Від початку повномасштабного вторгнення до України постійно приїжджають журналісти із закордонних видань, аби поспілкуватися з українцями та зрозуміти, як триває війна. У цьому їм допомагають фіксери. Про співпрацю з іноземними колегами, планування поїздок та необхідні навички Центр журналістської солідарності у Львові поговорив з фіксером Юрієм Мельником.
–Юрію, як ви почали працювати фіксером?
–Я спеціально нічого такого не шукав та не прагнув. Це вийшло спонтанно. Мене попросили знайомі допомогти групі японських журналістів, які їхали до Львова на три дні – це був вечір 23 лютого 2022 року: передвоєнна атмосфера, ніхто не знає, коли розпочнеться війна, але здогадки з’являються. А до Львова тим часом починають з’їжджатися люди з різних куточків України, бо тут безпечніше. Оскільки японські колеги перед тим побували в Краматорську й інших місцях, зі Львова вони мали їхати в Херсон. Увечері 23 лютого ми зустрілися: обговорили плани на наступний день, а 24 лютого розпочалася війна.
Львів встав місцем, куди приїжджали журналісти з усього світу. Аргентинські, японські, американські, які хочеш, оскільки Київ був практично оточений. Так і почалася моя співпраця, яка триває вже три роки. Їм сподобалось, вони почали мене запрошувати і в поїздки в інші місця. Ми їздили на Донбас, в Херсонську область, Дніпро та інші регіони. Звісно, що є ресурси, платформи, де ти можеш пропонувати послуги чи резюме залишати, але у моєму випадку це випадковість скоріше, ніж цілеспрямовані пошуки.
–Як ви укладаєте угоду про співпрацю?
–Немає жодного контракту чи письмових договорів. Це не робота на побігеньках, бо фінансова винагорода вища. Іноді буває багато роботи, але в основному ніхто від тебе не чекає якихось надзусиль. Медіакомпанії, які працюють в Україні, не будуть трястися над кожною копійкою, не будуть намагатися тебе якось обібрати. Ніколи не було проблем з тим, що ми домовилися про одне, а вийшло по-іншому. Тобто у нас дружні взаємини.
Журналісти часто приїжджають різні: сьогодні працює, приміром, одна група кореспондентів – журналіст і фотограф. Завтра приїжджає інший журналіст, вже без фотографа. Декого я вперше бачу, але все на взаємній довірі, немає непорозумінь і проблем.
–У чому полягають ваші обов’язки? Як саме плануєте маршрут?
–Мене просять організовувати поїздки десь ближче до лінії фронту або ж на нещодавно звільнені території. Організовувати – означає вести перемовини, про все домовлятися: час, місце, переклад під час інтерв’ю. Іноді мене просять щось уточнити, якісь фактологічні дані знайти чи якусь інформацію.
Як приклад – поїздка в Краматорськ. Там не настільки безпечно, щоб залишатися на ніч, принаймні за їхніми мірками. Є журналісти, які живуть у Краматорську чи в окопах сидять – для когось це ризик, на який можна піти. Інші ж дорожать своїм життям. І вони, можливо, поїхали б з радістю і значно ближче до лінії фронту, але їхнє начальство не відпускає, тому що це відповідальність. Якщо з ними щось трапиться, то в редакції будуть великі проблеми.
Якщо це поїздка дводенна в Краматорськ, то жити треба десь подалі. Наприклад, в Павлограді. Ти ж не приїдеш просто подивишся місто Краматорськ – погуляєш і підеш – ні. Потрібно відповідно до їхніх запитів організувати по два-три інтерв’ю в день з людьми, які важливі в конкретний період часу для цих журналістів. Якщо на якомусь одному відрізку, їх цікавитимуть волонтери, які там працюють, організації міжнародні, медики, то наступного разу актуальними будуть артилеристи, іноземні добровольці чи хтось інший. Це завжди ситуативно. Бувають цільові поїздки, які мають чітку мету. Іноді ми їдемо поспілкуватися з російськими полоненими, бо є домовленість з українськими органами, тому ми їдемо тільки для цього.
–Чи бували у вас ситуації, коли доводилося пояснювати іноземним колегам про те, як етично висвітлити війну й де та сама «межа»? Наприклад, у фотографуванні похорону військовослужбовців.
