«Справа Трухіна» – це, як на мене, не про депутата. Це про страх і бідність. Про нашу журналістику і наше суспільство. Про те, що в нашому медіапросторі від часів Кучми і Януковича, якщо копнути хоч трохи глибше, насправді змінилось мало.
Висловлю кілька міркувань навздогін резонансному медіаскандалу. Я 15 років був головним редактором і мені є що сказати про це.
Передісторія. ЗМІ обговорюють скандал з ДТП, в якому фігурує прізвище нардепа від “слуг” Трухіна. Начебто він був напідпитку, повертаючись з церемонії підняття прапору в Полтаві. Офіційних підтверджень того, що нардеп був за кермом, немає. Коментарів депутата і партії – також. Десятки ЗМІ видалили новину про аварію. Є свідчення, що за це редакціям пропонували гроші – від 200 доларів. Читав коментарі колег, які пояснили, що бояться судових позовів – мовляв, доказів причетності депутата до ДТП, в разі чого, пред’явити не зможуть.
Що я про це думаю.
1. Був депутат напідпитку чи не був, але погодьтеся, що якби був – нікого б це не здивувало. І якщо вийти зараз на вулицю і запитати перехожих, то 10 із 10 скажуть: якщо справді він і справді був – усе одно “відмажуть”. Ось що найгірше.
2. Так само нікого не дивує те, що купа дядьків витратили купу часу на відкриття нікому не потрібного флагштока, яких набудували як з переляку по всій країні. (У нас, звісно, немає смертельно хворих дітей, яких ці зариті в землю мільйони могли б врятувати. Людина як не була пріоритетом для влади, так і не є. Зрештою, як на тих дітях вкрадеш?).
Нікому, крім тих, хто на цьому заробив або вкрав. А також підспівувачів будь-якої влади, які вчора “лизали” одному, сьогодні іншому, а позавчора… позавчора вони старанно знаходили крупиці позитиву в діяльності режиму Януковича. Нікого не дивує і те, що після відкриття флагштоку дядьки ідуть в ресторан випивати. Ну як же без цього? Як то кажуть, “щоб стояв надійно”. Флагшток. (Про те, що це відбувається в піст – узагалі мовчу).
3. Мене дивує інше. І ті, хто пропонував зняти новину, і ті, хто це робив, міркували категоріями аналогової, доінтернетної епохи. Який сенс щось знімати зі стрічки в еру діджитал? Все одно ж таємне стане явним. Сьогодні в церкві якраз читають уривок з Євангелія про це: “…немає нічого сокровенного, що не відкрилося б, і таємного, чого не дізналися б. Тому, що ви сказали у темряві, то почується на світлі…” (від Луки 12: 2-3).
4. Тепер про “продажних журналістів”. По-перше, такі питання зазвичай вирішуються на рівні менеджменту, а не редакції (десь у трикутнику власник – гендир – комдир). Редактор стрічки отримує готову “вводну” – новину Х зняти. Хоча не виключаю, що десь і редактору дозволяють (або закривають на це очі) “намутити по дрібницях”. До речі, в регіонах 200 доларів – це може бути місячна ЗП журналіста. Спробуй поговори з таким про “джинсу”…
По-друге, і це, як на мене, важливіше. Є таке поняття – самоцензура. І це страшніше за системними наслідками, ніж “листи щастя” від піар-агентств. Системними – тому що вона впливає на весь медіапростір: багато гострих тем просто блокується на етапі ідеї. Не треба нікого лякати і підкуповувати – люди самі не беруться за щось складніше, ніж рерайт прес-релізу. Бо, по-перше, це не вплине на 200 доларів щомісячної ЗП, а геморою не оберешся. А, по-друге, чимало колег насправді мріють стати піарниками потенційних фігурантів розслідувань, які ніколи не вийдуть. Бо за квартиру платити треба. І хочеться хоч раз у житті побувати як звичайний відпочиваючий у готелі, де колись робив селфі як учасник тренінгу, проведеного за грантові гроші. А на зарплату журналіста далі Затоки не поїдеш…
Не виправдовую і не засуджую нікого. Просто пояснюю логіку, бо знаю систему зсередини.
Тому “200 доларів” – це не про Трухіна і не про недолугих піарників. Насправді це про те, чому в нас так мало справжньої журналістики.
І останнє. У багатьох колег є поняття як монетизувати зняття новини зі стрічки. Але немає поняття, як монетизувати її наявність там. Медіа здебільшого так і не стали бізнесом. А програму держпідтримки ЗМІ під час пандемії, яку разом із партнерами ще рік тому запропонувала уряду Національна спілка журналістів України (НСЖУ), влада так і не ухвалила. На відміну від більшості країн, на які офіційно рівняються наші правителі як на взірець цивілізованого світу.
Можливо, оті 200 доларів за зняття новини – це і є “особливості національної підтримки ЗМІ під час пандемії”?
(фото Ольги Сошенко)
І останнє. Не поспішаймо звинувачувати журналістів у страху й самоцензурі, поки не поставлена крапка у справі замовників вбивства Гонгадзе. І остаточно – з незалежною міжнародною експертизою, а не в українських судах – не з’ясована роль у цій справі не мертвого Ю.Кравченка, а живих – Л.Кучми та його оточення.
Віталій ГОЛУБЄВ, секретар Національної спілки журналістів України, засновник Школи універсального журналіста та всеукраїнського конкурсу «Я – журналіст!»
