Дорогі колеги!
День Незалежності – традиційно дата, коли говоримо урочисті слова. Але давайте зараз – без зайвої урочистості.
Без перебільшення, в останні роки наша робота стала схожа на квест підвищеної складності. Обстріли та вибухи, повітряні тривоги, блекаути. Втрачаємо домівки, рідних, друзів. Часто починаємо все з початку.
Але справляємося. Зберігаємо професіоналізм, інформуємо аудиторію, шукаємо нестандартне рішення в кожній ситуації.
Щоправда, ціна цієї роботи виявилася значно вищою, ніж ми могли собі уявити. 127 наших колег загинули. 127! Серед них Вікторія Рощина, яку вбили в російському полоні. 30 журналістів й досі там, і ми робимо все, щоб повернути їх додому.
Наші воєнкори стали справжніми героями – працюють під обстрілами, їздять туди, куди «нормальні» люди не поїдуть за жодні гроші. Колеги з прифронтових видань тримають зв’язок зі своїми читачами, навіть коли їхні міста під постійними ударами. Пресофіцери в частинах ризикують нарівні з військовими, але їхня зброя – не лише автомат і протидронова рушниця, а й камера та диктофон.
Колеги з регіонів стали справжніми універсалами – і журналісти, і техніки, і психологи для своїх героїв. Столичні редакції освоїли мистецтво працювати в метро як у філії офісу. А ті, хто виїхав за кордон, довели, що якісну журналістику можна робити і звідти також.
Ми стали більше підтримувати один одного, частіше телефонувати, питати «Як справи?» – не для галочки. І це добре. Бо розуміємо – кожен день на роботу ми йдемо не тільки по новини.
Попереду ще багато роботи. Ми виснажені. Але ми журналісти – нам стійкості не займати.
Тож зі святом, дорогі колеги! Зичу вам міцного здоров’я, цікавих сюжетів, стабільного інтернету і щоб завжди була під рукою гарна кава. А ще – щоб якнайшвидше всі наші близькі, друзі і знайомі повернулися живими з фронту, з полону, а вимушені переселенці повернулися додому. Щоб ми могли працювати без сирен і генераторів.
Тримаємося разом.
Ваш Сергій Томіленко, голова НСЖУ
Дискусія з цього приводу: