Тридцять чотири роки тому, 26 квітня, сталася одна з найбільших техногенних катастроф в історії людства, відлуння якої відчуваємо досі
Ми знову сьогодні згадуємо Чорнобиль. І не тільки через те, що в ці дні минає тридцять чотири роки з дня аварії на четвертому реакторі ЧАЕС, а й тому, що нині в закритій зоні, навколо законсервованої станції, виникли пожежі, дим від яких поширився на великі відстані, у тому числі й на українську столицю. І знову ожили вже призабуті розмови про мікрорентгени, бери, радіонукліди, знову ми в тривожному очікуванні інформації про радіаційну ситуацію в наших містах і селах та навколишньому середовищі.
На фоні всепланетарної боротьби з коронавірусом ці тривоги виглядають локальними, суто українськими. Але в сучасному світі (і це ми бачимо сьогодні дуже переконливо) багато що взаємопов’язано, має свої «місцеві» причини й глобальні наслідки, які відлунюються в далеких від епіцентрів техногенних аварій (український Чорнобиль, японська Фукусіма) чи вірусних пошестей (китайський Ухань) куточках планети.
Повернімося подумки на тридцять чотири роки назад до того ж Чорнобиля. За лічені роки на березі Прип’яті була споруджена атомна станція і виросло однойменне з рікою місто, де поселилися п’ятдесят тисяч будівельників і експлуатаційників Чорнобильської АЕС. Станція мала стати потужним енергетичним джерелом не тільки для Європейської частини СРСР, а й східної та центральної Європи. Уточнимо: не тільки енергетичним, а й фінансовим. ЧАЕС мала виробляти дешеву, низьку за собівартістю електроенергію і приносити значні валютні доходи. Планувалося, що спочатку запрацюють перші чотири блоки, потім буде друга черга – ще чотири, після цього третя «четвірка» блоків. Малювалася й більш віддалена перспектива з нарощенням потужностей станції.
У цьому зв’язку мені пригадується лекція тодішнього президента Академії наук СРСР А.П. Александрова в Інституті ядерних досліджень АН УРСР, що на проспекті Науки в Києві. Тоді я працював кореспондентом відділу науки й освіти газети «Радянська Україна» і мав можливість слухати цю лекцію. Додам, що академік Александров очолював тоді не тільки союзну Академію, а й був директором Інституту атомної енергії імені І. Курчатова, де, власне, й формувалася ідеологія та здійснювалися головні в СРСР теоретичні й практичні ядерні дослідження. Доречно буде нагадати, що Александров родом з-під Києва: народився в останній день січня 1903 року в Таращі, дитячі роки провів на хуторі Млинок Фастівського району, навчався в одній із київських шкіл, захопився фізикою і зробив у цій галузі науки стрімку кар’єру. За рекомендацією І.Курчатова і згодою Й.Сталіна Александров став науковим керівником будівництва човнів з атомними енергетичними установками, а згодом очолив Курчатовський інститут і був тричі удостоєний звання Героя соцпраці.
Про що говорив тоді в Києві Анатолій Александров? Під час того виступу він намалював на дошці коло, виділивши в ньому сектори потреб у теплі й електроенергії. Майже третину кола (а отже цих потреб) становили, за розрахунками академіка, теплові електростанції великих міст. Він і тут мислив «атомними» категоріями: мовляв, для чого спалювати газ, мазут, важко добуте з-під землі вугілля, коли їх можна замінити енергією атома. Він був абсолютно переконаний у доцільності й безпечності будівництва й експлуатації біля великих міст атомних електроцентралей. А оскільки Александров володів відповідними можливостями, повноваженнями, зрештою впливом, то ці переконання переростали в дію. І знову чомусь, як і у випадку з плануванням ЧАЕС та ряду інших атомних станцій, головним полігоном для реалізації задуманого стала Україна. Однією з перших мала бути «ощасливлена» Одеса. Атомна теплоелектроцентраль для міста над Чорним морем уже була спроектована, на виділеному майданчику навіть почалися підготовчі роботи…
Все це перекреслив Чорнобиль. Звістка про вибух на четвертому реакторі ЧАЕС шокувала Александрова. У світ був безповоротно випущений атомний джин, який завдав великого лиха. І насамперед – землі і людям його рідної Київщини. Чорнобиль став особистою трагедією вченого. Через кілька місяців він подав у відставку з поста президента АН СРСР, а невдовзі залишив і крісло директора Інституту імені Курчатова. У 1996 році Анатолія Александрова не стало. Перед смертю він заповів поховати його на Мітинському кладовищі Москви. Там, де поховані перші жертви Чорнобиля, ті, хто ціною свого життя врятував станцію і світ від ще більшого лиха.
Все це перекреслив Чорнобиль. Звістка про вибух на четвертому реакторі ЧАЕС шокувала Александрова. У світ був безповоротно випущений атомний джин, який завдав великого лиха. І насамперед – землі і людям його рідної Київщини. Чорнобиль став особистою трагедією вченого. Через кілька місяців він подав у відставку з поста президента АН СРСР, а невдовзі залишив і крісло директора Інституту імені Курчатова. У 1996 році Анатолія Александрова не стало. Перед смертю він заповів поховати його на Мітинському кладовищі Москви. Там, де поховані перші жертви Чорнобиля, ті, хто ціною свого життя врятував станцію і світ від ще більшого лиха.
Україні й світу тільки з роками відкрилися справжні масштаби цієї трагедії. Бо навіть через рік у Чорнобильському районному будинку культури, де засідав суд над винуватцями аварії на ЧАЕС і свідком якого мені з групою журналісті випало бути, на лаві підсудних сиділи тільки шість керівників станції. Вів судове засідання член Верховного Суду СРСР Раймонд Брізе.
Цій шестірці «стрілочників» і адресувалася значна більшість звинувачень. Наче й не існувало тих, хто задумував, проєктував, виготовляв реактор і систему його експлуатації та захисту, навіть «захисту від дурня». Немовби й не існувало випадків, коли радянський реактор (РБМК) «підводив» ще до чорнобильського вибуху. Адже ситуація, подібна до чорнобильської і за три роки до неї, виникла під час фізичного запуску реактора першого блоку Ігналінської АЕС у Литві. Була й аварія на Ленінградській АЕС. Та й на Чорнобильській атомній, на тому ж таки четвертому реакторі, при його фізичному запуску ледь не сталася аварія. Тоді не сталася, пронесло… Про ці випадки добре знали в інститутах-розробниках, але всі акти, прохання, звернення про необхідність довести РБМК до необхідних кондицій ігнорувалися, лягали в шухляди.
До вибуху на четвертому блоці ЧАЕС привів, як відомо, експеримент, спрямований на те ж таки здешевлення, зниження собівартості електроенергії станції. Його підготував Донтехенерго – організація, яка ніколи не мала справ з атомними станціями. Завданням було використати електроенергію генератора для власних потреб при виведенні четвертого енергоблока в плановий ремонт. Подібний експеримент на атомних станціях проводився вперше, не був належним чином підготовлений і призвів 26 квітня 1986 року о 1 годині 24 хвилині до вибуху. Унаслідок вибуху реактор був зруйнований, радіація на станції склала 20-25 мікрорентгенів на секунду, що більш ніж у тисячу разів перевищувало гранично допустимі норми. Ціною неймовірних зусиль пожежників і їхній жертовності пожежу до пів на сьому ранку 26 квітня вдалося погасити.
Рівень радіації у місті Прип’ять тоді теж зашкалював, досягаючи 15 мікрорентген за секунду. Близько 130 тисяч мешканців міста і Чорнобильського району було евакуйовано.
У травні з’явилася тридцятикілометрова зона, а наприкінці року над зруйнованим реактором було споруджено «Укриття» – так званий «саркофаг». вартість першої черги консервації четвертого енергоблоку склала шість мільярдів доларів. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи взяло участь 800 тисяч осіб, а постраждали від неї понад три мільйони осіб.
Все це – тепер уже відомі факти. Як загальновідомим є й те, що головний тягар у ліквідації наслідків аварії ліг на плечі України. Старше покоління в нашій країні добре пам’ятає ті тривожні весняні дні 1986-го. Це зараз для протидії коронавірусу введено карантин і людей закликають залишатися дома, не виходити на вулицю. Тоді все було навпаки. Сумнозвісний приклад – першотравнева демонстрація в Києві. Про саму аварію на ЧАЕС ми дізнавалися з чуток, переказів її безпосередніх свідків, учасників ліквідації її наслідків.
Але все таємне в цьому світі рано чи пізно стає явним. Уже на другий день після чорнобильської аварії радіоактивний слід було зафіксовано на Скандинавському півострові, а невдовзі й у багатьох інших країнах. Приховати, що джерелом цього сліду є атомна станція на північному сході України, вже не було можливості. Тим більше, що вибух і руїну на ЧАЕС зафіксували американські супутники. Але радянська пропагандистська братія за вказівкою Москви продовжувала «грати у схованки». Тільки 30 квітня, через чотири дні після аварії, в газеті «Правда» з’являється повідомлення «Від Ради Міністрів СРСР. Як уже повідомлялося (а ніде ще не повідомлялося – авт.) на Чорнобильській атомній станції сталася аварія, що призвела до певного витоку радіоактивних речовин… На даний момент радіаційну обстановку на електростанції та прилеглій місцевості стабілізовано». Друге, ще більш лаконічне повідомлення з’явилося 2 травня: «Радіоактивність на території селища станції (йдеться про місто Прип’ять) зменшилася в півтора – два рази. Ведуться роботи з дезактивації…» Наступного дня з’явилося повідомлення про те, що «ЦРУ США, розвідслужби деяких західних країн, передусім Англії, є головними джерелами дезінформації стосовно аварії на ЧАЕС. Роздмухують антирадянську істерію».
І тільки після деякого послаблення цензури відбувся прорив – передусім завдяки українським журналістам, які, починаючи з найважчих і найкритичніших днів на ЧАЕС, їздили в тридцятикілометроау зону, на саму станцію, піднімалися над нею на гелікоптерах, опускалися під зруйнований четвертий енергоблок, де шахтопрохідники з Донбасу, Кузбасу та інших вугільних регіонів споруджували бетонну «подушку», і світ їхніми очима, через їхні теле- і фотокамери міг бачити реальну картину, як відбувається приборкання невидимого ворога, яким була смертельно небезпечна радіація.
Досі в пам’яті відрядження на станцію в розпал робіт по спорудженню цієї «подушки» товщиною 1,7 метра, в яку вмонтовували різноманітні прилади, датчики і систему охолодження. Перш ніж потрапити туди, нам довелося в темпі подолати лабіринт коридорів станції і пересікти найнебезпечніше, як нас попереджали, місце – розкопане подвір’я в тилу третього і четвертого енергоблоків. Саме там був робочий майданчик шахтопрохідників. І як не дивно, саме на цьому подвір’ї панував найбільший спокій, буденний робочий ритм, немовби на звичайному робочому майданчику.
Пам’ятаю, насамкінець шахтопрохідники навіть попросили оператора Українського телебачення Сергія Мінька відзняти на плівку їхній, так би мовити, груповий портрет. Сергій, звичайно, не міг їм відмовити, і ці кадри, якщо вони збереглися, – це свідчення і людського героїзму, і… легковажності, якоїсь навіть безшабашності, бо ж і на самому подвір’ї, і, звісна річ, за стіною, яка до нього примикала, було дуже високе радіаційне поле. Його невидимі руйнівні промені пронизували беззахисний людський організм. Гірка правда: далеко не всі учасники цієї зйомки, в тому числі й Сергій Мінько, і журналіст та сценарист телефільму про Чорнобиль Олександр Побігай, дожили до наших днів…
І ще одна майже ірреальна картина постає перед очима. Чорнобильський райком партії, де в ті дні розмістився штаб з ліквідації аварії на ЧАЕС. Тісний інструкторський кабінетик і в ньому огрядна фігура академіка Євгена Веліхова, заступника директора Інституту атомної енергії імені І. Курчатова, заступника Анатолія Александрова і в Академії наук СРСР. У травні 1986 року Веліхов провів у Чорнобилі й на станції двотижневу вахту від учених Курчатовського інституту, замінивши «вахтера» з першої групи, теж заступника директора інституту академіка Валерія Легасова. З Євгеном Веліховим ми познайомилися за шість років до цієї зустрічі, коли він дав мені інтерв’ю (написав від руки відповіді на підготовлені мною питання – рідкісна в моїй журналістській практиці річ) щодо проблем і перспектив термоядерного синтезу, якими він безпосередньо займався. Але тоді в інструкторському кабінетику райкому він виглядав не стільки втомленим, скільки пригніченим. «Думаю, інтерв’ю цього разу не відбудеться, – сказав він. – Про що тут говорити. Самі все бачите…»
* * * Від тих тривожних днів, тієї сумної реальності чорнобильського лиха минуло вже тридцять чотири роки. Тепер ось нова біда в Україні і всьому світі – коронавірус. Вона така ж невидима і така ж підступна й загрозлива для людського здоров’я і життя, як і радіація. А ще спалах пандемії, як і свого часу вибух на четвертому блоці Чорнобильської АЕС – свідчення того, наскільки уразливий у наші дні світ, як лихо в якомусь одному його куточку – чи то в Чорнобилі, Фукусімі, чи в Ухані – з неймовірною швидкістю стає планетарною бідою, несучи загрози, втрати, страждання вселенських масштабів.
Якщо людство мало чому навчила Чорнобильська аварія (а ми, погодьтеся, потроху про неї забуваємо – і от Чорнобиль пожежами в зоні знову про себе нам нагадав), – то ось нова катастрофа: вірусна, біологічна, пандемічна. З руйнівними наслідками небачених масштабів, які ми ще по-справжньому не можемо осягнути. З неї, з пандемії, людство має вийти з новою філософією буття, з мудрими висновками і спільними, об’єднаними, скоординованими діями, з розумінням того, що в сучасному світі все взаємозв’язане і що не багатства, не владоспроможність, не агресії і війни, а дароване Богом людське життя є найбільшою на Землі цінністю.
Михайло Сорока, журналіст ІА “Укрінформ”, голова Київської регіональної організації Національної спілки журналістів України
