Центр журналістської солідарності НСЖУ у Дніпрі не лише надає посильну допомогу і підтримку колегам, котрі евакуювались із небезпечних регіонів, а й організовує для їхнього емоційного розвантаження цікаве дозвілля. Зокрема, Дніпровський «Телетеатр» радо запрошує журналістів-переселенців на свої заходи.
А минулих вихідних «Телетеатр» відзначив своє 20-річчя прем’єрою – виставою «Трагічна історія Еміля Шпорка» за п’єсою Олександра Вітра. Культурну подію відвідали і журналісти з Донеччини, які вимушено покинули власні домівки і знайшли прихисток у Дніпрі. Тож публікуємо їхні враження.
Емілю Шпорку дніпряни аплодували стоячи: Прем’єра у «Телетеатрі»
Минулої суботи в одному з найбільш камерних театрів Дніпра — міському телевізійному театрі — відбулася прем’єра «Трагічної історії Еміля Шпорка» — спектаклю за п’єсою київського драматурга Олександра Вітра. Для театру це вже двадцятий ювілейний сезон. І багатьом він, мабуть, тепер запам’ятається саме постановкою режисера Володимира Петренка. Якщо ж судити з реакції та емоцій глядачів, яскравою подією міського театрального сезону-2022 «Трагічна історія Еміля Шпорка» вже й так стала. Що, втім, не дивно.
У «Телетеатрі» вміють і здивувати, і порадувати глядачів. Та й Олександр Вітер – майстер відомий. Причому не лише в Україні. У травні, наприклад, у рамках міжнародного конкурсу театрального перекладу Євродрама, у Лондоні в театрі Jack Studio пройшли світові сценічні читання українських п’єс, і в тому числі п’єси «Подаруй мені смак сонця» Олександра Вітра — антропоморфічної історії про жахіття війни — погляд на війну людей очима домашніх тварин.
До речі, у «Телетеатрі» вистави за п’єсами Олександра Вітра теж ставилися. Минулого року – спектакль «Перехрещені часом». Театрали Дніпра, напевно, пам’ятають і постановку в місті ще однієї п’єси Вітру з біблійних мотивів — «Сліди вчорашнього піску».
Загалом прем’єра «Трагічної історії» у міському телевізійному театрі пройшла з повним аншлагом. Що і для «Телетеатру», і для постановок п’єс Олександра Вітра, мабуть, уже традиція. Як зазначила перед початком вистави директор та художній керівник театру Ольга Волошина, навіть у сьогоднішні непрості часи колектив театру залишається вірним своєму покликанню — дарувати людям мистецтво.
Що ж безпосередньо стосується «Трагічної історії Еміля Шпорка», як розповів навесні сам Олександр Вітер виданню i-ua.tv, п’єса написана в стилі Бертольда Брехта. При цьому український комітет Євродрами цього року включив нову п’єсу Вітру до свого шорт-листу. Тож не виключено, що «Трагічна історія» має велике театральне майбутнє.
За форматом це трагіфарс, а триває вистава лише одну годину. Але за цей час перед глядачами пролітає все життя головного героя Еміля Шпорка. А головне — це справді цілком брехтівська п’єса, яка ставить перед глядачем вічні питання, особливо актуальні сьогодні: про життя і смерть, чесність і свободу вибору, лицемірство та нетерпимість до інакомислення.
На окрему згадку заслуговує і постановка п’єси. У «Телетеатрі» дуже невелика сцена, а в залі для глядачів усього 7 рядів. Актори в буквальному значенні знаходяться за два кроки від глядачів, що створює для режисера певні складнощі.
Так от, «Трагічну історію Еміля Шпорка» постановники вписали в камерний зал телевізійного театру філігранно. Під час вистави все гармоніювало: лаконізм декорацій, яскравий візуальний ряд, музичний супровід, гра акторів, елементи театральної імерсії.
І хоча це, звісно, була не “Тригрошова опера”, після вистави майже всі глядачі встали і стоячи аплодували акторам, а це про щось говорить.
Валентин Хорошун
Як я сходила на перший в своєму житті спектакль у Дніпрі.
Так сталося, що я була вимушена покинути свою домівку в Донецьку ще у 2014 році через окупацію рідного міста. А нещодавно довелося переїхати ще й з Краматорська, де я прожила останні 8 років. Так, на початку грудня я опинилася у Дніпрі, найкрасивішому з міст, що я коли-небудь бачила.
Несподівано отримала запрошення від Центру журналістської солідарності відвідати “Телетеатр”. Я не зрозуміла що це, але назва закладу мене зацікавила, до того ж там мала відбутись прем’єра спектаклю з інтригуючою назвою «Трагічна історія Еміля Шпорка». Перспектива побачити щось однією з перших мене підкорила, і я вирішила піти та особисто з’ясувати, що ж таке цей телетеатр та чи варто туди ходити.
Шлях до Телетеатру пролягав по узвозу Крутогірному, на якому стоять і нові будівлі, і такі старі, що біля них очікуєш побачити візок з кіньми.
І от, я вже дійшла до планетарія, через дорогу вхід до театру. А світла, як і раніше, ніде немає. Я навіть встигла подумати, що спектаклю взагалі не буде, але у цей момент почула, як дирчить генератор. Це дуже круто, коли твої плани культурно відпочити не псуються ані ракетними обстрілами, ані плановими відключеннями світла.
Зайшла всередину, де мене зачарувала дуже привітна, навіть якась по-домашньому тепла атмосфера. Вже стоїть прикрашена ялинка, і все завішано різнокольоровими гірляндами. Гості потрошки збиралися у холі і купляли квитки на спектакль. Здивувало те, що було дуже багато підлітків та молоді.
Отже, нас запросили до залу і все почалося. Чому я сказала «все»? Тому що я такого ще не бачила! І все, що відбувалось на сцені, виглядало для мене незвично. Один актор в червоній сорочці, в якого була головна роль саме Еміля Шпорка. Його грав Павло Шардуба, як я дізналася з програмки, що мені вручили на початку спектаклю. Та ще чотири актори, в яких було більше однієї ролі. Кожен з них грав по два, три, чотири різних героя. На обличчях акторів грим, майже як у мімів. Справа в тому, що за сценарієм цього трагіфарсу на одну дію, головний герой Еміль Шпорк не бажає видаляти ліве око, як роблять усі в тій країні, де він живе, щоб боротися з епідемією. Він йде проти системи, де «всі роблять як всі» і намагається пояснити своєму оточенню, що він не несе ніякої небезпеки через те, що ходить з двома очима. Тож, завдяки такому цікавому гриму глядачі бачили, що всі крім Еміля ходять без лівих очей.
Не розповідатиму весь сюжет п’єси, скажу лише, що в ній підіймаються дуже серйозні та актуальні в наш час теми – травля тих, хто «не такий як всі»; негативне ставлення до людей, які живуть і діють, керуючись логікою, а не фразами, почутими з телевізора; неможливість для багатьох людей усвідомлювати та визнавати свої помилки.
Після спектаклю я була переповнена враженнями від побаченого та вирішила поговорити з директоркою та художнім керівником театру Ольгою Волошиною. Виявилось, що у травні приміщення театру використовувалось як тимчасовий притулок для вимушено переміщених осіб, і актори навіть репетирували та робили постановки в умовах, коли в залі замість крісел стояли ліжка, а костюми шили майже на колінах.
“Телетеатру” в цьому році виповнилося 20 років, і я хочу побажати йому процвітання, творчого розвитку! І щоб зал завжди був повний, як на прем’єрі «Трагічної історії Еміля Шпорка», коли я вперше з цим театром познайомилась.
Щиро дякую за таку неймовірну атмосферу, чудово проведений час та незабутні враження. Тепер буду з нетерпінням чекати наступної прем’єри.
Ася Бережна
