Під час Всеукраїнської наради керівників регіональних і місцевих ТРК голова НСЖУ Сергій Томіленко запропонував обговорити і таку важливу тему як необхідність державної підтримки місцевих мовників на прифронтових територіях Луганської та Донецької областей.
Добре обізнана з проблемами редакцій і журналістів, які часто працюють в наближених до війни екстремальних умовах, і не байдужа до цих проблем перша секретар НСЖУ Ліна КУЩ. Вона сама – донеччанка, до 2014 року жила в столиці Донбасу і працювала власним кореспондентом парламентської газети «Голос України». Через небезпеку для українських журналістів залишатися в окупованій частині Донеччини мусила виїхати з родиною на підконтрольну українській владі територію. Зараз мешкає у Києві. До того ж, Ліна Кущ – член громадської ради при комітеті Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики. Тому вона не з чужих слів знає про стан справ в інформаційному полі Донецької та Луганської областей.
В ході Всеукраїнської наради Ліна КУЩ розповіла про таке – пряма мова.
ІНФОРМАЦІЙНЕ ПОЛЕ І ФІНАНСИ.
Інформаційне поле Донецької і Луганської областей протягом останніх семи років звужується просто на очах. Ми це бачимо як по місцевих ТРК, так і по друкованих медіа. Якщо до окупації в Донецьку було щонайменше чотири – п’ять телеканалів, котрі покривали регіон, то зараз на Донбасі серед місцевих мовників немає телеканалів, які б покривали всю область. Місцеві ТРК ведуть трансляцію локально і на рівні області відчуття єдності не дають.
Зрозуміло, що зараз усім складно, але на прифронтових територіях матеріальне становище телерадіокомпаній потребує особливої уваги. Коли ми спілкувалися з колегами, які працюють у цих областях, їхня думка була така: якщо не буде державної підтримки, доведеться припиняти роботу.
Існування місцевих ТРК напряму залежить від волі власників або від місцевої влади, а нова місцева влада не завжди згоджується виділяти кошти на фінансування ЗМІ. Наприклад, через проблеми з фінансуванням з боку місцевої влади припинила роботу ТРК у Сватовому, на п’ятому році війни з тієї ж причини закрили радіо в Маріуполі.
Проблемою є й те, що місцева влада дедалі частіше відмовляється укладати угоди на висвітлення і інформувати про свою діяльність у традиційних медіа.
Але ж влада не повинна на власний розсуд відмовитися від висвітлення своєї діяльності місцевими медіа, замінивши це публікаціями звітів на їхніх офіційних сайтах або публікаціями у Фейсбуці. Вона має бути готова відповідати на незручні запитання журналістів, вести на місцевих телеканалах пряму розмову з мешканцями. А журналісти будуть аналізувати ситуацію, проводити журналістські розслідування тощо.
Якщо говорити про інші джерела фінансування, то 86 відсотків учасників Всеукраїнської наради керівників регіональних і місцевих ТРК з усіх областей зазначають, що в них різко зменшилася кількість рекламодавців. А в Донецькій і Луганській областях, поруч з лінією розмежування, рекламодавців взагалі практично немає. Тому потрібно передбачати інші джерела фінансування.
КАДРИ І ТЕХНІКА ТРИМАЮТЬСЯ НА ЕНТУЗІАЗМІ.
Давно вже відомо, що медіа на прикордонних територіях борються не лише за свою аудиторію. Вони борються з російським телебаченням і російською пропагандою, з телеканалами ОРДЛО. І цю боротьбу вони ведуть фактично самотужки. Центральні телеканали здебільшого показують військових і передову, але не показують життя цивільного населення. Теми, які важливі для місцевих мешканців, можуть з дня у день показувати лише локальні телерадіокомпанії і газети.
Але слабке технічне оснащення не дозволяє колегам створювати конкурентоспроможний контент. До того ж, багато висококваліфікованих журналістів виїхали за межі цих областей , а в ТРК немає ресурсів, щоб підготувати власні кадри, достойно оплатити роботу висококваліфікованого персоналу. На сьогодні дуже поширена ситуація, коли технічні працівники в одній особі майстри на всі руки, про вузьку спеціалізацію, як було раніше, не йдеться. І все робиться буквально з коліс.
БЕЗЗАХИСНІСТЬ.
Доводиться, на жаль, константувати, що соціальний і фізичний захист журналістів Донецької і Луганської областей, які кожного дня працюють у екстремальних умовах, дуже слабкий. Типова ситуація, коли в населених пунктах сірої зони, поруч із лінією розмежування місцеві журналісти працюють без жодних засобів захисту.
І вони сприймають це, як необхідне і звичне. Не думаючи про небезпеку, працюють задля своєї аудиторії, якій також живеться дуже нелегко. А в редакціях зазвичай просто немає коштів, щоб забезпечити журналістів і операторів цими засобами захисту.
Щодо соціального захисту, допомоги під час карантину тим редакціям, які продовжили свою роботу і в гарячих точках, допомога взагалі нульова. В жодному із антикоронавірусних пакетів, які приймали законодавці та урядовці, для таких телерадіокомпаній нічого не передбачено.
ПОТРІБНА РЕАЛЬНА БАЗА НЕЗАЛЕЖНОСТІ.
У квітні у Верховній Раді України відбулися комітетські слухання про забезпечення стабільного українського мовлення на тимчасово окуповані та прикордонні території України. Національна спілка журналістів України після консультацій з колегами на місцях підготувала наші пропозиції і передала їх до комітету.
І тут хотілося б наголосити: не можна залишати інформаційну політику не тільки Донецької та Луганської, а й Херсонської, інших прикордонних областей на розсуд засновників або місцевої влади.
Центральні телеканали, якими б не були вони технічно оснащеними, забезпечити аудиторію належними обсягами місцевої інформації не зможуть. Місцевий контент, що буде цікавим для мешканців по обидва боки лінії розмежування, у прикордонні можуть підготувати люди, які мешкають на цій території і знають всі проблеми, які без бронежилета і каски їдуть у сіру зону, тому що там їхня аудиторія.
Тому, коли йдеться про зону ООС, повинно бути державне замовлення локальним ТРК на місцевий контент і контент, спрямований на мешканців окупованих територій. Потрібно дати телерадіокомпаніям реальну базу незалежності від політиків і від бізнесу – створити спеціальний Фонд підтримки або Фонд розвитку медіа. Такі фонди стануть підґрунтям для незалежності журналістів складних прифронтових територій.
А незалежні журналісти на місцях – це не просто інформація, а це створення контролю над місцевою владою, прозорості її діяльності, попередження корупції і зловживань. Це майданчик для соціального діалогу, такий собі інкубатор для громадської активності.
Народні депутати і урядовці багато говорять про телевежі, дециметри, хвилі, кілометри, метри тощо і забувають про потрібний та дієвий контент. Але ж не обов’язково це має бути мовлення за лінію розмежування, адже переселенці зберігають зв’язки з мешканцями окупованої зони, можуть доносити їм достовірну інформацію, отриману від місцевих мовників.
ЗАПИТ НА СПРАВЕДЛИВІСТЬ.
Мої колеги-журналісти, які виїхали з тимчасово окупованих територій, звертають увагу, що проросійські сепаратистські телеканали працюють в їхніх студіях і на їхньому обладнанні. Коли переселенці дивляться на ютубі відеозаписи з ОРДЛО, часто можна почути: «Це наша студія! Я впізнаю свою камеру, наше обладнання!».
І тоді я відчуваю серед своїх колег величезний запит на справедливість, що за сім років правоохоронні органи і держава Україна не дала жодної оцінки з боку законодавства тому факту, що величезна кількість редакцій газет телерадіокомпаній були захоплені, позбавлений свого майна. І за це повинні відповісти конкретні люди.
У журналістів-переселенців є відеозаписи, як здійснювалося захоплення, як віджимали техніку, приміщення, транспорт тощо. З цих відео відомі обличчя і прізвища тих, хто чинив варварське захоплення, але, на жаль, ми не бачимо жодного судового вироку щодо тих осіб. Злочини залишаються безкарними, тому й звучить великий запит на справедливість.
ПРО СИТУАЦІЮ З МІСЦЕВИМИ ТРК НА КОНКРЕТНОМУ ПРИКЛАДІ ТРК «БАХМУТ» говорила генеральний директор цього комунального підприємства Світлана ШИМАНСЬКА.
Світлана Шиманська звертає увагу на те, що і нині діючі так звані журналістські закони доволі часто не працюють. А законопроєкт «Про медіа», якщо не прибрати його мінуси, може перетворитися на Закон «Проти медіа».
Зокрема, вона каже:
– Сьогодні йдеться вже не стільки про розвиток регіональних телерадіокомпаній, а про їх збереження, бо, на жаль, надто часто чуємо від колег про перспективу закриття. І проблеми в нашому регіоні, як і по всій Україні, сьогодні однакові, а найперша – відсутність фінансування.
Щомісяця ми повинні сплачувати за послуги концерну РРТ, що для нас дуже обтяжливо. Думаю, варто на законодавчому рівні зобов’язати сплачувати за цю послугу засновника. У проєкті Закону «Про медіа» про це сказано, але чи увійде це в остаточний варіант закону і чи буде закон виконуватися – поки що під знаком запитання.
Зараз у нас аналогове мовлення. Ми маємо три години власного мовлення на добу, весь інший час – ретрансляція загальнонаціональних українських телеканалів. У мене прохання до Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, щоб і після переходу на роботу в цифровому форматі була можливість ретранслювати всеукраїнський канал. Адже цілком зрозуміло, що якісний контент місцева телерадіокомпанія на 24 години мовлення виготовити не зможе.
Наша телекомпанія, як і багато інших, знаходиться на загальній системі оподаткування. Ми сплачуємо податок на прибуток, але без ПДВ. Уже протягом майже шести років дохід компанії повинен бути один мільйон гривень. Це дуже мала цифра, і у нас є прохання збільшити її до двох або трьох мільйонів гривень.
Щодо законопроєкту «Про медіа». На мою думку, в цьому законопроєкті є свої плюси і є свої мінуси. До мінусів відносимо пункт, де сказано: «Органами місцевого самоврядування у тримісячний строк з дня набрання чинності цього закону прийняти рішення про реорганізацію комунальних телерадіоорганізацій у мовників громад відповідно до вимог чинного законодавства». Я впевнена, що реорганізації не буде, а відбудеться ліквідація. І щодо багатьох інших статей є великі сумніви, що вони будуть виконуватися, а закон буде працювати.
Також треба, щоб у цьому законі були прописані норми діяльності блогерів та юту берів. Бо сьогодні, як ми відповідаємо за кожне слово, так само має бути в усіх, хто дає інформацію на широкий загал.
В Україні є дуже гарні журналістські закони, де прописані всі важливі моменти. Наприклад – Закон «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», Закон «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні», Закон «Про телебачення і радіомовлення». Якби ці закони виконувались, то Закон «Про медіа» нам був би не потрібен. Цей законопроєкт тільки надає більше повноважень Національній Раді України з питань телебачення і радіомовлення, що й так є єдиним регулятором і має великі повноваження. Тому я би сказала, що в нинішньому варіанті законопроєкт «Про медіа» – він не про медіа. Я б його назвала «Проти медіа». Така моя особиста думка. Національна спілка журналістів України найближчим часом надішле опрацьовані матеріали Всеукраїнської Наради керівників регіональних ТРК до органів влади та продовжує лобіювання реалізації урядової програми підтримки регіональних ЗМІ. Важливий пріоритет серед пропозицій – допомога місцевим медіа прифронтових та прикордонних територій
