Центри журналістської солідарності НСЖУ, які працюють з квітня 2022 року, пройшли складний шлях трансформації, адаптуючись до нових викликів війни та мінливих потреб медійної спільноти. Якщо спочатку головною місією була екстрена допомога журналістам, які евакуювалися з окупованих територій, то нині фокус змістився на створення умов для професійного виживання та розвитку медійників.
“Найактуальніший напрямок – реальна підтримка місцевих друкованих медіа. Саме вони найближче до людей на прифронтових територіях. Кожен випуск цих видань працює на перемогу,” – переконана співкоординаторка Запорізького ЦЖС Валентина Манжура. “Чи потрібні Центри журналістської солідарності? Та тут без варіантів… Інакше незрозуміло, як залишитись у професії журналістам із окупованих і прифронтових територій; як узагалі зберегти медійну спільноту в регіонах,” – підтверджує запорізька журналістка Ольга Боглевська.
Нагадаємо, що мережа включає шість Центрів у різних регіонах України, у відносно безпечних регіонах та поблизу прифронтових територій. Втім, кожен з них має «підшефні» області, у яких медійники отримують допомогу, і таким чином, підтримкою від Центрів охоплені медійники всіх регіонів України.
Спочатку був запит на безпеку і прихисток
– Центри журналістської солідарності НСЖУ діють як єдина команда, і медійники, які потребують підтримки, можуть звернутися до будь-якого з Центрів – їх скерують саме туди, де є можливість надати допомогу. У пріоритеті – підтримка журналістів, які залишаються у професії, які активно трансформують свою діяльність, висвітлюють актуальні події щодо війни тощо. Тож серед ключових завдань Центрів журналістської солідарності – допомогти журналістам бути у безпеці й мотивувати їх залишатися у професії. Особливу увагу приділяємо журналістам-переселенцям з окупованих територій або регіонів, де ведуться бойові дії, аби вони могли знайти прихисток у безпечних місцях і продовжувати свою медійну діяльність. На початку повномасштабного вторгнення для підтримки журналістів, ми також за запитами кожної з областей передавали їм ноутбуки, павербанки тощо. Нині отримуємо нові запити і працюємо над тим, щоб і далі допомагати медійникам, – зауважує голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко.
А перша секретар НСЖУ, керівник мережі ЦЖС Ліна Кущ звертає увагу на великому значенні комунікаційної складової Центрів з медійниками. Успішна комунікація не лише дає можливість визначити чого саме нагально потребують українські медійники під час війни, щоб і далі бути в журналістиці, а й дати чіткий сигнал журналістам, що вони не залишені сам-на-сам у скрутних ситуаціях.
Від прихистку до розвитку: перші кроки Центрів підтримки медійників
“Матраци, постільна білизна, пошук даху над головою, нова техніка замість тієї, що залишилась під окупацією… Пам’ятаю, як все починалося,” – за свідченнями Наталії Войтович, координаторки об’єднаного Західноукраїнського ЦЖС, перші дні роботи нагадували справжній антикризовий штаб.
Володимир Бобер, який у 2022 році координував Чернівецький ЦЖС, згадує ті дні з особливою виразністю: “Чернівці стали прихистком для багатьох – відносно безпечне місто. Через співпрацю з громадською організацією «Синергія» ми діставали для журналістів-переселенців найнеобхідніше – від постільної білизни до матраців. Університетські гуртожитки стали тимчасовим домом для тих, хто тікав від війни.”
А далі – екстрена фінансова допомога по 3-4 тисячі гривень. Невеликі кошти, проте безцінні в той момент, коли люди втратили все.
“Згодом запити еволюціонували, – розповідає Володимир. – Хтось просив допомогти влаштувати дитину до табору, інші потребували медичної підтримки. Світлана Ісаченко, асистентка нашого центру, взяла на себе цей напрямок.”
Поступово кризову підтримку замінила системна робота. Історії успішної адаптації таких журналісток як Світлана Кузьмінська та Оксана Ковальова стали прикладами того, як навіть у найскладніших умовах можливо продовжувати професійний розвиток.
Зараз усі Центри створюють для медійників не просто безпечний простір, а середовище для обміну досвідом та професійної комунікації – ключових елементів, що допомагають журналістам залишатися в професії навіть під час війни.
Від гуманітарки до професійного розвитку: як змінилася підтримка медійників
Після двох років війни медіаландшафт України суттєво трансформувався, і разом з ним еволюціонували потреби журналістів. Координатори Центрів одностайні: з 2023 року характер запитів кардинально змінився – від базових потреб виживання до професійного розвитку та інституційної підтримки.
Коворкінги, створені спочатку як робочі місця для тих, хто втратив редакції, пережили кілька трансформацій. Під час блекаутів вони рятували медійників енергетичною незалежністю, а зараз стали справжніми хабами професійної спільноти – місцями, де журналісти не лише працюють, але й відновлюються після виснажливих відряджень на передову.
Основні запити журналістів у нинішній час:
– можливість скористатися коворкінгами як для роботи, так і для відпочинку, спілкування;
– отримання у безкоштовну оренду засобів захисту, особливо для іноземних фрілансерів, які приїжджають документувати події на фронті;
– допомога у пошуку роботи (особливо складно для операторів та інших технічних спеціалістів);
– юридична допомога;
– допомога з професійним навчанням, з написанням грантових програм;
– тренінги з психологічної підтримки, що пов’язано з професійним вигоранням під час тривалої війни;
– безпекові тренінги (кібербезпека, домедична допомога, мінна безпека).
Географія має значення – запити журналістів різняться залежно від регіону. “У Чернівцях шукають роботу через закриття місцевих медіа, а в Дніпрі ситуація діаметрально протилежна – там постійний кадровий голод,” – відзначає координатор Дніпровського ЦЖС Наталія Назарова.
“Керівники медіа часто запитують, чи не знаємо ми когось, хто шукає роботу або готовий до співпраці,” – додає вона, підкреслюючи нову функцію Центрів як ланки, що з’єднує роботодавців із потенційними працівниками.
Наталія Назарова особливо наголошує на важливості особистих контактів: “Для малих, гіперлокальних медіа надзвичайно цінно, коли хтось приїжджає безпосередньо до них, цікавиться їхньою роботою та проблемами.”
Наталія Войтович зазначає еволюцію запитів у львівському регіоні: “Із 2023 року зростає потреба у професійному вдосконаленні – тренінги з військовими прес-аташе, зустрічі з фахівцями з акредитації у прифронтові зони. Зараз центральне питання – виживання медіа, особливо районних видань. Допомагаємо їм шукати гранти та фінансову підтримку.”
Кожен ЦЖС також документує досвід роботи медіа під час війни – унікальні кейси, які стають не тільки частиною історії, але й практичними уроками для майбутнього української журналістики.
За лаштунками допомоги: невидимі виклики координаторів Центрів
Зовнішня злагодженість роботи Центрів – лише верхівка айсберга. Щоденно координатори долають десятки перешкод, працюючи в умовах, коли єдиною константою залишається саме постійна зміна.
“Адаптувати роботу до блекаутів було справжнім викликом,” – згадує Наталя Назарова з Дніпровського ЦЖС. Їй постійно доводиться вирішувати непросте питання: “Чи буде тема цікава для медійників? Чи сприймуть вони те, що нам здається важливим?” Втім, її сумніви щоразу розвіюються, коли заходи збирають повні зали зацікавлених журналістів.
Координатори знаходять нестандартні шляхи вирішення проблем. “Якщо щось не можемо зробити самотужки, об’єднуємо зусилля з партнерами – волонтерами, активістами, журналістами-спілчанами,” – ділиться досвідом Богдана Засідко, асистентка Івано-Франківського ЦЖС.
Для Ганни Черненко з Харківського ЦЖС найбільша складність – психологічна: “Медійники охоче розповідають історії інших, але не свої власні.” Вона також щодня стикається з реаліями прифронтового міста: постійні обстріли, відсутність безпеки, колосальне емоційне вигорання.
У Запоріжжі ситуація не краща. “Слово «Тривога» для нас – це не лише про сирени. Це наш постійний стан,” – відверто зізнається Валентина Манжура, співкоординатор Запорізького ЦЖС. “Щодня виникають неочікувані проблеми, і не важливо, малі чи глобальні – їх треба вирішувати миттєво, не маючи готових рецептів. Бо працюємо в умовах війни, з колегами, чиї долі обпалені війною.”
Найболючіше для всіх координаторів – неможливість задовольнити всі запити через обмежені ресурси.
“У Києві працює потужна команда підтримки українських журналістів, але найважче, коли до нас звертається колега, потребу якого ми не можемо задовольнити,” – ділиться Ілля Суздалєв, координатор Київського ЦЖС. “Зазвичай, це люди, які втратили або інструменти для роботи, або саму роботу.”
Навіть у відносно спокійних регіонах питання ресурсів стоїть гостро. “Для проведення психологічних тренінгів нам потрібен простий фліпчарт, а для психологині – хоча б невеликий гонорар,” – зауважує Вікторія Плахта, координатор Івано-Франківського Центру. “Попередня фахівчиня, яка працювала безоплатно з 2022 року, більше не може собі цього дозволити.”
За кожною історією успішної допомоги стоять десятки невидимих перешкод, які щодня долають команди Центрів журналістської солідарності по всій Україні.
