Віддрукували газету вчасно, привезли у Суми, а в Охтирку вона не доїхала. Бо пошту привозять раз на тиждень, тож газета «не встигла». Така ситуація склалася в Охтирці з виданням «Прапор перемоги».
«Ще за 10 днів до цього Укрпошта прислала листа про те, чи будемо ми відновлювати друк газети. Я відповів, що на наступному тижні плануємо вийти і газету доставлять у Суми на обласну дирекцію пошти 21 квітня до обіду. От ми газету і випустили. Вона в Суми приїхала, а в Охтирку ні. Бо машина нібито везла пошту напередодні», – розповідає в коментарі НСЖУ головний редактор видання Борис Чикало.
Сам він у пʼятницю, як завжди, був у Охтирці на поштовому відділенні, щоб забрати примірники для продажу і роздати людям, які у номер дописували.
«Мені треба було терміново потрапити в лікарню у Суми, але я лишився, аби зустріти газету. Тепер, як сказали, вона приїде через тиждень. Хоча там матеріали до Великодня, інформація про комендантську годину, тощо, які вже застаріли. До всього, люди газету чекали – мені телефонували з точок продажу, говорили, що люди запитували про номер», – каже редактор.
За словами Бориса Чикала, «Прапор перемоги» – колишня комунальна газета, але наразі це єдине проукраїнське місцеве видання.
«Газета свого часу закривалася, втратила читачів. Я прийшов сюди в 2014 році, працюю вже 7,5 року без відпусток, жодного разу не дозволяв, аби вона невчасно вийшла, навіть коли хворів на коронавірус. А тут люди чекають, газета надрукована, але її просто не привезли», – обурюється Борис Чикало.
Зараз газету пан Борис готує удвох із верстальником – дистанційно. Сам пише матеріали, сам редагує і вичитує. З міста не виїжджав навіть у період найсильніших обстрілів. А от редакція постраждала після бомбардування.
«У міську раду потрапило, строго в кабінет міського голови. Наше приміщення постраждало, повибивало двері і вікна вибуховою хвилею. Я коли прийшов у кабінет забрати техніку, як уже зʼявилася така можливість – там було мінус 10», – розповідає Борис Чикало.
Згадує: жодного разу за роки редакторської роботи не дозволив собі друкувати у виданні проросійську «джинсу», займав патріотичну позицію. Але тепер виходить, що українське видання читачі все одно не отримують.
«Чому Укрпошта ніколи ні за що не відповідає? І що мені робити далі? Може не треба було відновлювати випуск єдиної проукраїнської газети в місті, що поряд з кордоном, де ні радіо не працює, ні телебачення?» – говорить редактор.
