В Національній спілці журналістів України відбулася зустріч учасників міжнародного проєкту «Медіадіалог 2021» із журналістами-переселенцями з Донецька та Луганська. Під час спілкування учасники проекту, який об’єднує медіаорганізації та вищі навчальні заклади України, Білорусі, Вірменії, Грузії, Молдови і реалізується за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини, цікавилися роботою українських колег у 2014 році та практикою сьогоднішнього висвітлення подій на окупованій території.
Такий досвід цікавий студентам-журналістам та молодим журналістам із країн Східного партнерства, на території яких є вогнища збройних конфліктів, спровокованих діями Російської Федерації.
Журналісти Світлана Федчун, Анна Курцановська, Олена Смирнова, Олег Трачук, Ілля Суздалєв, а також перша секретар НСЖУ Ліна Кущ розповіли про те, як працювали в умовах небезпеки, тиску і погроз із початком активних дій проросійських сил у Донецьку й Луганську.
«Перші сигнали небезпеки з’явилися на масових акціях уже в січні 2014-го. Але до кінця лютого ми, журналісти, ще могли вільно працювати на мітингах. З початку березня – вже ні. Особливо після подій 13 березня, коли на центральній площі вбили 22-річного Дмитра Чернявського – учасника проукраїнського мітингу. Тоді суд дав дозвіл на проведення одночасно двох акцій: проукраїнської та проросійської. Український мітинг був затоплений у крові».
«Ми перестали ходити з посвідченнями і стали брати лише паспорт із донецькою реєстрацією. Учасники проросійських акцій чомусь вважали, що можуть перевіряти у нас документи. Тоді ходила «страшилка», нібито 700 «бандерівців» із Західної України на автобусах їдуть до Донецька захоплювати місто. Цю «версію» озвучував навіть тодішній начальник обласної міліції, який виявився зрадником. Тому натовп весь час шукав тих самих «бандерівців», і тут паспорт із донецькою реєстрацією знімав питання».
«Ми, журналісти, завжди були відкриті до людей. Реагували на їхні прохання, запити, допомагали в біді. Нас багато хто знав в обличчя. І тут раптом усвідомлюєш, як це жахливо, коли тебе в місті знають усі. Щоб працювати на вулиці, доводилося вдаватися до «маскараду».
«Я з собою в сумці носила шапку, окуляри і шматок георгіївської стрічки. Це дозволяло «розчинитися в натовпі», не привертати уваги і спостерігати за подіями зсередини».
«Наша телекомпанія організувала нам, знімальним групам, охорону: уклала договір із міліцією. Але за кілька днів ми зрозуміли: ці міліціонери нічим не відрізнялися від «тітушок». Вони захищали нас лише тому, що їм платили гроші. А насправді підтримували тих, хто захоплював будівлі органів влади».
«Спочатку ми виходили в ефір із дахів висотних будівель, де не було людей навколо. Але потім проросійські активісти вирахували ці «точки», і ми не могли занести нагору техніку. Виручали іноземні колеги, яких тоді не чіпали. Захопники знали адреси наших корпунктів, приходили туди і перевертали все догори дном. Ми переганяли відзнятий матеріал із місця, про яке вони не знали».
«За рік до початку подій у Донецьку наша телекомпанія організувала нам курси зйомки мобільним телефоном. Тоді це виглядало несерйозно: мовляв, навіщо? У нас же професійна камера. А коли почалися проросійські акції в Донецьку і ми сховали всю атрибутику телеканалу, то свій репортаж я знімала й монтувала на телефон. Було страшно стояти в натовпі розлючених людей. Того дня мій репортаж відкривав вечірній випуск новин».
«Дехто з донецьких журналістів працював як фіксер у іноземних колег. Це давало доступ до будівель і до інших місць, куди українському журналісту було неможливо потрапити».
«У мене в сумці було посвідчення кореспондента російського ЗМІ – фейкове посвідчення, яке я власноруч надрукувала. Виручало те, що люди, які постійно перевіряли у нас документи на мітингах, були малограмотними і необізнаними з тими, які існують медіа. До російських журналістів навесні 2014-го було дуже лояльне ставлення».
«Прес-служба обласної держадміністрації працювала в Донецьку довше, ніж сама адміністрація. Уже в червні 2014-го керівництво ОДА виїхало до Маріуполя, а наша прес-служба залишалася в Донецьку ще до серпня. Працювали в підпільних та напівпідпільних місцях. Наш офіс зрештою захопили, але нас, на щастя, там не було. Інакше ми би опинилися «на підвалі».
«У ті дні було незрозуміло, чи є українська влада в Донецьку, чи немає. На рівні ОДА нічого не відбувалося. Тоді ми, співробітники прес-служби, стали робити щоденні огляди ситуації в області та надсилати журналістам. Хтось же повинен був дати знак людям, що обласна влада працює».
«Ми намагалися за допомогою інтелекту перемогти людей зі зброєю. Це було наївно і, як зараз розумію, небезпечно. Тоді вже були пограбовані збройні кімнати і сховища в обласному управлінні міліції, в СБУ».
«Незадовго до війни наша газета відзначила своє 40-річчя. До цієї дати нам подарували багато комп’ютерної та офісної техніки. І всю її забрали проросійські активісти. Просто завантажили – і вивезли. А на 12-му поверсі будівлі, де розташовувалася редакція, вони поставили у вікнах міномети, щоб стріляти по аеропорту».
«Наш колектив працював дистанційно, продовжували готувати матеріали і видавати газету. Давали туди інформацію здебільшого практичного спрямування: адреси видачі гуманітарної допомоги, графік подачі води тощо. Газета перестали виходити лише тоді, коли в усьому Луганську на кілька тижнів зникли світло і вода».
«Виїхали з Луганська всією родиною: ми з дружиною, троє дітей, із них двоє – з інвалідністю. Плюс батьки дружини. Я усвідомлював: писати те, що від мене вимагають, я не буду і не хочу. А писати те, що я хочу, мені не дозволять. Уже після виїзду дізнався, що газету захопили і видають під тією ж назвою, але з публікаціями на підтримку тамтешньої «влади».
Керівника проекту «Медіадіалог 2021», директор Громадського телеканалу «ОК-TV Ludwigshafen Medienanstalt Rheinland-Pfalz», голова правління міжнародної організації недержавних медіа «European Youth4Media Network e.V.» Вольфганг Рессманн розповів учасникам зустрічі про пріоритетні напрями проекту, який реалізується з 2015 року за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини. Серед головних напрямів співпраці – розвиток демократичних процесів у країнах Східного партнерства, боротьба з новими викликами в інформаційному просторі, як-то фейки і російська пропаганда, вивчення досвіду постконфлікту та інші.
Один із співорганізаторів проекту, голова правління ГО «Форум українських журналістів», секретар НСЖУ Володимир Данилюк зазначив, що практичні поради колег із Донецька і Луганська важливі для молодих журналістів із Грузії, Вірменії, Молдови та Білорусі. Цей досвід стає актуальним у дні, коли Російська Федерація нарощує свою військову присутність на кордоні з Україною.
Чи висвітлюють
журналісти ситуацію на окупованих територіях, чи підтримують зв’язок із
джерелами інформації та чи затребувані такі матеріали у мешканців інших
регіонів України? Журналісти з Донбасу визнають: інтерес до новин зі сходу
знижується, такі новини вже зникли з першої половини випусків новин, дедалі
менше місця займають в онлайн-медіа та газетах.
«Інформаційна «втома» відчувається, але якщо не писати про це взагалі, то
тему забудуть».
«Такі матеріали читають переселенці, які розкидані по всій Україні, а також військові, їхні родини. Коли з’явилася перша інформація про можливу повномасштабну війну, про вторгнення Росії, напружилися перш за все переселенці з Донбасу. Мені здається, для більшості киян, для мешканців інших регіонів війна – це щось дуже далеке».
«Ми повинні обов’язково дбати про безпечні канали комунікації з людьми, які мешкають на окупованій території. Таке спілкування потребує часу і душевних сил. Наприклад, коли йдеться про долю полонених. Варто розуміти, що людина, яка мешкає там, не може відверто говорити про свої погляди, тому я скептично ставлюся до будь-яких опитувань на окупованій території. По можливості треба перевіряти інформацію, в тому числі – на сайтах окупаційної «влади».
Учасники зустрічі домовилися підтримувати комунікацію для узагальнення досвіду роботи журналістів країн Східного партнерства в зонах конфлікту.