–Якщо фотограф приходить на похорон і зробить фото, де всі з кам’яними обличчями, то буде дивно. Напевно, тоді він погано зробить свою роботу. У кожного своя професія: у журналістів – відображати дійсність. Є тенденції в журналістиці нашого часу більше надавати уваги емоціям, ніж, можливо, в журналістиці 30-50 років тому. Причому як позитивним, так і негативним. Відповідно, сліз і сміху сьогодні в медіа більше, ніж раніше. Я інтуїтивно це так бачу.
Можна дискутувати на тему, чи етично взагалі приходиться на похорон, адже з точки зору законодавства, яке стосується медіа, немає такої заборони. Я впевнений, що абсолютна більшість журналістів, які приходять на похорон, роблять це не для того, щоб над кимось поглумитися, а просто роблять свою роботу.
Щодо іноземців, то в їхній країні немає війни – там мир. В їхній країні люди займаються своїми справами, рутиною, ходять на роботу, не знають, що таке тривога, щодня похорони, кров, розвалені будинки, знесені з лиця землі квартали й міста. І завдання закордонного журналіста – показати своїм читачам чи глядачам, як ця війна виглядає. Не тільки через факти, цифри, статистику, але і через емоції. І якщо дійсність є такою, значить фотограф її адекватно відобразив. Наприклад, лікар, який дає якийсь невтішний діагноз своїм пацієнтам – йому можна вивчати тіло хворого безцеремонно, бо він просто виконує свою роботу. Так само і журналісти виконують свою роботу.
Етиці вчити своїх журналістів мені не доводиться, тому що вони доволі досвідчені, більшість з них мають багаторічний досвід роботи в гарячих точках в країнах Африки, Близького Сходу. Єдине, що іноді мені доводиться в контекст їх вводити, тобто пояснювати українську специфіку, але з точки зору якихось контекстів українських та явищ, підштовхувати до запитань правильних і неправильних. Скоріше я в них вчуся багатьом речам. Наприклад, мені на Херсонщині подарували гільзу і журналіст каже, що не можна брати з собою будь-яку зброю чи похідні від неї, навіть як сувенір. Також дуже погано журналісту брати в руки зброю і фотографуватися з нею чи одягати військову форму. Це все непрофесійні вчинки, бо тоді ти не проводиш межі між собою, журналістом і військовими. Відповідно, якщо ти потрапиш в полон до ворожої армії, де побачать твою фотографію в формі зі зброєю. Звідки їм знати, що ти не військовий?
–Але ж багато медійників говорять про те, що росіяни не дотримуються Женевської конвенції, тому вони вимушено одягають військову форму, бо напис «PRESS» на бронежилеті навпаки загрожує життю.
–Звісно, я теж про це знаю. Це не секрет, ці правила не працюють у нашій війні. Мало бути навпаки, що напис «PRESS» означає, що ти під захистом і ніхто тебе не буде обстрілювати. Однак журналісти, які переодягаються у військову форму – це теж погано. Розумієте, це нічим не краще, бо повинна бути чітка межа.
–Що відмінного помічали у роботі з українськими журналістами і закордонними?
–Я ніколи не їздив з українськими журналістами на фронт, але я спілкуюся багато з ними. Я бачу їхню роботу, тому в мене є кілька моментів. По-перше, те, що бюджети різні – це накладає свій відбиток. Небагато українських медіа може собі дозволити достойну мережу закордонних кореспондентів. Найбагатші українські телеканали мають кореспондента в Брюсселі і Вашингтоні – на цьому досить. Я не знаю українського медіа з досвідом роботи на Близькому Сході, в Афганістані, щоб це була не одноразова поїздка, а постійна робота.
Щодо нашої війни, то є різниця між тим, як її бачить український журналіст і як її бачить закордонний. Звісно, що український журналіст симпатизуватиме Україні, бо для нього очевидно, хто жертва війни. Тим не менше обов’язки журналіста – це намагання триматися безсторонності. Ти не будеш зображати війну в такий спосіб, у який її зображатиме журналіст із країни, яка є учасником війни. Ти не будеш таку ж термінологію використовувати, так само пристрасно захищати свою сторону, у тебе не буде цього патріотичного пафосу, який буде в українського журналіста. У цьому різниця. Це якийсь баланс думок з їхнього боку, але не з точки зору того, що вони рівнозначно інтерв’юють російську сторону.
Вони, може, би і хотіли, але це не так легко. Доступ до фронту з російської сторони доволі обмежений. Є журналісти, яким вдавалося туди приїжджати і там працювати. Знову ж таки виникали з цим проблеми, тому що Україна була незадоволена цими журналістами. У чому претензія України? У тому, що ці люди побували на окупованій території України без дозволу України. Не так легко запитати те саме в українців і росіян, щоб скласти «об’єктивну картину», але у них є намагання займати чисто журналістську «холодну сторону».
