(Закінчення. Початок див. тут: Міжнародна конференція в Косові: український погляд на страхіття насильства в часи війни)
Тема міжнародної конференції, що проходить у Косові на Балканах, актуальна й болюча для України – там іде мова про сексуальне насильство під час війни. Серед промовців у Приштині були й громадські діячки з України Людмила Гусейнова та Ірина Довгань, яка очолює організацію «Сема Україна».
Про основні думки, які донесли до авдиторії на першій панельній дискусії українські учасниці конференції, розповів у публікації, підготовленій для сайту ВБФ «Журналістська ініціатива», публіцист і громадський діяч в інформаційній сфері, секретар Національної спілки журналістів України Сергій Шевченко, який працює в Приштині за міжнародною програмою захисту медійників «Journalists-in-Residence Kosovo».
Ірина Довгань, уродженка Донецька, яка 2014 року зазнала тортур за свою проукраїнську позицію в тимчасово окупованій частині Донеччини, яку контролювали прорашистські терористи. Ірину викрали, прив’язали в рідному місті до стовпа, били та всіляко принижували. Жінці пощастило, що її визволили – це сталося після втручання іноземних журналістів, які нагодилися до місця розправи. У березні 2016 року нагороджена недержавною відзнакою «Народний герой України».
На конференції Ірина розповіла про боротьбу українських жінок: «Я пережила насильство однією з перших – на тимчасово окупованій частині Донеччини 2014 року. Тоді ще ніхто у світі до кінця не розумів, що запланувала і що коїть росія в Україні. Я дивом залишилася живою. Я знаю, що ворог досі страждає через те, що він залишив мене живою.
Те, що я пережила, я змогла перетворити на зброю. Зброю проти ворога. І наша чудова організація «Сема Україна», яка на цей час складається приблизно з шістдесяти жінок, що пережили насильство, – це саме та громадська організація, яка підтримує нових постраждалих і вчить їх, як перетворити травму в боротьбу і в зброю.
Але наші досягнення не були б можливими, якби 2018 року співробітниця «Mukwege Foundation» не підійшла до мене в Міжнародному суді в Гаазі й не розповіла, що існує така організація, що вони готові прийняти нас, українських жінок, до себе, навчити і допомогти (ми зараз уже всі тут досвідчені, але тоді я взагалі не розуміла, про що йдеться)… Я 2014 року залишилася без жодної допомоги, без жодної уваги від держави… Ніхто з прокуратури не запитав мене, що я пережила; нікому це не було цікаво. І тільки за допомогою «Mukwege Foundation» українські жінки зрозуміли, що поки нас не визнає наша країна, ми не будемо існувати для всього світу.
І [лише] 2020 року ми примусили українську прокуратуру взяти перші свідчення про пережите жінками насильство в цій війні. І ми працювали, але ми не були самі, бо в нас насамперед був досвід Косова. Я хочу сказати, що перша жінка, від якої я відверто – на початку 2019 року – почула, що вона пережила насильство, сказала це не на широкий загал. Ми їхали в бусі з аеропорту, нас було приблизно вісім осіб. І вона сказала всім, що вона вирішила повідомити про це відверто. Я сиділа в кутку й мені було дуже дивно чи страшно. Але вона зуміла «відчинити вікно» й пустити свіже повітря…
Я не говоритиму зараз про внесок Ширетe (Shyrete Tahiri-Sulimani, – авт.) в моє розуміння… А потім була наша поїздка на Балкани й був досвід Косовського центру реабілітації жертв катувань, який очолює Феріде (Feride Rushiti, – авт.) – і це було просто неймовірно! Потім була Боснія, де з нами поділилися досвідом жінки. І все те, що я зараз розповіла, підтверджує, що наша боротьба – глобальна. Ми вже не самі. І досягнення українських жінок, які зараз дивують весь світ своєю відвертістю – це не індивідуальне досягнення України. Це і внесок Колумбії (бо тоді, 2019 року, жінки Колумбії розповіли мені про свою боротьбу, а я передавала це українським жінкам). І ми маємо зараз великі досягнення – саме завдяки досвіду всіх країн світу. І це дає впевненість, що ми переможемо в цій страшній ситуації [війни]. Найперше – нам треба перемогти у війні з агресором. І я знаю, що ви всі тут – наші друзі. Друзі України. І ми переможемо завдяки вам також».
Фото Сергія Шевченкам.
м. Приштина (Республіка Косово)
Джерело сайт ВБФ “Журналістська ініціатива”
