Щотижня Василь Савич Мирошник їде на північ, щоб доставити свою газету до прикордонних громад, що зазнають російського вогню та дезінформації, пише глобальне міжнародне видання Al Jazeera
Холодного туманного ранку на початку листопада Василь Савич Мирошник їде вузькою дорогою на сході України на північ — до російського кордону. Він прямує до сіл, де через зростання загрози російських обстрілів залишилася лише невелика частка мешканців. Війна відрізала їх від регулярних послуг. Вони більше не отримують пошту, а російські передавачі часто глушать український мобільний зв’язок або перешкоджають йому. До того, як запровадили масштабне глушіння сигналів для протидії дронам, російські телевізійні та радіоканали можна було дивитися на телевізорах і слухати на радіоприймачах у прикордонних громадах.
У багажнику — пачки «Зорі – Вісника Богодухівщини», місцевої газети, яку Василь редагує та доставляє прифронтовим громадам на Харківщині. Газета не приносить прибутку, а доставка небезпечна, але Василь каже, що це часто єдине надійне джерело новин, яке мешканці отримують за весь тиждень.
Редактор, який в лютому 2022 року, коли почалося російське вторгнення, задокументував обстріли цивільного населення в рідному Золочеві, також на сході України, каже, що відчуває потребу відновлювати правду — село за селом.
– Коли вражають лікарні чи будинки, російські чиновники стверджують, що це були військові об’єкти, — каже він. — Відновлення правди — наш єдиний захист.
Ранковий туман обмежує видимість кількома метрами, що Василь тільки вітає.
– Це добре для нас, — каже він спокійно. — Можливо, дрони нас не помітять.
Асфальт розбитий і нерівний, знищений артилерійськими обстрілами, військовими машинами та роками бездоріжжя. Більшість водіїв уникають цієї дороги, але ті, хто нею їде, зазвичай прямують на південь — подалі від лінії фронту.
Василь продовжує їхати на північ.
Рухомі цілі
Поки Василь веде машину, його пронизливі блакитні очі рідко відриваються від дороги. Чорна шкіряна кепка прикриває полисілу голову, а статура свідчить про роки фізичних тренувань. Спочатку 65-річний журналіст виглядає суворим і настороженим, але коли заговорює, його широка усмішка розвіює будь-яке відчуття напруги.
Удалині раптом гримить глухий вибух крізь туман.
– Артилерія, — каже Василь, майже не реагуючи. Цей звук в останні майже чотири роки став знайомою частиною його життя. Тільки коли вибух особливо гучний, він коментує тип зброї або те, чи це вхідний, чи вихідний постріл.
Над дорогою між дерев’яними стовпами розтягнуто сітки, які мають захищати автомобілі від російських FPV-дронів, що кружляють у повітрі. Встановлені вздовж найвідкритіших ділянок — прямих відрізків з мінімумом дерев — сітки покликані блокувати удари дронів по рухомих цілях.
– Я працюю там, де все, що рухається, стає ціллю» — каже Василь, пояснюючи, що російські оператори дронів вважають будь-який рух — транспорт, людей, тварин — потенційними цілями. – Ми зараз входимо в місце, де не можна дозволити собі помилок, — пояснює він.
Район достатньо близький до ворожих позицій, тому рух швидко виявляють, і залишається мало можливостей уникнути артилерії, дронів або високоточної зброї.
Василь міцно тримає кермо, очима сканує небо і їде далі. Шлях доставки газет тільки починається. На його маршруті сьогодні – близько дюжини сіл, більшість — під російським вогнем.
Газета в російському прицілі
До того, як розвозити новини розбитими дорогами північно-східної України, Василь роками писав репортажі із Золочева. Писав вірші ще підлітком, вивчав літературу в університеті в Харкові та приєднався до місцевої золочівської газети у віці 20 років. У 31 пішов працювати до Міністерства охорони навколишнього природного середовища, де розслідував корупцію в районі. Десять років потому повернувся до тижневика.
– Я не можу уявити себе за будь-якою іншою справою, крім журналістики, — каже він.
Василь пишається тим, що його газета була однією з перших, які роздержавили в 2017 році. Він допоміг розробити законодавство, яке дозволило приватизувати українські місцеві газети — крок, який вважав необхідним для зменшення державного тиску та захисту редакційної незалежності.
Протягом усієї війни він продовжував розслідувати місцеву політичну корупцію, хоча визнає, що значну частину уваги тепер приділяє війні.
– Росія живиться нашими внутрішніми розбіжностями. Навіть якщо частиною моєї роботи залишається притягнення до відповідальності представників наших власних органів влади, зараз мій пріоритет — протидіяти ворожій брехні, — каже він.
Боротьба з російською дезінформацією неодноразово ставила під загрозу його життя.
5 квітня 2022 року о 9:30 ранку два російські снаряди влучили в редакцію тижневика, частково зруйнувавши 140-річну будівлю. Зазвичай у цей час Василь сидів би за своїм столом, але його врятувало те, що того дня затримався в ліжку довше, ніж зазвичай.
– Я спізнювався на роботу… Напередодні ввечері ми відпочивали з одним із моїх друзів, і випили забагато поганої горілки, — каже він, похмуро посміхаючись. — Йде війна, і ми мали тільки такий алкоголь. Зазвичай я прокидаюся рано, але в мене було похмілля. Коли нарешті ми з другом вийшли, два снаряди пролетіли над головою. Через пів секунди усе вибухнуло.
На щастя, в редакції в той час нікого не було. Старий стіл Василя досі, більше ніж через три роки, засипаний уламками, і журналіст знає, що йому пощастило врятуватися.
– Судячи зі слідів осколків у кімнаті, я був би мертвий, — каже він.
Його редакція ставала мішенню 10 разів — двічі для артилерії, вісім разів для керованих авіабомб. Останній удар стався навесні 2025 року.
На початку війни кремлівські новинні канали стверджували, що Василь відповідальний за поширення дезінформації.
– Очевидно, «я керую пропагандистською газетою», — каже Василь іронічно. — У 2022 році російське державне телебачення показало репортаж, де мене звинувачували в незаконному проникненні до одного з російських сіл для поширення неправдивої інформації. Я ніколи там не був. Те, що я робив з початку війни, — це документував залишки ракет, що встромилися в землю, щоб показати, звідки вони прилетіли.
Відстеження походження залишків ракет може викрити російські атаки як воєнні злочини або порушення міжнародного права.
– Ця робота — причина того, чому моя редакція стала мішенню, — каже Василь.
Після вторгнення 2022 року та бомбардування їхньої друкарні в Харкові газета припинила вихід майже на півроку. Російські сили наближалися, змушуючи багатьох жителів Золочева тікати в безпечніші райони, принаймні тимчасово. Але Василь вирішив залишитися.
– Я мав залишитися, щоб свідчити, але не міг би цього зробити, якби мої близькі теж були в небезпеці, — каже він, пояснюючи, чому відправив свою сім’ю на захід України, а потім почав документувати руйнування, що охопило його рідне місто.
Тоді ворожі сили були ближче ніж за 10 км від Золочева. Своїм телефоном Василь знімав бомбардування, евакуацію цивільних і зруйновані будівлі.
– Якби я не знімав те, що бачив власними очима, хто б це зробив? Ми живемо в дуже віддалених від центру країни районах. Я мав показати світу, що з нами відбувається, – каже журналіст.
Василь самотужки навчився редагувати відео, які публікував на ютубі та в соціальних мережах, щоб охопити більше людей.
– Росіяни стверджували, що вражають командні пункти або об’єкти з ремонту танків, — каже він, досі обурений. — Насправді вони вражали житлові будинки, лікарню та дитячий садок.
Коли українська армія почала визволяти перші села біля Золочева, Василь був сповнений рішучості відновити доступ до новин у районах, яких позбавили інформування на шість місяців. Він знайшов нову друкарню та взявся до роботи.
– У цих сільських районах часто немає альтернативного джерела надійної інформації. Люди нам довіряють, і ми не можемо їх підвест», — каже він з гордістю.
Двоє членів редакції повернулися до роботи, але працюють віддалено. У Золочеві залишилися Василь і бухгалтер видання як Костянтин Неонета.
– Я не хотів від’їжджати, — каже Костянтин, який щотижня на велосипеді розповсюджує в місті газету. — Я знав, що тут набагато корисніший, ніж деінде.
У тих селах, де російські сигнали проникають у будинки людей, «люди залишаються сам-на-сам із пропагандою», — каже Василь, додаючи: «Моя місія — не дати цьому статися».
Мовне поле битви
Василь також бачить мову як ключову частину опору. Газета виходить виключно українською мовою в регіоні, де російська залишається домінуючою.
– Деякі люди живуть настільки близько до Росії, що питання ідентичності глибоко переплетені, — пояснює він. — Вони більше піддаються впливу брехні, яка зображує українську армію такою, що нищить цивільних — це нарадив, який ризикує ще більше поглибити розкол у країні.
Щоб виховувати відчуття спільної ідентичності, його газета публікує щотижневу колонку під назвою «Ми українці», присвячену непомітним актам громадянської відданості. Цього тижня — історія бабусі-пенсіонерки, яка проводить свої дні, в’яжучи шкарпетки для солдатів.
Газета також повідомляє інформацію, яку висвітлює мало хто з інших видань— наприклад, які дороги залишаються проїзними та які рішення ухвалила місцева рада щодо бюджету на наступний рік.
Випуск, завантажений у машину Василя, містить коротку статтю, що пояснює, як можна отримати відстрочку від мобілізації в Україні онлайн.
Окрім змісту, війна змінила газету й в інший спосіб.
Редакція тепер з міркувань безпеки працює з місця, яке не розголошується. Щочетверга пачки чотиристорінкової газети прибувають до міста Золочева через службу експрес-доставки «Нова пошта». Звідти Василь завантажує їх у свою машину та їде до сіл, куди з міркувань безпеки більше не заходить поштова служба.
За даними київського Інституту масової інформації, з початку повномасштабного вторгнення 333 українські видання закрилися через зруйновані редакції та друкарські об’єкти, розірвані мережі розповсюдження, фінансовий тиск та переміщену аудиторію.
На Харківщині газета Василя — одна з восьми із 35 газет, що все ще працюють.
Редактор та його невеликий персонал змушені йти на жертви. Василь припинив платити собі зарплату, а персонал заробляє не більше 9000 гривень (212 доларів) на місяць. Газета фінансується з особистих заощаджень Василя, доходів його родини та скромних надходжень від висвітлення діяльності місцевої влади.
Але цих коштів ледве вистачає на найнеобхідніше. Друк тепер коштує більше, ніж ціна продажу, яка залишається незмінною на рівні 15 гривень (0,35 долара).
– Люди не можуть дозволити собі більше, — каже Василь. — Але їм потрібен доступ до інформації. Тож ми пристосовуємося.
Попри все, багато примірників залишаються непроданими.
До війни щотижня виходило 4000 екземплярів газети. Сьогодні це трохи менше половини. Населення також зменшилося. У Золочеві, за словами Василя, колись налічувалося близько 20 000 мешканців, але 12 000 відтоді втекли, а 114 цивільних загинули.
Прифронтові доставки
Щочетверга Василь сідає за кермо свого «Рено» 2005 року, щоб їхати на північ. Цю машину ремонтувати недорого, вона здатна долати вибоїни. Журналіст каже, що вона перевозила його в місця, з яких він міг би не повернутися, якби вона не витримала.
Цього тижня перед від’їздом на доставку він зупиняється перед своїм будинком і кивком вказує на нього.
– Він може зникнути будь-якої миті, тому я завжди прощаюся, — каже Василь.
Протягом десятиліть будинок був опорою сімейного життя Василя. Вони з дружиною разом 45 років. Тут виросли чотири їхні дочки, згодом кімнати заповнили п’ятеро внуків. Коли Василь згадує ті мирні роки, погляд стає м’якшим.
Як тільки сідає за кермо, починають текти історії.
Він пам’ятає, як у 2022 році в щойно визволеному селі Макарове, розташованому приблизно за 8 км від російського кордону, зустрів колишню медсестру, яка прожила під російською окупацією шість місяців. Вона радісно взяла у Василя газету, піднесла її до обличчя, щоб понюхати свіжонадруковані сторінки, і усміхнулася. Жінка не чекала, що приїде журналіст; туди більше не заходила навіть поштова служба. Лінія фронту була лише за пару кілометрів, тривали запеклі бої.
– Коли почалося повномасштабне вторгнення, вона не чекала, що її земляки стануть мішенню, — пояснює Василь. — Вони завжди жили близько до росіян. Але в її селі з 90 людей під час окупації загинули 10.
Поки машина Василя продовжує їхати між селами на північ, настає тиша, яку порушує лише груба вібрація пошрамованого асфальту. Війна викарбувала в голові Василя власну карту.
– Коли я виїжджаю доставляти газети, мені страшно… поки не потрапляю туди, — каже він. — Тоді ти стаєш кимось іншим. Ти слухаєш, спостерігаєш, відчуваєш все. Така звірина пильність. Парадоксально, але мені це подобається.
П’ятнадцять хвилин потому він вказує на схил уздовж дороги. Це, пояснює він, місце, де не так давно за ним кілька кілометрів гнався дрон.
– Я ненавиджу ці сітки, — каже він, вказуючи вгору. — Кілька тижнів тому дрон залетів під них і гнався за мною. Я потрапив у пастку. Завдяки моєму «рено» я на повній швидкості зміг вирватися. Мені довелося проїхати милі з пробитою шиною, — згадує він.
Журналіст пережив й інший епізод – обстріл під час доставки газет біля російського гелікоптера в перші дні війни між Одноробівкою та Івашками — двома селами, розташованими лише за кілька сотень метрів від кордону.
– Раніше била артилерія. Звичайні речі, — каже він, об’їжджаючи вибоїну – досить глибоку, щоб поглинути колесо. – Тепер скрізь FPV. Вони женуться за машинами. Вони переслідують і тероризують людей своїм жахливим дзижчанням. Кілька днів тому дрон влетів у хату старої жінки і летів за нею на другий поверх, де вона намагалася сховатися. Вона загинула. Ось як виглядає наша війна зараз, — каже він сердито.
Проїжджаючи повз церкви вздовж дороги, Василь хреститься — ця повторювана дія виглядає майже як рефлекс.
– Я почав вірити тільки після початку війни. Ти усвідомлюєш, як мало контролюєш, тому молишся про захист на той час, поки виконуєш свою місію, — пояснює він.
З лютого 2022 року в Україні загинули понад 120 журналістів (станом на 5 січня, за даними НСЖУ, – 142 працівника медіа, – ред.) — деякі під час висвітлення війни, інші після вступу до Збройних сил. Багато інших журналістів були поранені. В останні місяці зросла кількість цілеспрямованих атак на журналістів.
Попереду машини крізь туман проступає розріджена лінія будинків. Це Рясне — найнебезпечніше село на маршруті Василя, розташоване всього за кілька кілометрів від російського кордону. Тут раніше жила тисяча людей. Тепер – ледве 300.
– Минулого тижня FPV вбив цивільну людину саме в цьому районі, — каже Василь, проклинаючи нападників.
Поправивши свою шкіряну шапку, він глушить двигун біля єдиної сільської крамниці. Виходить, бере близько 40 примірників «Зорі – Вісника» з багажника та заходить всередину, кладучи газети на прилавок. Він обмінюється кількома тихими словами з продавчинею, дарує їй коротку усмішку, потім збирає непродані газети з минулого тижня.
– Їх щотижня більше. Люди від’їжджають, — бурмоче він, зиркаючи на небо.
Ті, хто залишається в селах на його маршруті доставки, – часто літні люди, які не хочуть виїжджати або не можуть собі цього дозволити — не мають родичів деінде, і їм нікуди податися.
Біля майже покинутої крамниці Василь кидає швидкий погляд на порожню вулицю, потім повертається за кермо. Знову гримить важка артилерія. Час рухатися.
Між селами голі дерева трапляються між поляями вздовж сповнених вибоїн і нерівних доріг.
Спогади
Під час свого рейсу Василь зустрічає кілька знайомих облич. Багато жінок, які вітають його, колись працювали на поштових відділеннях, які вже закрилися. Відтоді, як відновилося друкування газети, ці жінки допомагають розповсюджувати її в селах, які відвідує Василь. Коли він завозить пачки, вони беруть справу в свої руки.
У невеликому селі Велика Рогозянка жінка повільно виходить в туман із місцевої крамниці. Надія Олексіївна Сливка переставляє свої продукти, перш ніж рухатися далі. Вона прожила тут все життя і ніколи не могла уявити себе десь інде.
– Куди ж мені їхати? — риторично запитує 75-річна селянка. Багато її сусідів виїхали. Вона не поїде. – Моє місце тут, — каже вона.
Її щотижневий ритуал читання газети залишився незмінним протягом усієї війни. Вона завжди починає з «Калини» — колонки чуток з анонімними повідомленнями читачів. Найцікавіші історії публікуються в двох частинах, розподілені на послідовні випуски — стратегія, яку Василь розробив, щоб підтримувати зацікавленість читачів і збільшувати продажі. Доходи дуже потрібні.
Надія читає кожен випуск повільно, «щоб він тривав до наступної суботи, коли я забираю газету з крамниці».
Майже через чотири роки після початку конфлікту її найбільший страх — не обстріли чи дрони, а те, що газета може перестати доходити до села.
– Якщо газета все ще приходить, я знаю, що все тримається докупи, — каже вона з тихою посмішкою.
У тому ж селі, перед невеликою крамницею, що тепер є пунктом розповсюдження, Василь зупиняється, щоб поговорити з чоловіком, що стоїть біля свого велосипеда. Наступного дня Володимир відсвяткує свій 79-й день народження. Це також буде день, коли він залишить село і поїде до Харкова. Напади на цивільних зросли. Залишатися стало занадто небезпечно.
Під час розмови обоє чоловіків вибухають сміхом. Василь прощається з широкою усмішкою, на мить кладучи руку на плече чоловіка.
Назад у машині він все ще посміхається. Бабуся Василя була вчителькою Володимира в школі.
– Моя бабуся навчила його читати, — каже він. — Тепер він читає мою газету.
Дорога зрештою спускається до сірої, каламутної річки. Вона позначає одну з нечисленних недавніх перемог Василя. Після того, як він написав статтю про забруднення води, спричинене стічними водами та іншими хімікатами з фабрик, влада в Богодухівському районі відкрила розслідування.
Біля річки він зупиняє машину, виходить, дістає телефон і починає знімати. Вода біла від забруднення. Нічого не змінилося. Після повернення до редакції він зафіксує свої спостереження в друкованому слові.
До недавнього часу Василь доставляв газети до хуторів, притиснутих прямо до кордону. Але його родина та місцеві солдати наполягли, щоб він припинив доставляти туди, де до Росії менше ніж кілометр, бо це робило ймовірнішим, що він стане мішенню для FPV.
Попри свою обіцянку припинити, батько чотирьох дітей знає, що одного дня повернеться.
– Вони мене чекають. Коли я приїжджаю, вони стають у чергу — не так за новинами, як за тим, що хтось приїхав, що хтось їх усе ще пам’ятає, — каже він.
Ще п’ять сіл попереду. Василь заводить двигун і їде далі.
Наступний рейс
До середини дня Золочів знову з’являється через лобове скло, над містом лягає серпанок. Тут порівняно з майже безлюдним маршрутом розповсюдження більше машин, і шкільні автобуси, які тепер використовуються як громадський транспорт для дорослих, під’їжджають до площі в центрі міста. У цій частині північно-східної України діти навчаються онлайн; кілька підземних шкіл, що існують, не можуть обслужити регіон, де мешкає майже мільйон людей. Десь за околицями гримить глухий вибух, поглинений буденним ритмом.
На площі Костянтин на велосипеді приїжджає, його щоки почервонілі від холоду. Він доставляє газети в місті, тоді як Василь їде дорогами, якими більше ніхто не хоче їхати.
Рейс із доставки газети на сьогодні завершено.
Василь вимикає двигун, відкриває багажник і виймає непродані примірники. Він обережно перегортає сторінки та звичним рухом підтикає газети під руку.
– Мені треба завершити розслідування про річку, — каже він. — Воно вийде наступного тижня.
Наступного четверга наступний випуск прибуде до Золочева, і Василь знову поїде на північ. Він повернеться на дороги, де цивільні є мішенню, де його пачка надрукованих сторінок — все, що стоїть між забутими громадами та тишею, що загрожує їх поглинути.
– Моя війна — за інформацію. Навіть після оголошення миру вона не закінчиться, — каже він. – Дезінформація триватиме, як і моя боротьба з нею.
Марго Сеньйор, Al Jazeera
Опубліковано: 30 грудня 2025 року
Дискусія з цього приводу: