4149 6090 6057 2999 IBAN: UA713052990262016400996668048
Monobank: Картка: 4874 1000 2350 4551 Посилання: https://send.monobank.ua/jar/ostH3iv53
– Хай Бог оберігає вас, хай у вас будуть лише ексклюзивні репортажі, – каже на завершення Анатолій Володимирович. – І нехай ми всі доживемо до того дня, коли напишемо найголовнішу новину – про Перемогу України.
Анатолій Мельник дякує за підтримку своїм побратимам, начальнику відділення Руслану Новосаду та штаб-сержанту 3 категорії відділення комунікацій 41 ОМБр Василю Веселовському, колегам-журналістам, а також мисливсько-риболовській спільноті України, які незмінно підтримують колег у погонах. Також дякує своїй дружині Анні та матері Ірині Романівні – «за терпіння, розуміння і те, що вони завжди поруч».
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: