Російський «суд» у Криму засудив громадянську журналістку та медсестру Ірину Данилович до семи років позбавлення волі. Раніше в суді жінка заявила про застосування тортур після затримання російськими силовиками. Данилович працювала медсестрою та вела сторінку в соцмережах, а також кілька блогерських колонок, присвячених правам медпрацівників та проблемам охорони здоров’я на анексованому півострові. Публікуємо її останнє слово у суді.
Я – не перша, стосовно кого співробітники ФСБ застосували брудні методи, щоб змусити замовкнути і посадити за ґрати. Але така реальність: ми живемо в епоху репресій, тотального цинізму, лицемірства та підміни понять.
Люди без облич та імен впевнені у своїй безмежній владі та безкарності, викрадають людей, незаконно позбавляють волі, піддають тортурам, займаються пограбуванням їхніх осель. А потім, щоб приховати чи виправдати свої звірства, заводять на цих людей кримінальні справи, підкидають у їхні особисті речі чи житло вибухові речовини, наркотики, або на що у них вистачить фантазії. Так зване слідство при цьому діє виключно на користь звинувачення. Проводити об’єктивне всебічне розслідування відмовляються.
Перш ніж суд виноситиме мені обвинувальний вирок, я хочу нагадати суду ці імена – ми вже згадували про них на минулому засіданні, але я повторю – Рідван Абдураманов, Марсель Аляутдінов, Ескендер Апселямов, Арсен Суюнов, Шевкет Аріпов, Іван Бондарець, Валерій Ващук, Максим Каплієнко, Федір Костенко, Катерина Клапова, Василь Черниш, Арсен Алієв, Мухтар Арісланов, Руслан Генієв, Іслам Джеппаров, Сейран Зінєдінов, Ервін Ібрагімов, Джевдет Іслямов, Арлен Терехов, Тимур Шеймарданов, Решат Аметов.
Усі ці люди були викрадені протягом останніх восьми років так само, як і я. Тільки їх досі не знайшли, ось у чому різниця.
Решата Аметова викрали в березні 2014 року, родичі шукали його два тижні. Родичі шукали, але не правоохоронні органи. Тіло Решата знайшли у Білогірському районі, голова його була обв’язана скотчем, а очі виколоті. Все тіло було порізане, а на руках та ногах були чорні кайданки.
Сейран Зінєдінов був викрадений у травні 2014 року. Не дійшов до дому п’ятсот метрів, одразу після зустрічі із дружиною Тимура Шаймарданова, бо він займався його пошуками. Тимура викрали за чотири дні до цього. Викрадення Сейрана було зафіксовано камерою з АЗС, правоохоронці його теж не шукали.
Ервіна Ібрагімова викрадено у травні 2016 року, його викрадення зафіксовано камерою відеоспостереження. Батьки тривалий час вимагали розслідування викрадення, але у вересні 2017 року слідство було закрито.
Іслам Джеппаров та Джевдет Іслямов були викрадені у вересні 2014 року. Викрадачі були на тій же машині, на якій викрали Ервіна Ібрагімова. Свідок, який повідомив про викрадення до Слідчого комітету, був підданий тортурам, після чого на нього відкрили кримінальну справу. Так само, як і в моєму випадку, зараз він десь у в’язниці.
Коли я була у підвалі ФСБ, я була впевнена, що поповню цей список. У мене не було щодо цього сумнівів, якщо чесно.
Що ж насправді знайшли у мене співробітники ФСБ, які викрали мене? Правду та власну думку. Саме правда виявляється найпотужнішою, найнебезпечнішою зброєю проти державної машини та проти брехні.
Я не знаю, так символічно вийшло, що ось цю футболку я одягла того дня вперше, і в той самий час вони мене викрадають. На цій футболці написано те, що зараз відбувається у Криму. Те, що відбувається з нашим законодавством, яке схоже на якусь подвійну бухгалтерію – є «чорна» та «біла». Ви тільки вирішіть, в яку вірити. На моїй футболці написано: «Свобода – це рабство, незнання – це сила». Це те, на що перетворили зараз Крим. Це те, що я зараз бачу на суді.
Тоталітарному режиму не потрібні люди, які відкрито говорять правду, ми вже неодноразово в цьому переконувалися. Як і мислячі не потрібні. Здебільшого в’язниці зараз наповнені такими людьми. У них режим бачить силу, якій йому не вдасться протистояти, тому в Криму так часто стали практикуватися обшуки, викрадення, тортури, кримінальні справи. Не залякавши одних, спецслужби зривають зло на інших, це зрозуміло.
Репресивна машина влаштувала мою показову кару з метою змусити замовкнути не тільки мене, а й інших людей. Поселити в них страх, якщо в комусь ще за ці вісім років він не зародився. Я думаю, що ефект від цього судилища буде іншим. Ті, хто останні вісім років жив у страху – ну, вони в ньому і залишаться жити, тут нічого не зміниш. Той, хто не боявся, не злякається ніколи. Зате тепер кожен, без винятку, навіть той, хто вважав за краще нікуди не вникати, не лізти і ховатися від реальності за черговими фразами, хто вважає – «бреше все, всі брешуть, нас це не стосується, ми все одно не дізнаємося правду, ми ніколи не доб’ємося правди, краще нікуди не лізти, сидіти вдома і нікуди не висовуватися»… Всі люди тепер знають правду про свавілля, що відбувається в Криму.
Мене тут багато хто знає, і я не думаю, що хтось, хто знає мене, повірить, що я такими дурницями займаюся. І ці люди дізнаються правду про те, для кого в Криму будуються нові в’язниці. Чому у пріоритеті в’язниці, а не лікарні, школи чи дитячі садки?
Усвідомлення дійсності – це перший крок до одужання свідомості тих кримчан, які весь цей час ще вірили тій брехні, якою їх наповнювали ці довгі вісім років. Я впевнена, що все це беззаконня все одно скоро закінчиться. Я і ще сотні таких самих невинних людей, поміняємось місцями зі справжніми злочинцями. І ми їх судитимемо у справжньому, справедливому суді. І Крим знову стане вільним та безпечним для життя місцем.
Ірина Данилович, громадська активістка, громадянська журналістка
Запис останнього слова Ірини Данилович зроблений та наданий журналістам сайту Крим.Реалії (проект Радіо свобода) громадським об’єднанням «Кримська солідарність»
