Журналістка та юристка газети «Чигиринські вісті» Світлана Келип з 17 серпня 2021 року проходила службу в загоні морської охорони Держприкордонслужби в Маріуполі. Як юристка опікувалася питаннями правопорушень в акваторії Азовського моря. Як журналістка – дописувала в газету «Приазовський робочий».
– Що буде війна, ми, військові, розуміли раніше за цивільних, – розповіла Світлана під час презентації в Черкасах проєкту НСЖУ «Розстріляна свобода слова». – 22 лютого нас підняли по тривозі й перевели на казармене положення. 24 лютого одразу почалися страшенні бомбардування. Летовище було розбито, подавлено протиповітряну оборону: зрадники здали наші позиції. Ми ж згуртувалися і трималися до останнього.
Підрозділ, у якому служила Світлана, закріпився на Азовському судноремонтному заводі. Згодом зайняли позиції в порту. Там було декілька військових кораблів, вхід до порту закрили цивільними баржами. Світлана мала для захисту каску, бронежилет, пістолет і автомат з 8 ріжками до нього – цього могло вистачити на 2-3 хвилини стрілецького бою… Військові як могли допомагали цивільним: їжею, медикаментами, усім чим могли. Так трималися до 20 березня, коли командир зібрав старших офіцерів загону, щоб повідомити про ситуацію. На той час танки окупантів уже проривалися в місто, було підірвано драмтеатр.
21 березня надійшов наказ про вихід. Світлана, допомігши вибратися також цивільній сім’ї – жінці, чоловікові, восьмирічній дитині з котом, поїхала через ворожі блокпости. Подолавши загалом 16 блокпостів, Світлана вивезла своє посвідчення члена Національної спілки журналістів України і хоругву 56-ої окремої мотопіхотної бригади, яку знайшли в селі під Маріуполем.
– У Маріуполі з інформації ми мали тільки військові дані, які нам передавали по рації, – розповідає Світлана. – Коли ми нарешті дісталися Запоріжжя, нас приютили в тамтешньому прикордонному загоні. Й на столі я побачила запорізьку газету… Коли я взяла її до рук – як струмом вдарило. Наскільки важливе це друковане видання, яке ти можеш взяти до рук! Дата, рік неважливі. Я вирвалася тоді з цього інформаційного, емоційного вакууму, де я як військова мала триматися. Це було дуже зворушливо.
Світлана вважає своїм журналістським обов’язком написати про тих, з ким служила, – тих, хто вижив і тих, хто загинув. Про військових які потрапили в полон і про тих цивільних, які залишилися в окупації й не має можливості сказати про себе повним голосом.
– До росіян у мене – особистий рахунок, – каже Світлана. – Коли кажуть, що щось неоднозначно – для мене це не так. У нас все однозначно. У нас один ворог – російська федерація як держава! Боротьбу з її пропагандою я нині вважаю своїм особистим обов’язком. Готова служити українському народу і як військова, і як журналіст.
Інформаційна служба НСЖУ