Є відмінності методології, є відмінності в деякій термінології. І це не погано і не добре, просто погляд зсередини і ззовні на одну і ту ж ситуацію. Добре, що ми дозволяємо цим журналістам тут працювати. Ми прозорі, відкриті, нам нічого приховувати, крім військових таємниць. І таким чином ми відрізняємося від авторитарної і тоталітарної Росії, де журналісти такого доступу не мають і працюють тільки за домовленістю і роблять тільки те, що дозволено.
–Що ви для себе вважаєте найскладнішим у роботі фіксером?
–Складно з точки зору виконання поставлених завдань і виправдання очікувань, аби добитися того, що дуже важко. От є десятки чи сотні медіа, які хочуть інтерв’ю з президентом Зеленським. Президент дає інтерв’ю доволі часто, але всім точно не дасть. Відповідно, є змагання за цю можливість і я один з ї учасників. Це вершина, яка досі мені не підкорилася. Були прем’єр-міністр, основні чиновники і публічні спікери у Верховній Раді, Кабінеті Міністрів, головні міністри… Але їх не скрізь за кордоном знають люди. Тож інтерв’ю із Зеленським – не тому, що ви почуєте від президента якусь нечувану, ексклюзивну інформацію. Це питання престижу. Якщо медіа може достукатися до таких фігур, значить воно провідне.
От, наприклад, північнокорейські військовополонені – для Японії це надзвичайно актуальна тема, тому що вони їхні сусіди. Були обіцянки, що ці люди будуть доступними для медіа. На жаль, зараз відкладають можливість спілкуватися з ними. А ми розраховували, що це буде відразу. І ти нічого не можеш зробити. Тобто очікування є, а виконати їх не так легко. Це момент, який є одним з найскладніших.
Інший складний момент – це спілкуватися з людьми, у яких горе, які втратили когось або дім, і перебувають у жахливій ситуації. Хоча я помітив, що ці люди радо відгукуються на можливість поговорити, бо в них немає когось, хто би цікавився загиблим чоловіком, батьком, сином, тощо. Вони погоджуються поговорити, поділитися фотографіями, відповісти на запитання, бо хочуть, щоб ця людина не зникла.
–Які для вас ключові навички для у сфері фіксерства?
Найважливіша річ – це залишатися журналістом. У багатьох виникає спокуса працювати не журналістом, а адвокатом України. Тобто займатися українським іміджем – подавати події і явища у вигідному для України світлі: закривати очі на те, що нам не на руку, намагатися бути рекламним агентом, а не журналістом. Якщо ви стаєте на цю стежку, до вас ставлення буде відповідне. Люди, які приїжджають в Україну працювати, як правило, вже розуміють, що до чого. Їх не треба повчати, їм не треба доводити. А якщо вони чогось не знають, то можуть вас запитати. І ця відповідь повинна бути теж врівноваженою і максимально чесною. Якщо ви розпочинаєте оцю діяльність з рекламного агента, вам просто не довірятимуть. Цього не потрібно робити.
Наприклад, тема олігархів і тих, хто тікає нелегально через кордон. Мовляв, це дуже погано і тому будемо робити вигляд, що цього нема. Ну, так воно не працює, на жаль. Десь в Північній Кореї, Росії чи в якійсь іншій недемократичній країні, ви можете закривати очі і викривляти дійсність. На перший погляд, можна подумати, що це тема, яка псує український імідж. Насправді, тут можлива інша перспектива. Якщо ви запитаєте в іноземців, то вони це бачать зовсім по-іншому. По-перше, вони кажуть, що це абсолютно нормально, коли людина турбується про своє життя, і якби в моїй країні – у Швеції, Франції чи Чехії – була війна, я впевнений, що більшість би втекла. І якщо Україна в такій ситуації, то напевно їй треба більше допомагати. А якщо в неї всі герої, ніхто не тікає, усі налаштовані на те, щоби воювати – ну, тоді, значить, в Україні все добре і допомагати не потрібно.
Якщо ви йдете шляхом правди, то в кінцевому підсумку це буде вам на руку. Можливо, не відразу, але через кілька ходів буде. А якщо ви обираєте якісь маніпуляції, брехню, то це навпаки – на шкоду.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти об’єднаного Західноукраїнського Центру журналістської солідарності Львів-Чернівці – 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Бобер – асистент), адреса: вул. Соломії Крушельницької, 5.
Дар’я Маркова
