Іван Леонов, керівник сайту та журналіст газети «Україна молода» про початок війни дізнався вже за 10 хвилин після перших вибухів у Києві від старшої доньки Аріанни, студентки першого курсу КНУ імені Т.Г. Шевченка: «Тату, мамо, беріть Даринку і виїжджайте якнайдалі! Почалося! В нас у Києві вибухи!».
«Та ми не збиралися тікати, дорослим легше – вже вмієш вгамовувати емоції і діяти раціонально. Власне, ми розуміли і напередодні, що війна близько, вона на порозі, тому й так звана «тривожна валізка» з документами, грошима, аптечкою, якимось консервами і снеками була готова. Питання було лише одне: коли саме?, – розповідає Іван Леонов. – На світанку 24 лютого час «Х» настав. Доки дружина і молодша донька, 12 років, збирали ще якісь речі і поспіхом готували сніданок (бо хто його знає коли і де буде обід), ще встиг поставити кілька новин на стрічку «УМ»: про оголошення «спецоперації» путіним, про запровадження воєнного стану в Україну та перші бої з ворогом тощо».
Каже: останнім, що поклав до наплічника перед виходом з дому, був ноутбук – власне стрічка новин не зупинялася відтоді жодного дня.
«Ні тоді, коли з багатьма колегами кілька днів не було зв’язку, ні тоді коли нас було лише двоє в онлайн-чаті, ні коли був один: доки є інтернет і розетка для підзарядки – новини «ставилися» і у підвалі, і в сусідньому офісі забудовника, і в квартирі добрих знайомих поруч з укриттям (звісно ж, у проміжку між обстрілами)», – додає журналіст.
Від 24 лютого вісім діб родина провела в сухому підвалі монолітної новобудови, куди їх запросили рідні і знайомі з нашого району «СМУ» в Ірпені. Присутність забудовника цієї п’ятиповерхівки з дружиною, які також мали тут квартиру, додавала впевненості, що будівля не завалиться при першому влученні.
«Поруч, за кілька кілометрів, палав Гостомель, а наші добивали кадирівців, на Варшавській трасі горів у вантажівках російський «ОМОН» з щитами і практично без зброї (яка впевненість, що у Києві доведеться лише розганяти невдоволених «освобождєнієм»), а також підривалися один за одним мости через річку Ірпінь – було зрозуміло, що швидкий шлях для ворожих колон до Києва закритий. Але з кожним підірваним мостом зменшувалися і наші шанси евакуюватися до столиці, – згадує Іван Леонов. – У кількох підвальних приміщеннях нас було трохи більше пів сотні: переважно молоді сім’ї з дітьми (були і немовлята), кілька пенсіонерів. Готували і їли усі разом, було відчуття комуни, хоча з багатьма познайомилися вперше».
Чоловіки позносили до підвалу усю легальну зброю, яка була – мисливські рушниці і карабіни, травматичні пістолети. Також наробили кілька десятків коктейлів Молотова – готувалися до можливого прориву ворожої техніки, адже поруч вже кілька разів захоплювали і звільняли місто Буча.
«Кожну ніч чоловіки чергували по двоє зі зброєю кожні дві години, потім ми мінялися, спали і знову чергували. Так берегли сон і безпеку жінок і дітей. Контактували з місцевою теробороною, багатьох знали. Тоді, в перші дні було багато повідомлень про диверсантів, які розбігалися лісами після кожного чергового розгрому від ЗСУ – то в Гостомелі, то у Бучі, тому вночі ми прислухалися на заблокованому вході до підвалу до кожного звуку, а вдень часто влаштовували опитування незнайомим перехожим: «Скажи «паляниця»! Назви день Незалежності України», – розповідає журналіст.
Іван Леонов ділиться: ворожі авіаудари на третій день війни прийшлися саме на їхній житловий масив – руйнації зазнав житловий комплекс «Ірпінські липки» (поруч з військовим госпіталем). Ці світлини облетіли весь світ, потрапили до багатьох відеороликів і кліпів.
«Коли ж я забіг додому на кілька хвилин, то побачив, що авіудар було нанесено і зовсім поруч – ворог поцілив того дня і в сусідню двоповерхівку, так званого клубного типу. Маленьке озеро, яке люди огородили, чистили і зариблювали, навколо сосни і… обпалений будинок».
В кого було хоча б трохи бензину – намагалися виїжджати через Стоянку. Часто їх завертали, бо на Житомирській трасі йшли запеклі бої. В кого бензину або авто не було – покладалися на волонтерів і евакуаційні центри. «Волонтер, який вивіз перед тим кілька сімей з нашого підвалу до Києва, наступного дня приїхати не зміг – на Житомирській трасі його обстріляли, тож він фактично на одних дисках ледь повернувся до столичного Академмістечка», – додає журналіст.
Тому родина вирішила їхати не до Києва, і не на евакуаційній електричці, а до Вінниці на мікроавтобусах волонтерів – такою була пропозиція Ірпінської біблійної церкви на іншому кінці міста. Зареєструвалися у онлайн-черзі на евакуацію і наступного дня мали бути на місці збору о 10.00.
У день евакуації вулиця Полтавська наповнилася нескінченним потоком людей з валізами, взяти до буса можна було по одній сумці, домашні тварини – на руках. Зовсім поруч за затопленим кар’єром, в районі Лісової Бучі і Гостомеля було гучно чути танкові постріли, десь там лягали мінометні приходи, не змовкали кулемети.
«І в цей час наша донька-семикласниця із непорушним, навіть замріяним обличчям несла свою кішку у спортивній сумці. Це вже потім, у безпеці вона не раз будитиме нас вночі криками: «Мамо, тікаємо! Тато, мені страшно!»… А тоді здавалося, що вона найвідважніша дівчинка у світі. Несподівано саме біля нас зупинилося бюджетне авто. Незнайомець підвозив бабусю до залізничного вокзалу і запропонував підвезти й нас на інший кінець міста – до центру евакуації. Взяти гроші відмовився навідріз. В ті дні було багато добрих, абсолютно невідомих людей чию допомогу і підтримку ми ніколи не забудемо», – говорить Іван Леонов.
Вже у біблійній церкві, після звірки у списках майже одразу потрапили до останнього мікроавтобуса до Вінниці. Виїжджали з Київщини дуже довго, багато блокпостів на яких, втім, було чимало приязних бійців тероборони. Під Вінницею добу чекали на старшу доньку-студентку, яка мала виїхати з Києва евакуаційним потягом, щоб разом їхати до батьків дружини.
«Зауважу, що наступного дня після нашої евакуації залишити Ірпінь було в рази складніше: тільки пішки через зруйнований міст у Романівці, під час підступних мінометних обстрілів орків, які вже зайняли на той час майже третину міста. Серед людей, які стояли під розбитим мостом, була і старша сестра моєї дружини, і наша кума з хрещеницею – до того вони категорично відмовлялися їхати. Ті світлини з Романівки облетіли весь світ», – каже журналіст.
На Вінниччині робота на інформаційному фронті пішла жвавіше, багато колег з охоплених війною регіонів на той час також вже були у безпеці і підключилися.
«Коли ж Ірпінь звільнили і волонтери у соцмережах почали публікувати перші фотозвіти з міста, ми й дізналися, що квартира, в якій ми прожили кілька останніх щасливих довоєнних років вигоріла вщент. Власне, з 12 квартир у нашому триповерховому будинку, що мав і власну парковку, і мангальну серед сосен, і газон (який влітку поливали по черзі усі члени ОСББ) вогонь не зачепив тільки три квартири. Всі інші перетворилися на попелище.
Від сусідів, які на добу «поверталися» до міста і їхали звідти, дізналися, що у нас не згоріли лише металеві конструкції підвісної стелі, куточки шафи-купе тощо, а від акрилової ванни й навіть унітазу, наприклад, не лишилося і сліду. Не згоріла майже у недоторканому вигляді лише металева гиря, з якою робив зарядку щодня, а ще – трохи глиняного посуду. А в сусіда – це ж треба (!) – на спаленому балконі, серед шматків цегли стоїть собі закопчена пляшка французького шампанського, корок не зірваний, каже берегтиме до нашої перемоги!» – ділиться Іван Леонов.
Додає: у перший перший день після цієї звістки дружина плакала кілька днів, ніхто не міг її втішити.
«Вона як господиня, яка роками створювала цю атмосферу, сімейний затишок, була невтішна. Що й казати, кожна річ там нам була по-своєму дорога. Збираючись, ми взяли тільки найнеобхідніше – були впевнені, що незабаром повернемося. Але не судилося… Все матеріальне набувається, були б руки-ноги цілі і голова на плечах, а от сімейного фотоархіву в альбомах та на «вінчестері» попереднього ноутбука реально шкода. Багато пам’ятних моментів сімейного життя перетворилися на попіл, – зауважує Іван Леонов. – Нині жартуємо з дружиною, що ми як ті молодята, в яких нічого не має і все треба починати з чистого аркуша. Насправді ж нам, як і всій Україні треба перезавантажитися, відродитися, немов той міфічний Фенікс з вогню і попелу. І обов’язково після перемоги!»