Горизонти розвитку: як змінюватимуться Центри журналістської солідарності
«Чи потрібні Центри журналістської солідарності? Та тут без варіантів… Інакше незрозуміло, як залишитись у професії журналістам із окупованих і прифронтових територій; як узагалі зберегти медійну спільноту в регіонах», – ці слова Ольги Боглевської, запорізької журналістки та учасниці проєкту НСЖУ «Розстріляна свобода слова», влучно передають значення Центрів для українських медійників.
Мережа ЦЖС постійно еволюціонує, відповідаючи на нові виклики війни. Валентина Манжура узагальнює спільну позицію команди: «Усі напрямки нашої роботи критично важливі. Вони допомагають тримати журналістів у професії, дозволяють ефективно працювати на інформаційному фронті, доносити правду про війну та злочини окупантів».
Стратегічні напрямки розвитку Центрів:
Професійний напрямок:
- Пріоритетна підтримка місцевих друкованих медіа, особливо на прифронтових територіях
- Допомога у пошуку кадрів та авторів для збереження професійного середовища
- Посилення комунікації та обміну досвідом між журналістами з різних регіонів
Навчально-консультаційний напрямок:
- Юридичне консультування
- Безпекові тренінги (поводження з вибухонебезпечними предметами, домедична допомога, безпека в побуті)
- Зосередження на офлайн-форматі навчальних заходів
- Посилена психологічна підтримка через анонімні звернення, індивідуальні та групові зустрічі
Комунікаційний напрямок:
- Розширення партнерської мережі для більш системної допомоги
- Активізація міжнародних зв’язків для підтримки уваги світу до України
Кожен регіон має власні пріоритети, відповідно до локальної специфіки. Ілля Суздалєв (Київ) наголошує: «Відчутно посилити роботу можна лише за наявності фінансово-технічних ресурсів для адміністрування додаткової допомоги колегам».
Валентина Манжура переконана, що найкритичнішим залишається підтримка місцевих друкованих видань: «Саме вони найближче до людей на прифронтових територіях, яких в Україні 70%. За відсутності інтернету, телебачення, радіо, а часто світла та зв’язку, “мала преса” стала Великою. Кожен випуск передається з рук у руки, зачитується як єдине джерело інформації. “Наша газета для нас як хліб, як повітря”, – говорять жителі прифронтових громад».
Наталія Войтович акцентує на міжнародному компоненті: «Якщо світ перестане говорити про нас, то нас усі забудуть. Найбільше лякає, що європейські країни можуть подумати, ніби в нас все гаразд. А це не так – війна триває, гинуть люди, страждають діти та літні люди, мільйони змушені покидати домівки».
Володимир Бобер додає: «Важливо, щоб журналісти, які приїхали до Чернівців, залишалися в Україні, а не виїжджали за кордон. Також потрібно продовжувати безпекові заходи з кібербезпеки, домедичної допомоги та мінної безпеки. Навіть у відносно безпечних областях ці знання життєво необхідні».
Богдана Засідко відзначає успішні проєкти Івано-Франківського центру: «Добре зарекомендували себе тренінги з безпеки життєдіяльності, проєкт “Локальні медіа в умовах війни” з матеріалами про роботу місцевих медіа, а також “Партнерство задля перемоги”».
Для Вікторії Плахти пріоритетною є психологічна підтримка: «Особливо ефективними виявилися ретрити для журналістів з походами в гори. Це має надзвичайно позитивний вплив на ментальне здоров’я медійників».
Ганна Черненко розвиває цю ідею: «Емоційна підтримка має включати серію різних заходів – анонімні звернення, індивідуальні та групові офлайн-зустрічі. Також плануємо впровадити проєкт з історіями колег, щоб показати – медійна робота важлива і гідна пошани».
Нещодавно під час дводенного семінару в столичному офісі НСЖУ представники шести регіональних ЦЖС не лише проаналізували сильні й слабкі сторони мережі та визначили перспективи розвитку, але й самі пройшли психологічний тренінг з Тетяною Кучер – фахівчинею з емпатійної підтримки та когнітивно-поведінкової терапії.
Особливим відкриттям для всіх стали ляльки-“дзиґи” від Запорізького ЦЖС – унікальний інструмент арттерапії. Ліна Кущ, перша секретар НСЖУ, вже представила їх на воркшопі Європейської федерації журналістів з ментального здоров’я. «Колеги з 12-13 країн спробували покрутити ці ляльки і були в захваті. Навіть пропонували їх продавати для збору донатів на підтримку українських журналістів», – розповіла вона.
Так запорізькі майстрині не лише створили ефективний засіб боротьби зі стресом для українських медійників, але й відкрили новий інструмент психологічної підтримки для журналістської спільноти всього світу.
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: