Дослідження аудиторії, дотримання журналістських стандартів та мультимедійність – ключові фактори сталості медіа
Дослідження своєї аудиторії, професійна робота з дотриманням всіх стандартів журналістики, а також перехід на мультимедійність, – такі є нині умови сталості медіа. Про це з керівниками редакцій, які орієнтовані на свої громади, говорили 5-6 березня у Києві на круглому столі, на якому презентували результати соціологічного дослідження, що провели в рамках проєкту «Висвітлення соціальної згуртованості – посилення спроможностей українських медіа».
Панель модерував засновник школи універсального журналіста, журналіст, медіатренер Віталій Голубєв. Це вже друге дослідження соціальної згуртованості. Порівняння запиту людей на якісну інформацію з баченням журналістами своєї ролі показує, що місцеві медіа залишаються важливими джерелами інформації під час війни. А орієнтація на громаду тут є ключовим фактором.
– Чим ми відрізняємося від національних компаній? Ми локальне медіа і до нас можна зателефонувати, можна прийти, – каже генеральний директор тернопільського телеканалу TV-4 Юлія Винокур. – Буквально вчора телефонує чоловік і каже: «У вас там трансляція служби Божої розпочалася, і щось зі звуком не так». Я швидко зв’язалася з звукорежисером. Інколи в тролейбусі, на вулиці можуть сказати: «А чи ви не та жінка, яку по телевізору показують?» Тобто діємо на відстані витягнутої руки. Звісно, нині підросло й інше покоління, яке не дивиться традиційний телевізор, але й ми вже давно не традиційний телевізор.
Фахівець зауважує, взаємодія з аудиторією може набувати несподіваних форм.
– У нас на каналі є тернопільська погода. І, звісно, погоду ви можете подивитися в інтернеті, але чим це цікаво у нас? Її начитують тернополяни, гості міста. І в цьому контексті люди можуть привітати з Днем народження рідних, а потім пам’ятати про це, – каже Юлія Винокур.
Засновник і керівник чернігівської газети «Вісник Ч» Сергій Народенко розповідає, що журналісти газети просто зобов’язані щотижня бувати в найдальших куточках області.
– Один з принципів «Вісника Ч» в тому, що всі шестеро журналістів щотижня їздять в найвіддаленіші куточки області. Вони їздять, і кожен за виїзд спілкується не менше ніж з 10 людьми. І це вже 60 думок! Це найкраща соціологія. І тому у нас в новинах щось пояснює не лише староста громади, це обов’язково має бути звичайна людина, – каже Сергій Народенко.
Він зауважує, що газета працює на найбільшу громаду краю.
– А це близько 800 тисяч людей. Звичайно, здавалося б, дуже важко мати якісь стосунки з такою громадою, ніж чисто журналістські. Але наш клуб, наша спільнота, тобто наші передплатники це 25 тисяч людей. І двічі на рік вони голосують гаманцем, визначаючи, чи буде газета далі працювати, чи ні. Водночас, ми пішли і на цифрові платформи. У нас там поки 44 тисяч читачів, але ці люди копійкою поки не голосують. Так само є вже сумарно мільйони переглядів у наших ілюстративних відео в соцмережах до матеріалів.
Редакторка газети «Маяк» із Богодухова Харківської області Тетяна Лучинська розповідає, що часті контакти читачів з газетою – звичне для них явище.
– Ми ставимо в пріоритет пряму роботу з читачами. Нещодавно одна жінка зреагувала на нас мало не зі сльозами на очах. Вона дивувалася, що через погану дорогу, інші аспекти мало хто приїздить до них в село, а представники редакції приїхали. Вона і вірш написала нам. Також телефонує читачка в момент здачі газети, здавалося б, треба якось відмовити, але ми вислуховуємо, обіцяємо надати консультацію щодо того чи іншого питання в газеті. Тобто інколи ти вважаєш себе маленькою людиною в маленькому містечку, але цінність видання для громади зовсім не маленька, вона величезна. Нас передплачує 1200 осіб, не враховуючи роздрібний продаж. А щоб більше залучати людей, проводимо розіграші, збори речей для переселенців. Фактично редакція як волонтерський хаб! – каже пані Тетяна.
Детальніше Тетяна Лучинська пригадує аукціони, які проводяться редакцією. До слова, за період з початку повномасштабного вторгнення вона припускає, що вже було зібрано завдяки таким аукціонам сумарно 500 тисяч гривень.
– Наприклад, серед наших читачів є і художники, й інші митці, хтось вишиває, хтось творить картини. А в цей час волонтери збирають на РЕБ, хтось на тепловізор. І вони звертаються до редакції і кажуть: допоможіть у зборі. Ми даємо оголошення в газету і повідомляємо, що протягом тижня збиратимемо на РЕБ для захисника. Люди надсилають, наприклад, по 200 грн. За це отримують купон. Всі прізвища під постом у соцмережі називаємо. І наприкінці збору ми витягуємо всліпу випадковий купон, який і стає переможцем, а людина отримує картину. Гроші ж передаємо волонтерам. До слова, нещодавно на ювілей газети проводили розіграш і зібрали більше 30 тисяч! Кошти розділили у прямому ефірі між 8-ма волонтерами, які прийшли до нас. Але довіра сильна річ: приносили гроші люди, які нам просто довіряють і знають, що кошти підуть куди треба.
Редактор черкаського онлайн-медіа «Прочерк» Назарій Вівчарик зауважує, що коли ти працюєш у локальному медіа, треба постійно йти в люди.
– Ми започаткували і проєкт «Дія громад», у рамках якого їздимо в громади області, а віднедавна довелося побувати й в громадах за межами області, і пишемо, як там живуть люди, з якими викликами стикаються громади. Згодом наші теми підхоплюють інші медіа, і Всеукраїнські. Так, будучи в одній з громад, виявили, я б сказав соціальний зоопарк, де фермер прихистив багато тварин-переселенців. Йому звозили тварин люди, що виїжджали з країни в час повномасштабного вторгнення. Або інша тема: як громада залучає бізнес, щоб вирішити питання з бомбосховищами. Про це не напишеш, збираючи інформацію телефоном. Тож треба їхати. А коли тебе знають, тебе читають, то згодом і саме ЗМІ немов зазнає трансформації. Я писав, що ми з початку повномасштабного вторгнення стали немов координаційним центром, а не просто редакцією. У нас з часів повномасштабного вторгнення в редакції збиралися речі, продукти, які потім далі передавались куди треба. І зараз деякі речі можемо передати або переселенцям, або захисникам. Це не функція інформування, ми про це не пишемо, але це побічна функція, яку ми стали виконувати, бо нас знають. Звісно, до цього треба було прийти. Я б сказав тепер, що ми дійсно можемо думати про редакцію не лише як місце виробництва новин, а як певну точку згуртованості, куди звертаються з різних питань, розуміючи, що тут допоможуть. І це стосується і різних зборів на потреби армії, коли нас просять поширити ту чи іншу інформацію, як гарантію того, що це дійсно важливий і головне надійний благодійний збір на ті чи інші потреби, – каже Назарій Вівчарик.
Віталій Голубєв акцентує увагу на тому, що довіра медіа в регіоні вкрай важлива. І тому до них в тому числі стукаються волонтери. Адже пропускаючи через свій фільтр всю інформацію, медіа врешті видає в ефір те, що є перевіреним та надійним. Це неможливо у тому числі, без клопіткої роботи в регіоні і без знання аудиторії.
– Пригадую, ми видавали газету і образом читачки у нас була втомлена жінка в темно-зеленому пальті. Бо тоді був тренд немов на таку зелену одіж, яку завозили з-за кордону, і це були плащі, пальта, светри. Відповідно, це якось наближало нас до аудиторії, хай це і звучало дещо кумедно. Нині ж аудиторія динамічна і змінюється. Як вивчають нинішню аудиторію медіа? Бо я знаю, що в декого з колег є щось схоже на скандинавський досвід, де просто таки виховують читача, де є немов «картки читача» чи «картки глядача», бо аудиторія росте разом з медіа.
Як зазначає генеральний директор тернопільського телеканалу TV-4 Юлія Винокур у них в редакції проводяться опитування аудиторії, але сама редакція була певним медіахабом, куди приїздили і колеги з різних видань в найгостріші фази війни. Також редакція проводить екскурсії для дітей.
– Ми в час війни переїхали. Був період, коли було вкрай складно, але враз ми вирішили переїхати. Це такий був поштовх до розвитку. І нині дійсно ми проводимо екскурсії, люди приходять, дивляться як працює редакція. Це такий соціальний проект. Наприклад, нещодавно діти і сюжет самі зробили у нас. Це круто! – каже Юлія Винокур.
Редакторка газети «Маяк» Тетяна Лучинська каже, ще до повномасштабного вторгнення газета цікавилася, хто її читач, а вже нині, коли йде мова про війну, то аудиторія буває розпорошена. Та нині зібрати аудиторію допомагає також інтернет. Тож газета створила сторінки в сомережах і нині там редактор питає читачів, що хотіли б читати на сторінках газети. Серед тем були й геть лайфові та позитивні моменти. Так, люди ділилися фотографіями грядок, де висаджували квіти. Світлини, що набирали найбільше лайків, публікувалися в газеті.
– Знання аудиторії і їх вподобань вкрай важливі. Ми не так давно розробили гугл-форму і зверталися до аудиторії з питаннями щодо тем. Ми не професійні соціологи та певний з різ отримали, бо досить багато людей відгукнулися і заповнили форму. Новини місцевого самоврядування, суспільні теми і тема культури, – ось виявилася трійка лідерів того, що хоче бачити читач. Культура тут стала темою, яку зараховували до позитивних новин, бо саме позитиву бракує читачам, – зазначає редактор видання «Прочерк» Назарій Вівчарик.
Отже, локальні медіа в Україні під час війни не просто залишаються джерелом інформації, а стають центрами згуртованості громад. Завдяки тісному контакту з аудиторією, дотриманню журналістських стандартів та інтеграції мультимедійних форматів, вони адаптуються до нових викликів і підтримують суспільство у складний час.
Досвід редакторів свідчить: головним фактором сталості медіа є довіра. Читачі та глядачі цінують відкритість, доступність журналістів і можливість безпосередньо взаємодіяти з ними. Видання не тільки інформують, а й беруть активну участь у житті своїх громад — допомагають збирати кошти для волонтерів, підтримують переселенців, висвітлюють проблеми, що хвилюють людей.
Таким чином, місцеві ЗМІ стають не просто комунікаторами, а важливими соціальними інститутами, що зміцнюють єдність суспільства та допомагають людям долати труднощі воєнного часу.
Інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: