«У фотографів власне розуміння вирішальної миті, це момент, який ти передбачаєш і який намагаєшся зняти вчасно – не раніше, не пізніше», – казав фотокореспондент Associated Press, фіналіст Пулітцерівської премії Єфрем Лукацький ще на початку лютого, до повномасштабного російського вторгнення, коли готував до друку книгу «Вирішальна мить». Нещодавно Єфрем Лукацький став куратором і автором більшості робіт виставки «Спалахи війни 2022», організованої Національною спілкою журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders і відкритої цього понеділка в центральному офісі НСЖУ в столиці на Хрещатику.
Відома українська журналістка Ольга Мусафірова, яка взяла участь у відкритті виставки, наголошує, що професійна і моральна планка, яку три десятиліття поспіль тримає Єфрем Лукацький, надзвичайно висока.
«Кожне фото, починаючи з гостомельских, що були зроблені 24 лютого, і до сьогоднішніх, з Бахмута, – окремий сюжет, розказаний всьому світу. Документальне свідчення. Вирок Росії, – переконана журналістка. – Концентрація болю так часто заступає за межу, що проглянути одразу всі знімки важко. І неможливо відвести погляд. Це має бути і обов’язково буде в підручниках новітньої історії!..»
Єфрем Лукацький – киянин. У 1988 році, працюючи водолазом у київському Інституті електрозварювання імені Патона, захоплювався фотографією, брав участь у виставці аматорських клубів Києва. Згодом його роботи помітили, і Лукацький став професійним фотографом, а його роботи – культовими.
За тридцять п’ять років роботи Єфрем Львович зняв багато історичних світлин. Працював у Чечні, Афганістані, Іраку, Секторі Газа, у Придністров’ї, знімав затримання Саддама Хусейна… Світлини Єфрема Лукацького публікували практично всі провідні світові ЗМІ.
«Починав знімати на плівку. Проявляв десь по туалетах, під одіялом, щоб не потрапило світло, тобто, щоб не «засвітити» плівку. Потім передавав через сканер… Так уже не працюють, зараз сучасні технології. Тож застосовую і квадрокоптери в роботі. Але техніка – це другорядне. Головне – бачення картинки, а воно залежить тільки від людини. І, враховуючи, яких тем мені довелося торкнутися, можу сказати, що це дуже важко, бо знімаю не кіно, а життя. Бувало, кричать «Допоможи!» Але як ти можеш допомогти?.. Хіба що сфотографувати… Ну, ще віддати свій особистий пакет із їжею, медикаментами… По-справжньому допомогти вдалося один раз. Пригадую, в Афганістані ходив із провідниками у гори до одного племені, де люди вмирали, не маючи, що їсти. Наступного дня мої фото опублікували всі провідні світові ЗМІ, і тоді вже у прем’єр-міністра Великої Британії Тоні Блера питали, як це так, що до тих людей не доходить гуманітарна допомога. А річ була в тім, що дорогою до того племені інші люди забирали допомогу собі. В результаті відбулася ціла напіввійськова операція, і вже через день чи два я бачив, як тим людям доставили мішки з борошном…» – розповідає Єфрем Лукацький.
Звичайно, зараз через усі роботи фотографа червоною лінією проходить війна в Україні.
«Я був на різних війнах, там була «їхня війна», але я знав, що вдома все гаразд, що у нас мирна країна. Можна повернутися і зняти стрес. Нині я перебуваю на іншій позиції. Так, як я був у інших країнах, так нині дивлюся на західних колег, які приїздять до нас на війну, немов на сафарі. Але я бачу, що це не їхня війна, це моя війна. Бо, самі розумієте, тут гинуть мої знайомі, мої друзі. Тому ця війна для мене – найважча. І, звичайно, ця війна відрізняється від інших масштабністю. Якщо мислити глобально, то ми бачимо, що з цією війною народжується новий світ, новий світоподіл. Україна стає геть іншою країною, до якої ставитимуться з повагою. Велике бачиться на відстані. Хоча все це відбувається зі страшними муками, це дуже болісно… Але розумію, що війна скінчиться, і це буде зовсім новий світ», – каже Єфрем Лукацький.
Фотокореспондент Ігор Єфімов, фіналіст фестивалю вуличної фотографії London Street Photography Festival у номінації «Окремі фотографії», зауважує, що знає Єфрема Лукацького як людину, яка зафіксувала в світлинах усю історію незалежної України.
«Він – ветеран української фотожурналістики, знімав усі ключові події сучасності, – каже Ігор Єфімов. – Зафіксував історичний момент внесення державного прапору в український Парламент у серпні 1991 року… Пригадую, і про бандитський Київ була серія, про рекет. Це ще були чорно-білі фотографії. Лукацький знімав усіх наших президентів. Є фото, де Кучма грає на гітарі, яке стало мемом. Знімав революції і війни, в тому числі й нинішню жахливу війну. Загалом, багато фотографій стали символами часу. Лукацький – прихильник традиційної журналістики. Загалом, фото у наш час має велике значення. Це можливість донести інформацію. А інформація в наших важких умовах надважлива. Враховуючи, що він працює на міжнародне агентство, його роботи зараз на вістрі «списа» – об’єктива».
Фотовиставка «Спалахи війни 2022» складається з 45 робіт, авторами яких є Єфрем Лукацький, Андрій Андрієнко, Сергій Нужненко, Влада та Костянтин Ліберови, Андрій Марієнко, Роман Чоп. Куратором виставки є Єфрем Лукацький, організатором – Національна спілка журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders. Роботи експонуються у конференц-залі НСЖУ в Києві.
Інформаційна служба НСЖУ
