Виставку воєнних світлин «Відбиток» у ці дні презентує в Запоріжжі київська фотохудожниця Вєра Бланш, якій Запорізький Центр журналістської солідарності НСЖУ допоміг подовжити акредитацію ЗСУ для роботи в зоні бойових дій та на прифронтових територіях, бо строк попередньої закінчився. Раніше вона була відома своїми роботами у сфері моди та мистецтва, співпрацювала з іноземними виданнями, а також з різними модними брендами. Але 24 лютого 2022 року її життя змінилося назавжди. Нині Вєра – фронтова кореспондентка. Вона також завітала до Запорізького Центру журналістської солідарності НСЖУ.
Про Центр Вєра Бланш знала ще до приїзду у Запоріжжя, за її словами, чимало читала про його роботу з підтримки журналістів, чула схвальні відгуки і відвідувачів виставки. Тому прийшла до Центру з проханням допомоготи подовжити акредитацію ЗСУ. А коли проблему було вирішено, запросила журналістів на свою виставку, запропонувавши не тільки авторську екскурсію, але і короткий майстер-клас з фотомистецтва.
І ось зустріч у виставковому залі Запорізького обласного краєзнавчого музею. На стінах – кадри, що рвуть душу: зруйновані будинки, згорілі автівки, люди, яких вже немає з нами, виснажені обличчя захисників. Виставка «Відбиток» Вєри Бланш – це не просто мистецтво, це акт свідчення, документування війни, що триває тут і зараз.
Фотографія як зброя
– Коли почалася повномасштабне вторгнення, я собі задала питання: що я краще за все роблю? І відповідь лежала на поверхні – я краще за все фотографую, – зізнається Бланш. – Я одразу усвідомила, що моя фотокамера – це моя зброя у цій війні. Бо маю можливість і зобов’язана показати світові страшні злочини окупантів проти мирного населення, мужність пересічних українців і наших воїнів світла. – говорить фронтова журналістка.
Виставка налічує 50 чорно-білих світлин, зроблених у гарячих точках війни: Бородянка, Ірпінь, Буча, Краматорськ, Оріхів… Кожна світлина має власну історію. Наприклад, «Архангел Михаїл» – фотографія скульптури в Бородянці, де меч лишився в піхвах, а хрест упав.
–І це для мене було так сильно, це був символ цієї війни – наче наш ворог воює проти цивільного населення, проти християнства, але військо він не може здолати, – пояснює фотокореспондентка.
Вона розповіла журналістам, як проводились зйомки в екстремальних умовах, як вдавалося «ухопити» головне, спіймати мить, коли вже військові кричали: «Вєро, в укриття, ворог поруч!»…За словами фотокореспондентки, на лінії фронту і на прифронтових територіях треба все робити швидко, хоч часто сльози від побаченого застилають очі. Треба бути обережним, дослухатися до військових, і разом з тим робити свою роботу, щоб кожна світлина, кожен відзнятий сюжет, кожен написаний рядок волали про війну, про злочини російських загарбників на нашій рідній землі.
Хроніка жахіть і людської стійкості
Кадри, представлені на виставці, зокрема в одній із зал, залитій червоним світлом, – це зафіксовані моменти людської трагедії. Ось світлина з Ірпеня, де бабусі на тлі зруйнованих будинків, а за їхніми спинами під завалами чутно голоси тих, хто ще живий і чекає на порятунок.
–Це була драматична фотографія. Бо ми стоїмо під руїнами, під якими знаходяться їхні рідні, – говорить фотографиня, стримуючи сльози.
На іншій світлині – дідусь, що загинув просто на вулиці.
–Дідусь ішов з магазину. У нього навіть на рукаві була позначка, що він цивільний, така біла нашивка. Він ніс молоко, яйця, там телефон у нього валявся поруч. І на потилиці був отвір від кулі і кров, – розповідає Вєра, голос її тремтить.
Знімки Краматорська… Фотокореспондентка місяць жила у військовому шпиталі, знімала прибуття поранених.
–Я пам’ятаю, коли привезли одного солдата, були хлопці з The New York Times. Бійця зразу стабілізували, дали якийсь укол, щоб він отямився, і журналісти взяли в нього інтерв’ю. Уявіть собі: людина майже без ніг, і він 20 хвилин дає інтерв’ю чистою англійською мовою. Потім каже: «Вибачте, я більше не можу», і його везуть в операційну», – згадує вона.
Ще одне фото – евакуація бабусі з Лисичанська, яку витягли з-під завалів через тиждень після обстрілів. «Японський лікар ніс її на руках і кричав: «Дорогу! Дорогу!» – це було неймовірно», – розповідає Бланш. Вона була під завалами тиждень, не могла звільнитися, тому що старенька, в неї не було сили. Її рука забинтована, а на бинті шпилечкою пристебнуті ключики від її будинку.
Буча, Ірпінь, Житомирська траса
Окрема частина виставки присвячена трагедії Бучі та Ірпеня.
–Ось це – підвал, де росіяни знущалися над шестирічною дівчинкою. Її забрали від матері, а вона сім днів стояла під тими дверима і кричала: «Заберіть мене, відпустіть мою дитину!». Дівчинку відпустили через сім днів, але вже без руки, – розповідає Вєра. – Вона якимсь дивом вижила. Я потім бачила репортаж з цією дівчинкою – вона посміхається, вона незламна.
На світлинах Житомирської траси – знищені цивільні автівки.
–Люди тікали з Києва, а росіяни розстрілювали їх просто в машинах. Потім ми знаходили пляшки з-під алкоголю поруч із понівеченими тілами. Русня просто розважалася. Серед світлин – дитяча коляска, що стоїть серед руїн. Я не знаю, чи вижили ті, хто залишив її, – говорить Бланш. – Але це зображення – як заклик до світу: подивіться, що відбувається.
Інсталяції: промовиста символіка
Окрім фотографій, виставка містить інсталяції. «Чаша молитви» – умовна чаша, заповнена червоною рідиною, символ крові святих. «Коли вона буде сповнена кров’ю загиблих, то гнів Божий вил’ється на голови наших ворогів», – каже авторка.
Піаніно з бюстом Тараса Шевченка: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає!…» А поруч – пошкоджені гранатомет і ПЗРК…
– Я бачила, як наші бійці, потрапляючи в приміщення, де було піаніно, на хвильку клали на нього свою зброю і грали… А всі навколо слухали. То наша невмируща душа озивалася… – говорить Вєра.
Ще одна інсталяція – «Гарантії миру» – принтер, що випльовує світлини довоєнного Запоріжжя. «Всі гарантії миру – у Збройних силах України», – впевнена фотокореспондентка.
Світова увага і місія пам’яті
Виставку «Відбиток» вже побачили у різних містах України та за кордоном.
–У Японії мене обіймали й плакали, – розповідає Вєра. – І просили передати, що вони з Україною і бажають нам миру.
Світлини фотокореспондентки Бланш демонструвалися також на молитовному сніданку у Вашингтоні.
І ось тепер виставка у Запоріжжі.
–Я тут, щоб показати правду. Оріхів, Гуляйполе – це ті міста, які потребують розголосу, – Вєра раніше вже бувала в цих містах, робила світлини. Навесні знову планує відвідати їх.
–Я повернуся і покажу більше, – запевняє фотографиня.
Фотографія – це не просто кадр. Вона є доказом, що допомагає нам виграти не лише інформаційну війну, а й війну артилерії. Дивлячись на світлини Вєри Бланш, які говорять голосніше за слова, важко з цим не погодитися.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності в Запоріжжі – 096 277 53 52 (Наталя Кузьменко, Валентина Манжура, співкоординатори Запорізького центру), адреса: пр. Соборний, 152.
Світлана Карпенко, Валентина Бистрова
Світлини авторок та Олександра Прилепи
Дискусія з цього приводу: