Цього літа українські журналісти з місцевих видань побували в Естонії, де знайомилися з країною, її інформаційним простором. Чи кожен бажаючий журналіст може потрапити до такої групи? Де були, що бачили цього разу? Про це на прохання «Журналіста України» розповіла одна з учасниць поїздки – головна редакторка газети «Сільська новина», що виходить у Троїцькому на Луганщині, Марина ЖИВОТКОВА.
ПОЇЗДКА ДО ЕСТОНІЇ НЕ БУЛА ВИПАДКОВОЮ .
Таких навчальних візитів до Естонії з України було в доковідні часи п’ять чи шість, але наша група журналістів з Донецької та Луганської областей не встигла поїхати, бо почався коронавірус. Довелося довго чекати, але ми вважаємо, що нам повезло найбільше: візит розпочався саме в День журналіста України, і наше професійне свято ми вперше відмічали в дружній компанії естонських колег.
Поїздка до Естонії була не випадковою. Особисто для мене це була навчальна і підготовча програма довжиною в три роки у співпраці з Українським кризовим медіацентром і за підтримки Естонського центру східного партнерства.
Це була низка семінарів з цифрової та інформаційної безпеки в Сєверодонецьку та Києві, де ми вивчали як особисту, так і редакційну кібербезпеку. Тренери з Естонії вчили бачити реальність інформаційних загроз та практиці захисту.
Так, тренер Олексій Гюнтер розказав учасникам заходу про інструменти та методи убезпечення себе та власного видання від цифрових загроз. Серед основних видів кіберзагроз лектор виокремив такі: крадіжка особистості, захоплення контролю над медіа, крадіжки інформації, фішинг для отримання.
Тренер Ільмар Рааг під час своєї панелі оглянув можливі цілі зовнішніх інформаційних операцій. Лектор пояснив учасникам, чим відрізняється вразливість до пропаганди від впливу пропаганди, адже важливо розуміти не лише мету інформаційної операції, але оцінювати її вплив. Ільмар Рааг розповів учасникам, як можна віднайти найвразливіші соціальні групи та пояснив, що таке мікротаргетинг у соціальних мережах тощо.
Також ми освоювали висвітлення виборчих процесів, інструменти для використання відкритих джерел даних. Вчилися у тренера Андрія Газіна візуалізації та як упаковувати великий масив даних у компактну картинку, що пришвидшує та полегшує сприймання для читачів.
Відвідували міністерства України та робили матеріали про те, як йдуть процеси реформування в країні з урахуванням отриманих знань, навичок , інструментів в таких темах як освіта, здоров’я, децентралізація, діджиталізація, енергозабезпечення та інше.
Брали участь у панельних дискусіях, діалогах (як онлайн так так офлайн), їздили з навчальними візитами по областях України, готували тематичні презентації та інше. За результатами навчання, написаних статей, активності в івентах та відкритих діалогах і були сформовані групи з 10-12 журналістів від областей з усієї країни.
Весь цей цікавезний досвід і поетапний процес навчання, значно підвищує професійний рівень регіональних журналістів. Наразі триває нова навчальна програма від Українського кризового медіацентру при підтримці ECEAP й у всіх українських журналістів є шанс прокачати свої знання та поїхати до Естонії, щоб на власні очі побачити як там живуть і працюють журналісти в різноманітних ЗМІ — газети, радіо, телебачення, сайти.
НАРАЗІ ВЕДУТЬСЯ ДИСКУСІЇ, ЧИ НЕ ЗНИКНУТЬ З ІНФОРМАЦІЙНОГО ПОЛЯ ДРУКОВАНІ ВИДАННЯ? ЩО КАЖУТЬ ПРО ЦЕ В ЕСТОНІЇ?
В Естонії ми познайомилися з активним і творчим подружжям – видавцем газети “Keskus” і власником та генеральним директором рекламної компанії “Завод” Мареком Рейнаасем та програмним директором Естонського центру Східного партнерства Тііною Ілсен.
– Наразі всі прогнозують, що друковані версії газети стають неконкурентними у порівнянні зі своїми електронними прототипами. А яка ваша думка? – запитала у пана Марека.
І пан Марек розповів:
– Такі запитання ми ставимо один одному в редакції “Keskus” дуже часто й дійшли висновку, що газети і через десять, і через сто років матимуть читачів і попит. Тому ми не робимо інтернет-версію, а хочемо зберегти газету такою, як є зараз. Навіть тоді, коли всі інші перейдуть у цифровий формат, ми все одно будемо виходити на папері, навіть більше ніхто в світі так не робитиме. Зараз маємо 15 тисяч примірників, 70 відсотків яких роздаються в закладах культури безкоштовно, а інші 30відсотків продаються у вільному доступі.
Коли ми вирішили випускати газету самостійно, то поміняли її формат. Газета виходила раз на тиждень, а тепер ми випускаємо її раз на місяць на 48 сторінках журнального формату. Це більше навіть журнал, а не газета. Позиціонуємося як альтернативне бачення подій у політиці, культурі, подаємо найважливіші новини в Естонії. Але робити сенсації за будь-яку ціну чи розповсюджувати фейки аби тримати марку ми не збиралися і не збираємося.
Наша газета — це майданчик, щоб експерти з альтернативною думкою до офіційної сторони мали можливість висловитися. Наша центральна тема – це культура. Мабуть, це єдина газета у світі, яка докладає стільки зусиль для висвітлення теми культури для широкої аудиторії і яка видається не державним коштом.
Для читачів газета безкоштовна, але просто так на вулицях вона не розповсюджується. Редакція укладає договори про співпрацю з п’ятдесятьма культурними закладами – музеями, театрами, кінотеатрами, будинками культури. І ось, коли людина приходить до культурного закладу і купує там квиток, то отримує в подарунок газету з новинами культури.
Але нашу газету можна купити й за гроші у газетних кіосках, магазинах, супермаркетах — там, де продаються всі інші періодичні видання. Коштує вона два євро (приблизно 60 гривень за одну газету). Якщо передплачувати з доставкою, то буде трохи дорожче, зате газета прийде безпосередньо в скриньку, що висить на дверях квартири чи будинку.
Розповідь пана Марека продовжила Тііна Ілсен:
– Залишаться жити ті газети, які є унікальними й важливими для своїх читачів. А ще редакції мають обрати для себе додатковий бізнес, щоб заробляти там, а газету розвивати як культурний бренд. Марек Рейнаас починав працювати простим рекламщиком у Талліннській газеті, потім став редактором і співвласником медіахолдингу, входить до впливової в Естонії партії й займається політичною кар’єрою. Також він є організатором кінофестивалів, і навіть один раз зіграв роль у кіно. Та все ж улюблена його справа — це газета “Keskus”.
***
Розповіли нам про незвичного, але важливого члена редакції «Keskus» – собаку Сабріну.
Як ви думаєте, чим примітна Сабріна в талліннській редакції? Ніколи не вгадаєте: вона веде популярну колонку в газеті «Keskus».
– Найважче в газеті для редактора, коли газета вся вже зверстана, залишається тільки твоя колонка, яку ти маєш подати так, щоб читач захотів читати далі, а не відкинути газету з очей куди подалі, — поділився пан Марек. — І все у нас якось випадково вийшло, як і трапляється багато чого в світі. Наш перший випуск газети був майже готовий, як на думку спало, щоб зробити рубрику редактора від імені нашої Сабріни. І треба сказати, що це дуже всім сподобалося.
Тііна Ілсен каже, що відомі естонські політики на інтерв’ю розповідають Сабріні все відвертіше, ніж професійному журналістові, бо вона не перебиває й уважно вислуховує. А власник газети й чоловік пані Тііни Марек Рейнаас додає, що завдяки харизмі такого співробітника редакції, як Сабріна зростає й прихильність та довіра читачів.
ЗНАЙОМИЛИСЯ НЕ ТІЛЬКИ З ГАЗЕТОЮ.
Наведу три факти про Естонію: волошка вважаєтьсяв цій країні національною квіткою, національним птахом є ластівка, а каменем — вапняк.
Естонський прапор складається з синього, чорного і білого кольорів. Синій означає вірність ідеям країни, це колір моря, неба і національної естонської квітки — волошки. Чорний символізує всі труднощі, пережиті цим народом, такого кольору земля і національні піджаки. Білий колір на прапорі — це чистота, як символ прагнення Естонії до свободи, її надії на краще.
ДІДЖИТАЛІЗАЦІЯ ПО-ЕСТОНСЬКИ.
Якщо в Україні починають говорити про діджиталізацію, то відразу в пам’яті виникає: програма “Дія”, “Країна в смартфоні”, Міністерство та комітет цифрової трансформації в Україні. І якщо в нас усе тільки в початковій стадії, то в Естонії в смартфоні вже 99 відсотків усіх послуг. Таких показників за діджиталізації в Україні влада планує досягти е до 2024 року.
GSM-сітка покриває практично всю територію Естонії, тут скрізь є доступний, безкоштовний інтернет. Навіть в лісі та біля моря ловить Wi-Fi.
На сьогодні в Естонії он лайн не можна лише одружитися чи розлучитися: потрібно бути присутнім особисто, щоб заявити про такий важливий крок у житті кожної людини. А голосувати, декларувати податки, купити квартиру, відкрити бізнес і навіть зареєструвати народження чи смерть родичів – усе це доступно он лайн.
КОРОТКО ПРО ТЕ, ЩО ЩЕ ВПАЛО У ВІЧІ.
Транспорт у Естонії працює з шостої ранку і до дванадцятої ночі. Це погоджується з графіком роботи торгових закладів, кафе й офісів.
У ковідні часи тут все зачиняється о 10-й годині: навіть літні маданчики кав’ярень не працюють.
В громадському транспорті не зустрінеш контролера. Ну їх тут немає і все. Місцевим не потрібно їздити “зайцями” в автобусах чи тролейбусах, коли забув дома гаманець чи просто в гаманці брак грошей на поїздки, бо проїзд для місцевих мешканців безкоштовний. Достатньо мати електронний квиток – пластикову картку.
А туристи (наприклад, з України) можуть придбати в касах тимчасову картку за два євро.
Автомобілями естонці користуються дуже рідко. Естонці розуміють, що збереження природи важливіше власного комфорту, і все більшої популярності набуває екологічний вид транспорту — велосипеди, самокати, гіроскутери, ролики. Нікого не дивує, коли вранці люди в офісних костюмах і сукнях мчать на екологічному транспорті на роботу , а ввечері добираються додому.
Мене, наприклад, картина,коли я в Таллінні побачила гурт велосипедистів з десяти – п’ятнадцяти людей вразила. Запитала у нашої організаторки Хелени, що то за “марафонці” помчали по дорозі, а вона без подиву сказала, що то офісні працівники поїхали побідати.
Програма Е-Естонія
Для того, щоб засвідчити свою особу, в Україні ми звикли й досі користуватися паперовими документами , і лише віднедавна стали входити в життя ID-карти. Естонія ж однією із перших у світі перейшла на електронний документообіг. У 15 років молода людина отримує посвідчення особи — пластикову картку, що одночасно є паспортом, водійськими правами, засобом підпису документів і голосування.
А в міській раді міста Пярно заступник міського голови пан Мееліса Кукка й ІТ-аналітиком міської ради пані Аннемарі Хант продемонстрували українським журналістам, як працює система електронних послуг міських органів влади, що робить життя містян комфортнішим.
Звичайна зупинка в невеликому населеному пункті Торі в Естонії – це будівля з лавками під навісом і вхід до вітальні, де є туалетна кімната, полички з книжками, які тут лишають місцеві для безплатного обміну та просто для читання, на стінах картини місцевих художників. Враховано все і з точки зору інклюзії – для користувачів з інвалідністю є зручний пандус, широкі двері до туалетної кімнати.
Попри те, що Естонія – найдіджітелізованіша країна світу, тут досі вірять в добрі прикмети. Так, дуже гарною прикметою вважається зустріти на вулиці сажотруса. Той, кому він зустрінеться, матиме удачу весь день. А коли перехожий ще зможе з сажотрусом встигнути привітатися та отримати дозвіл покрутити або потерти гудзика на піджаці, то й весь рік таланитиме в усіх справах.
Поспілкуватися з живим сажотрусом мені не дуже пощастило: в Пярну справжнісінький сажотрус швидко промчався повз мене на велосипеді. Правду кажучи, я й не знала тоді про цю щасливу прикмету. А вже в Таллінні відкрила для себе пам’ятник сажотрусу, і треба сказати гудзик і ніс у нього “щасливо” блищали.
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ.
Наші колеги мали ще багато зустрічей з керівниками і журналістами естонських медіа. Цікавими видалося спілкування з з журналістами та керівництвом Estonian Center of Eastern Partnership, очолюваним колишнім послом Естонії в Україні (2016-2019) Гертом Анцу, з колегами місцевої газети “Parnu Postimes”, журналістами Естонського суспільного мовлення ERR та російськомовного телеканалу “Дом”, головними редакторками радіо і телебачення ERR Radio та ETV+, а також із заступником міського голови Талліна Вадимом Білобровцевим.
