Головний редактор великописарівської газети «Ворскла» Олексій Пасюга віддав роботі в журналістиці понад чверть століття. Пережив окупацію. Разом з колективом просто під обстрілами випускав бойові листівки «З Україною в серці». Відмовив окупантам у співпраці, хоч це ледь не коштувало йому життя. А згодом відновив роботу редакції під українським прапором.
За чотири дні до війни. Велика Писарівка
Тієї неділі, 20 лютого, Олексій був за кермом, віз дружину на автовокзал. Звідти вона мала їхати до Харкова провідати доньку. Вже на зворотному шляху Олексію зателефонували. Номер висвітився невідомий, але голос на іншому боці був доволі знайомий. Дзвонила кохана з чужого мобільного, бо свій, чи то через поспіх, чи то через хвилювання перед поїздкою, забула в машині. Олексій прожогом кинувся наздоганяти автобус, який рухався своїм маршрутом. А на прощання, коли вже віддав дружині мобільний, вона раптом вимовила: «Погана прикмета». Хто знав тоді, що слова ці стануть пророчими…
24 лютого. Початок війни
Минуло чотири дні. Ранкову тишу перервав телефонний дзвінок. Олексій відмовлявся вірити в те, що чув від свого друга військового: «Війна, у вас стріляють!». Голова йшла обертом, але щойно він поклав трубку, зателефонував сусід і почав кричати в трубку такі самі слова: «Стріляють, війна, виїжджай!». Поки Олексій вискочив надвір подивитися, де ж стріляють, його сусід, попросивши приглянути за собакою й господарством, виїхав разом з родиною.
– Повномасштабна російська агресія 24 лютого в нас почалася чи на 8 чи на 10 хвилин раніше, ніж в інших містах. Нас почали обстрілювати раніше, ніж сусідів. Жителі Великописарівської громади не хотіли вірити в напад. Ну як так? Нас же давно повʼязували родинні звʼязки, наші діти з прикордонної Лукашівки, наприклад, навчалися в сусідній російській Козинці. Що ж, війна показала, хто є хто, – констатував Олексій Пасюга.
Через годину після ранкових дзвінків Олексій забіг до своєї редакції. В нього був один план – вивезти техніку і заховати її будь-де, тільки б зберегти. Але діяти треба було обережно. Спочатку завдяки тому, що мав доступ до відеокамер на митниці, він переконався, що на кордоні немає ворожих танків. Не гаючи часу почав вивозити принтери і комп’ютери, все, що встиг, до половини дев’ятої ранку, а далі… колони окупантів пішли через український кордон. Неможливо було в це повірити, але дорога в шість кілометрів повністю була забита бронетехнікою, вантажівками, гарматами й тягачами.
– Йшли вони спокійно, не ховалися. Сиділи на броні, були впевнені, що їх чекає зустріч із квітами, з хлібом-сіллю. Але такого не сталося. Їх зустрічали на центральній площі Великої Писарівки з українськими прапорами. Як не дивно, вони нікого не чіпали. Можливо, була команда не чіпати, зайти «як брати» і далі йти завойовувати Україну «мирним шляхом». Не вийшло так. Уже під вечір в сусідній Охтирці, яка за 40 км від нас, їм дали бій. Билися там і наші земляки з Великої Писарівки, які пішли до тероборони. І вночі на відеокамері, яка на диво ще працювала з тиждень після російського вторгнення, ми бачили, як сюди заходила нова техніка, а вночі вивозили пошкоджену і навіть вщент розбиту, – згадував головний редактор великописарівської газети «Ворскла».
Велика Писарівка з маленькими довколишніми селами опинилася в сірій зоні. Жодного сполучення з Україною. І, найстрашніше, жодних офіційних звернень від української влади, жодних новин від українських журналістів. І це тоді, коли в деяких прикордонних з Росією селах з ранку до вечора транслювали ворожу пропаганду, яка переконувала, що Київ уже взято… Олексій розумів: інформаційний вакуум і російська брехня доведуть людей до відчаю. Це й спонукало невеличкий колектив газети «Ворскла» діяти негайно – в тих умовах, які були. Так з’явилося 300 примірників бойових листівок газети «Ворскла» під гаслом «З Україною в серці». На більшу кількість просто не вистачило фарби в картриджі.
– Велика подяка нашому селищному голові пані Людмилі Бірюковій, яка не побоялася робити це в тих умовах, коли була спроба захопити владу колаборантами. А в цей час місцеві жителі приходили до редакції і запитували, що робити далі в умовах, коли немає поліції й українського війська. Тобто на 26-му році роботи в газеті я зрозумів, що недарма колись сюди прийшов, що редакція місцевої газети має ТАКУ вагу. Адже люди, залишившись без захисту, зверталися до нас і в селищну раду, – розповідає журналіст.
Далі видавати листівки допомагали волонтери, старости, просто небайдужі люди. Працювали злагоджено і за весь час роботи, наголошує Олексій Пасюга, незважаючи на величезну небезпеку, ані з будівлі редакції, ані з будівлі селищної ради не зняли українські прапори.
– Звичайно, було страшно. Були й обстріли, особливо в перші три тижні. Цілі вулиці були розбиті, редакція теж постраждала – зірвало дах, вибило вікна, розморозилася система опалення. Але я не міг нікуди поїхати – тут мої передплатники, мої земляки, тут люди, які вірять не тільки мені, а й газеті. Пізніше одна з передплатниць написала в газету: коли побачила в себе у скриньці листівку, то зрозуміла, що «районка» виходить у світ, влада діє, а отже Україна переможе. І це було приємно просто до сліз.
Пропонували роботу в «майбутній російській газеті»
Та по-справжньому страшно Олексію стало зовсім не через обстріли. На третій день війни до нього в редакцію завітав місцевий житель і почав говорити – спокійно, навіть дружньо.
– Він заговорив про роботу. Мовляв, пропонуємо співпрацю в майбутній редакції російської газети – зі штатом, фінансуванням. Обіцяємо підтримку виданню… Буде в кольорі, буде зарплата, – згадує журналіст.
Та Олексій не з тих, кого можна спокусити грошима. Він стільки років віддав журналістиці, своїй газеті, своїй громаді, своїм передплатникам – і ось так все зрадити?! Ні! Тоді ворог, який щойно м’яко стелив, обіцяв золоті гори, різко змінив риторику.
– Не захочете – у вас діти в Харкові, який ми скоро візьмемо. У вас тато старий. А ви все одно на нас працюватимене, коли ми з вами поспілкуємося іншими методами. Казав, якщо я не піду на співпрацю, то знайдуться люди, які відправлять мене куди слід, або й гірше, – додав Олексій Пасюга.
Саме в ці моменти Олексій подумки дякував Богу, що його кохана дружина виїхала за чотири дні до початку війни і тепер разом з дочкою. Та одночасно дуже хвилювався за старенького батька, який залишався в селищі, бо дзвінки з погрозами не припинялися.
– Коли відновився телефонний звʼязок, телефонували з російських номерів – з пропозиціями, з погрозами. Навіть коли сюди зайшли вже наші воїни, продовжували надходити погрози стосовно патріотичної позиції нашої газети, — ділиться спогадами пан Пасюга.
«Краще під обстрілами, ніж в окупації»
Про визволення Великої Писарівки Олексій Пасюга розповідає з усмішкою. Згадує, як із товаришем були в редакції й побачили БТР. Вскочили в автівку і погнались за ним, щоб… спалити.
– Вважали, що ми місцеві, то знайдемо таке місце, де закидаємо коктейлями Молотова і зможемо втекти. Коли ж наздогнали цей БТР, то побачили, що це наші перші воїни зайшли! Ми обіймалися, тиснули одне одному руки і відчували неймовірне полегшення, що нам не довелося застосовувати запалювальну суміш, – емоційно згадує редактор.
З часом українські військові побудували фортифікаційні споруди, у громаду повернулися правоохоронці. Стало спокійніше, незважаючи на майже щоденні обстріли.
– Найгірше – бути в окупації. Краще під обстрілами, ніж під окупацією, – впевнений Олексій.
Першочергове завдання – зберегти газету
Доки військові робили свою справу, Олексій боронив інформаційний простір. Перші випуски вже повноформатного номера розповсюджувала не Укрпошта, а старости й волонтери.Через два місяці від початку війни люди почали отримувати газету! Але вдвох працювати над номером було дуже важко, тому завдяки державній програмі з працевлаштування переселенців запросили на роботу двох медійників. Про вакансії у редакції «Ворскли» поінформувала у соцмережах НСЖУ. Відгукнулася журналістка Оксана Ковальова з Глухова, яка приїхала у прикордонний район і зараз виїздить збирати інформацію навіть на «нуль» разом із прикордонниками й військовими. Безумовно, редакція подбала про її безпеку: від Чернівецького Центру солідарності журналістів НСЖУ редакція отримала захисне спорядження – бронежилет і шолом. Працює на технічній посаді в редакції й переселенець із Донбасу.
– На жаль, державна програма і виплата зарплати з центру зайнятості діяли всього два місяці. Тому після того вже чотири місяці ми знаходимо можливість платити людям з власного бюджету. Дякую НСЖУ за підтримку, за можливість брати участь у різних проєктах і отримувати кошти. Завдяки цьому ми утримуємо співробітників, яких тепер не маємо морального права звільнити, – коментує Олексій Пасюга.
Серед планів Олексія є пріоритетні – зберегти видання, бо через війну залишилося дуже мало передплатників.
– Хочеться, щоб люди поверталися, щоб наше видання передплачували, щоб газета жила. Їй більше 92 років – одне з найстаріших видань області. Хоча ми й самостійні, але я вважаю, що влада могла б якось допомогти таким місцевим прикордонним виданням, щоб вони вижили, бо це і перший, і останній оплот перед ворожою пропагандою, – говорить журналіст.
Журналісти – це волонтери свідомості, каже Олексій, які за підтримки держави ще потужніше воюватимуть на інформаційному фронті.
– Наше завдання – нести до людей думку, що перемога неминуча, що Україна – понад усе, що ворог буде знищений. Зараз це головне. Після перемоги будуть інші завдання, – підсумував Олексій Пасюга, головний редактор великописарівської газети «Ворскла»
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
