Ганна Черненко – одна з найвідоміших харківських журналісток. Її численні телерепортажі про наслідки обстрілів Харкова й із деокупованих міст Харківщини викликають зацікавленість глядачів і не залишилися поза увагою держави – за поданням НСЖУ журналістку нагороджено орденом «За заслуги» ІІІ ступеню. А в день річниці початку повномасштабної російської агресії проти України інтерв’ю Ганни Черненко опублікувала Міжнародна федерація журналістів.
УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЖУРНАЛІСТ
– Ганно, ви належите до категорії універсальних журналістів: працюєте і на телебачення, і на радіо, і пишете статті…
– Так склалося. Я з Луганської області, з 2010 року живу в Харкові. Відтоді працюю в невеличкому місцевому виданні «Телевізійна служба новин Вісті». Це – наша команда. Маємо свій сайт. З 2013 року ми стали власними кореспондентами новинного національного телебачення «24 канал». Це, як на мене, потужне патріотичне медіа. Також в останні роки працюємо для «Громадського радіо». Віднедавна, коли почалася повномасштабна війна, співпрацюю й із проєктом пам’яті «Меморіал: вбиті росією». Пишу великі статті, присвячені звільненню міст Харківщини, статті про загиблих, некрологи. Також наша команда співпрацює з німецьким каналом «Ostwest TV».
– Як війна вплинула на повсякденну практику вашої журналістської роботи?
– У перші дні з’ясувалося, що просто для того, щоб вийти з дому, мені потрібне захисне спорядження – бронежилет, каска. А в мене їх не було. Таке спорядження було критично необхідним для того, щоб їздити на північні околиці Харкова, за якими вже стояли росіяни, або згодом – щоб їздити на деокуповані території, що межують із фронтом. Я дуже вдячна Національній спілці журналістів і Громадському радіо, які надали мені все, що мені потрібно, аби почуватися в безпеці.
Утім, в безпеці (в тому сенсі, як це було до війни) ти тепер не почуваєшся ніколи. І це – також зміна, яка відбивається на нашій роботі.
Змінилася робота в команді. Громадський транспорт довго не працював, таксі можна було викликати годинами. Ми з оператором Володимиром Павловим живемо в різних кінцях нашого великого міста. І було так, що він працював на своєму краєчку міста, а я – на своєму, куди можна було дістатися пішки. Оператор Володимир став журналістом – навчився говорити, обробляти матеріал. А мені довелося навчитися знімати – я робила це на мобільний телефон, – а потім стати повноцінним оператором і фотографом.
У цьому плані приємно вразила харківська журналістська спільнота. Вона й до війни була доволі дружньою, а тепер узагалі зникли будь-які ознаки конкуренції. Виявилося, що ти можеш працювати з операторами з будь-яких команд.
Змінилися теми. Тепер практично все, про що ти пишеш, про що знімаєш, – пов’язано з війною.
Ми всі навчилися говорити про смерть. Її стало дуже багато. Першу поранену людину, першу кров ми з оператором побачили вже 24 лютого 2022 року, а перших вбитих, причому одразу багатьох, – 1 березня, коли було розбито будівлю обласної адміністрації. Звідти виносили тіла – у тому числі цивільних волонтерів, які відгукнулися на заклик допомогти Харкову (приміром, розносити ліки, копати окопи) і залишилися там ночувати… Коли знов почалася тривога, мене буквально заштовхали в укриття, бо я тоді ще не розуміла всієї міри небезпеки і намагалася продовжувати вести зйомку.
Коли була небезпека окупації Харкова, редакція наполягла, щоб я працювала анонімно. Для мене це було дивно – я передавала на телебачення інформацію як анонім… І коли мене знов стали називати по імені – це було дуже радісно. Це було відчуття перемоги. «Отже, небезпеки більше немає, нас не окупують, а окуповане – звільнять!» – сказала я собі.
«НАЙВАЖЧЕ – СПІЛКУВАТИСЯ З РОДИЧАМИ ЗАГИБЛИХ»
– Коли Харків був прифронтовим містом, ви вели зйомку в кількох сотнях метрів від тих місць, де стояли російські війська. Також ви виїжджали в Куп’янськ, коли частину міста ще займав противник. Які головні проблеми і труднощі такої роботи?
– Проблеми пов’язані передусім із особистими страхами, емоціями. Місто, селище, яке ще вчора було безпечним, яке ти звик вважати приємною глибинкою, в якій ти мріяв завести собі будиночок біля озера, раптом стає місцем жахливих боїв… Щоб працювати в цих умовах, потрібно було прийняти й побороти свої страхи, побоювання.
Важка проблема, яку я не впевнена, чи подолала досі, – це потреба навчитися спілкуванню з людьми, які перенесли втрату. На жаль, було так, що ти приїжджаєш на місце події, а там все в сумбурі, цивільні люди перелякані, перебувають у шоковому стані… І коли ти починаєш шукати людей, із якими можна зробити матеріал, інколи натрапляєш на тих, до кого в інших умовах не ризикнув би підійти.
Одного разу на околиці Харкова снаряд влучив у приватний будинок. Ми робили з того місця репортаж. Підійшли до чоловіка, який сидів у сусідньому дворі. Я була переконана, що він – сусід, і почала з ним розмову. А виявилося, що він жив у тому розбитому будинку, снаряд вибухнув у сусідній з ним кімнаті й убив його маму… Я вже жаліла, що розпочала цю розмову, але він усе говорив і говорив. Йому було потрібно виговоритися. Так бувало не один раз: ти вже не ставиш запитань, ти просто слухаєш…
Розповім інший випадок. Я писала статтю про місто Ізюм. Там є будинок, який стояв на вулиці, яка раніше називалася Першотравневою, а віднедавна це – вулиця Пам’яті. В укритті під тим зруйнованим будинком загинуло близько півсотні людей… Це був дуже дружній будинок. Вони спілкувалися між собою. В своє укриття запрошували членів своїх сімей. Тому є родина, в якій загинуло семеро людей, і вижив тільки один чоловік, найстарший з них. Чоловік вижив тому, що його викинуло ударною хвилею, і він не потрапив під завал. І от він розповідав мені про своїх загиблих родичів: трьох онуків, доньку, дружину, зятя й тітку дружини. Я ставлю йому якісь запитання… Але чи маю я на це право? Чи це етично? Такі питання я подумки ставила собі під час розмови. Але чоловік говорив, і я розуміла, що йому потрібно виговоритися… Ти як журналіст виконуєш роль… як правильно назвати цю роль? Сповідальника? Психолога? Просто вух, які вислухають, і душі, яка трошки підтримає?
В українського журналіста є й технічні проблеми. Потрібно вивчити військовий словник, щоб розуміти і правильно назвати снаряд, зброю, посаду військовика. Потрібно навчитися дотриманню безпеки (курси першої допомоги, самодопомоги). Навчитися розумінню, що можна, а що не можна. Приміром, ти не маєш права одразу повідомляти про «приліт», щоб ворог не дізнався, куди влучив, і не вдарив ще раз – по працівниках екстрених служб, які там працюють, а за одно й по тобі самому. В перші тижні війни все це потрібно було засвоїти. Зрозуміти, що твоя інформація потрібна бути безпечною для людей.
– Розкажіть, будь ласка, про найнебезпечнішу ситуацію, в яку ви потрапляли.
– Мені щастило – я поки що не потрапляла під обстріли. Декілька разів «пролітало» буквально в нас над головою. Одного разу це сталося в селі Циркуни, кілометрів за 5 від Харкова. По суті, це передмістя. Коли Циркуни, де до війни жило 13 тисяч людей, визволили, ми з колегою поїхали туди разом з волонтерами робити сюжет. Річ у тім, що все літо росіяни буквально поливали Циркуни з артилерії, мінометів. Станом на зараз третина села не підлягає відновленню, на решті двох третинах немає жодного будинку, який не був би пошкоджений. Тож ми готували там матеріал про життя людей, які там ще залишалися. У день зйомки росіяни обстрілювали ту частину села, яка ближче до Харкова. Ми були в центрі, тож усе це летіло над нами. Розпочалася пожежа. Врешті, нам довелося мерщій їхати звідти, щоб не потрапити під повторний вогонь.
Ще один випадок був у харківському мікрорайоні Іванівка, де ми знімали іншу групу волонтерів. Знов пролетіло над нами – ми як раз знімали передачу медобладнання для дитячої лікарні. Розпочалися вибухи, і нам довелося сховатися. Після вибухів загорілося підприємство, яке виробляло пластик, тож ми були там уже за пів години.
«ТИ ІДЕШ, ІДЕШ, ІДЕШ, А МОГИЛИ ВСЕ НЕ ЗАКІНЧУЮТЬСЯ…»
– Який свій сюжет чи яку статтю вважаєте найбільш вдалою?
– Напевно, це стаття для проєкту пам’яті «Меморіал: вбиті росією» про двох братів, які працюють копачами. Коли звільняли територію в бік Чугуєва, вони ексгумували тіла загиблих. Під час цієї ексгумації вони розповіли, що раніше працювали копачами могил на кладовищі, але одне діло, коли ти ховаєш тих, хто помер мирно, а інше – коли витягуєш із підвалів і колодязів закатованих і вбитих зі зв’язаними руками…
З тими чоловіками я познайомилася в їхньому селі. Російський танк розстріляв машину волонтерів, і батьки одного з убитих зібрали фрагменти тіл, які змогли знайти, й поховали в себе на городі. Коли фронт відійшов, було зроблено ексгумацію. Там я вперше зустрілася з братами-копачами. Потім я зустрічалася з ними на кожній наступній ексгумації, і вони розповідали мені, як і що… Для мене стаття про них була дуже емоційною роботою, яку я ще довго пам’ятатиму.
Якщо говорити про телесюжети, то найбільше запам’яталося відрядження до масового могильника в Ізюмі, який знайшли після деокупації. Там було знайдено 451 тіло вбитих. Мені дуже важливо було розповісти про це і показати. Тому що світ мав це бачити. Бачити це жахливе, неосяжне горе. Ти ідеш, ідеш, ідеш, а могили все не закінчуються…
– Наскільки поширеними під час окупації були катування?
– Я була в цих катівнях, спілкувалася із тим, кого там піддавали тортурам. Це були і чоловіки, і жінки. Я говорила з працівницею ДСНС, із директоркою школи, вихователькою садочку, яких туди водили. Приміром, у невеличкій Козачій Лопані було три катівні. Й одночасно з цим на окупованій території проводилися різноманітні культурні, пісенні, поетичні фестивалі. Неймовірно.
В російських окопах залишилися написи «Zа правду! Zа мир!» Яка правда? Який мир? Про що це?
Що тут сказати? Це не піддається розумінню. Як і багато що іншого. Тут тобі фестиваль, а тут – забирають наших дітей, вивозять їх у Росію «на оздоровлення» й не повертають батькам. Цих дітей шукають міжнародні організації…
– Ви багато розповідаєте про смерть, і видно, що ви пропускаєте ці історії крізь себе. Як вам удається витримувати таке психологічне навантаження?
– Крім роботи, є чимало інших факторів, які від неї відволікають. Завжди переживаєш за родину, близьких. І коли переключаєшся з одного переживання на інше, то, напевне, стає легше.
Також допомагає розуміння, що твоя робота потрібна, вона корисна, вона допомагає людям. Я знаю людей, які кажуть, що як один день ти просидів удома, то в цей день ти нічого не зробив для перемоги. Можливо, це звучить пафосно, але… Такі люди ймовірніше отримають нервовий зрив, сидячи вдома, ніж потрапивши під обстріл. Таких шалених людей багато серед фотографів: вони готові пройти пішки десятки кілометрів, щоб зробити свою роботу. Ми всі тримаємося за бажання бути корисними й намагаємося бути корисними.
Ну і, напевне, формується певна звичка. Як звикаєш до тривог, до фізичної небезпеки, так звикаєш і працювати з трагедіями. Можливо, це адаптація, а можливо – і деформація.
Але важливо, щоб навіть серед жахіть війни люди залишалися людьми. Коли ми приїхали в Козачу Лопань після її визволення, то нас вразила величезна кількість безпритульних собак, які там живуть. Ніхто їх не годував… Вони були страшенно худі й виснажені. Коли туди прийшли наші військові, тож перше, що вони зробили – почали годувати собак. За військовими прийшли волонтери. Вони везуть продукти для людей – і продукти для тварин.
«ХАРКІВ ВСТОЯВ. ВІН – ВЕЛИКИЙ І МІЦНИЙ!»
– У якому стані Харків зараз, після року обстрілів і бомбардувань?
– У Північній Салтівці зруйновано цілі квартали – будинки там побиті, вигорілі, на них – чорні плями від пожеж.
Салтівка, звісно, постраждала найбільше, але в місті немає жодного району, де не було б побито і знищено будинки. Багато будинків не підлягають відновленню. Також знищено багато шкіл. Влітку обстріли розпочиналися за графіком – щоночі о 23 годині починали обстріли, і щоразу нищили якусь школу чи садочок. У росіян було божевільне полювання на наші навчальні заклади. І щоразу, виїжджаючи на зйомку, ти думаєш: ось тут я знімала якусь педагогічну конференцію або якесь відкриття…
Пам’ятаю, ми приїжджали до одного з корпусів Національного університету імені Каразіна на П’ятихатках. Там також була лінія фронту. Напередодні за кілька місяців ми там знімали дуже добрий матеріал про харківського науковця, який зараз працює в іншій країні. Разом зі своєю командою він зробив велике космічне відкриття. А тепер я бачу, що «прилетіло» як раз у ту аудиторію, де ми знімали цей сюжет.
Харків великий, і всі ці авіаудари, обстріли з градів, не могли його знищити повністю. Тому побитих будівель тисячі, пошкоджених – ще більше. Але Харків станом на зараз встояв. Він великий і міцний.
Щойно відігнали росіян від передмістя, а потім – до кордону, обстрілів стало набагато менше. У лютому обстрілів стало більше, ніж у попередні місяці, але все-таки менше, ніж влітку.
– Харківський регіон до війни вважався доволі проросійським. Те, що сталося під час війни, сильно вплинуло на настрої людей?
– Насправді цей регіон був більше російськомовним, ніж проросійським. Але так, до 24 лютого більшість людей не бачили можливості того, що біда може прийти від Росії. Тепер – побачили, і настрої дійсно змінилися. Навіть дуже змінилися. Зміни ставали дедалі сильнішими після кожного прильоту, адже коли ти бачиш розбиті будинки, коли розбито твій будинок, то ти розумієш, звідки це прийшло.
В Харкові стало набагато більше української мови. Люди свідомо переходять на спілкування українською, бо вбачають у цьому самоповагу. З’явилася фраза «Харків – залізобетон» і відповідна, дуже популярна, картинка (автор – Патрік Кассанеллі, – Ред.) Тепер у Харкові можна знайти лише одиниці людей, які могли б повторити російську фразу «Не всё так однозначно». Таких вважають міськими божевільними.
Це стосується не тільки Харкова, але й усієї Харківщини. Що більше розбивали міста, то більше зникала будь-яка повага Росії.
Я пам’ятаю Куп’янськ, коли ми туди приїхали одразу після деокупації. Місто стояло ціле, бо українські військові били по росіянах точково, намагаючись не зачепити цивільну інфраструктуру. А коли росіян вигнали, то вони заходилися знищувати все. Тож куп’янчани, жителі Вовчанська, Балаклії, Ізюма, котрі, можливо, ще залишалися під впливом російської пропаганди, яка обіцяла їм мир, добро і щастя, зрозуміли ціну цим обіцянкам.
«ЖУРНАЛІСТАМ ПОТРІБНЕ ЗНАННЯ АНГЛІЙСЬКОЇ»
– Які, на вашу думку, найбільш нагальні потреби українських журналістів через рік після російського вторгнення в Україну?
– Напевно, для багатьох це – техніка, яка часто ламається від такого навантаження на неї й від роботи в екстремальних умовах. Умовно кажучи, коли в тебе тремтять руки, ти запросто можеш впустити фотоапарат. Крім того, в багатьох техніка – застаріла, і вона псується швидше.
Також багато журналістів потребують здобуття нових знань. І йдеться не тільки про безпекові та психологічні тренінги. До речі, більшість із нас такі тренінги вже пройшли, хоча є багато колег, які зараз повертаються з евакуації – їм вони потрібні. Багатьом журналістам наразі потрібне знання англійської та інших мов, щоб співпрацювати з іноземними медіа.
Дуже потрібна допомога маленьким медіа. Приміром, у Харкові закрилося декілька телерадіокомпаній. Але найскладніше – газетам. Їм, особливо тим, які виходили на територіях, що сьогодні стали прифронтовими або деокупованими, допомога потрібна передусім. Чимало маленьких газет опинилися на межі виживання, а багато – й закрилися. На жаль, в умовах війни їхні читачі часто не мають гідної альтернативи для отримання інформації.
– Як харківські журналісти дають собі раду з російською пропагандою та дезінформацією?
– Українські, харківські журналісти давно перестали вірити інформації з проросійських видань та соціальних мереж. Ми навчилися перевіряти інформацію. Приміром, росіяни через свої телеграм-канали поширюють «новину» про захоплення того чи того населеного пункту. Але ця інформація часто буває брехливою. Тому ми довіряємо тільки тій, яка надходить від президента України, Генерального штабу та інших офіційних джерел. Також важливим джерелом правдивої інформації є спілкування з місцевими жителями – для цього, звісно, треба виїжджати на місце подій.
У харківських журналістів, у тому числі й тих, які ведуть місцеві телеграм-канали, є домовленість між собою в жодному разі не поширювати неперевірену інформацію. Крім того, ми суворо дотримуємося правила не подавати фото руйнувань одразу після «прильоту» ворожої ракети. Потрібно вичекати кілька годин, мінімум три, щоб просто не наразити на небезпеку себе і своїх друзів, екстрені служби.
У Харківські області журналісти давно живуть за принципом Гіпократа – «не нашкодь». Для журналіста головне – не наробити біди, не нашкодити і таким чином не втратити ім’я.
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
