Тридцять років… Багато це чи мало? З погляду вічності, напевно, що мало. З погляду на людське життя — достатньо. Та, мабуть, і для існування газети чимало. Адже за цим числом понад десять тисяч днів. Радісних, сумних, зі сльозами на очах. Снігових, дощових, морозяних, спекотних, веселкових… Більше 1500 номерів. Всіяних зернятками літер, уквітчаних пелюстками знімків. За кожним рядком — подія, за кожним абзацем — людська доля, за кожною ілюстрацією — пам’ять, спогад. Вже минулого…
Тридцять зим і весен, літ та осеней… І саме восени, коли щойно почала робити перші незалежні кроки наша суверенна країна, коли на Житомирщині з’явилася перша позадержавна газета «Житомирський вісник» й народився тижневик з незвичною назвою «Апокаліпсис».
Пригадую, як здивувався Леонід Кравчук (він тоді перебував у Коростені у статусі кандидата на першу особу), взнавши, який засіб масової інформації я представляю. Але, вислухавши всі питання і відповівши на них, записав власноруч у мій журналістський записник: «Газеті і журналістам писати для людей і за людей, за їх незалежність». Тож перше число тижневика вийшло з «благословінням» політика, який невдовзі став першим Президентом незалежної і суверенної держави. Потяг рушив…
А на той час у місті вже виходила міськрайонна газета «Радянське Полісся», історія котрої сягала за шістдесят років. Проте «Апокаліпсис» задумувався не як альтернативне видання. Це була своєрідна відповідь на ті події, що розгорталися, як на Коростенщині, так і в усій країні. Головне, що нам, журналістам щойно «засвіченої» газети для всіх, хотілося говорити людям правду про політичні події, про екологію, про чорнобильську біду. І багато людей, відповідаючи на наші запитання, говорили — ця газета дивиться правді у вічі, не залишає без уваги хамство, грубість, байдужість, захищає інтереси простих людей, що змушені жити на землі, отруєній чорнобильсько атомним монстром. У кожному номері «Апокаліпсиса», ще поки насторожений, але вже пройнятий довірою, читач обов’язково знаходив чесні, правдиві матеріали про ситуацію на Коростенщині. І тут хочу згадати добрими словами В. Невмержицького, О. Папиша, К. Мельниченко, А. Боровську, С. Скотнова, П. Зосименка, З. Соркіна, Я. Давиденка, В. Баранівського, К. Лисову, І. Утікеєву, Н. Виговську. Т. Троценко, М. Ходзинську, В. Орловську, С. Бароніну, В. Овдійчука, Л. Волківську, В. Шеремета, Н. Устюгову. Це з ними я розпочинав випускати нове видання.
Чому назвою газети стало це страшне слово? Апокаліпсис — кінець світу, але й пересторога, нагадування, зрештою одкровення. Тому й розповідали сторінки видання про те, що хвилювало кожного і тривожило усіх нас: дім, у якому живемо, — природа. Доля наших діток, милосердя й людяність, хороші традиції. Так, у спадщину нам дістався чудовий світ, який, щоправда, ми вже встигли підвести до краю провалля. Але ще живе надія, що ми не втратили здорового глузду і зможемо зберегти все те добре, що було. І не тільки зберегти, а й побудувати нормальне людське життя для нащадків. Та поки гроші беруть верх над красою і гармонією, доки наша культура й духовність ходитимуть у лахмітті, заспокоюватись не можна…
Чи стали ми альтернативою традиційній радянській міськрайонці, важко судити, її тиражі почали падати, а наші труднощі не покидали нас, хоча й наклад газети зростав.
Проблема виживання незалежної і вільної преси буде завжди вічною і гострою. І не тільки в політичному плані. Адже і сьогодні ми не маємо вдосталь кадрів, скрутно з папером, поліграфічними матеріалами, фінансами. На перший погляд, це технологічні негаразди. Але от якраз вони й не дають змоги плідно працювати. Замість того, щоб писати гострі, правдиві матеріали, доводиться багато часу витрачати на організацію виробничого процесу. Ось тут і став у пригоді досвід спілкування, який сприяв налаштуванню добрих партнерських стосунків з директором друкарні (нині малеколективне підприємство «Друк») Анатолієм Науменком, справжнім ентузіастом, який всіляко підтримував нове й цікаве. Він залюбки надав під редакцію невелике, але затишне і вигідне «географічно» місце. Та й сам заходився налагоджувати перше самостійне колективне підприємство, котре працювало б так, як і ми — на повному самофінансуванні. Ми імпонували йому своєю незалежністю, щирістю, почуттям гумору, а він нам — зваженістю, небайдужістю. Допомагали йому гострими статтями приватизувати підприємство, він нам — іноді папером, фінансами. Так і з’явилася публікація під рубрикою «Приватизація і ми» — «Не «пущать»!..».
Словом, важко було. Тираж газети дотягував ледве до сотні примірників. Розносили тижневик по поштових скриньках, роздавали власноруч перехожим, сусідам, знайомим, розсилали за власний рахунок на підприємства. Не вистачало часу, коштів, уміння. Навіть читачі не зовсім розуміли… Лаяли, не любили, називали бульварною, комуністичною, бандерівською. Ми заспокоювали себе: «Бульварна значить, читабельна», «Приписують», значить, хочуть бачити своєю. Ми стали справжнім одкровенням для багатьох. Проте…
За той «приватизаційний» матеріал і ще ряд таких як «Замкнене коло», «В опозиції бути легше», «У місті Сочі — темнії ночі. У Коростені ж посвітлішало?» (до речі, був надрукований в газеті «Житомирський вісник») мене і газету було потягнуто до суду тодішнім головою міськвиконкому, який оцінив свій позов про захист честі і гідності у чотири /!/… мільйони карбованців. Це було в 1992 році…
Місцева влада заходилася безапеляційно «повчати» газету, тиснути фінансово. Окремим чиновникам не подобався навіть девіз видання — пристрасні слова Тараса Шевченка: «Схаменіться ! будьте люди…». І судовий процес розтягнувся на два роки. Довелося поміняти формат і назву газети. Але як би там не було, 1994 року «Вечірній Коростень» довів свою правоту, а її редактор продовжував очолювати невеликий колектив, де немає циніків, де роблять справу не заради кусня хліба з маслом. Тим усе й незвичне. Бо воно, за словами відомого поета Вознесенського, мов той айсберг. Коли завершене позаду, шість сьомих зусиль лишається «під водою», вони непомітні. Розповідати про них — нудніше історії не вигадати. Але без чорнової роботи, яка позбавлена будь-якого «нальоту романтики», одна сьома частина айсбергу, яка викликає захоплення, — неможлива. Саме так, як неможлива газета без читачів, тісного співіснування з ними. Ми прагнемо виховати свого читача, своїх авторів. Без них ми — мов ті кошенята. Вони радять, підказують, знаходять теми, поліпшують обличчя видання, морально і матеріально підтримують.
…Біда, кажуть, сама не ходить. Ось так і з нами. У 1998 році газету знову подали до суду. Вже черговий міський голова. І це в період виборчої кампанії. «Вечірка» активно включилася в неї. Справедливість, як не дивно, й цього разу перемогла. Міськвиконком очолив грамотний, прогресивний і перспективний господар — Володимир Москаленко. На сторінках «Вечірнього Коростеня» з’явився додаток місцевого самоврядування «Голос ради», який інформував коростенців про діяльність міської ради. Рік читачі мали змогу знати, чим займається місцева влада. Паралельно додатку на сторінках з’явився інформаційний випуск Коростенської об’єднаної податкової інспекції — «Вісник» (21 рік виходив). Вперше в області, в країні навіть… А на шпальтах «Вечірки» з’являються газети в газеті: «Світло істини» (газета Овруцької єпархії), «Соколята» (дитяча), «Порадниця» (для господинь), «Древлянка» (літературно-мистецька сторінка), тематичні сторінки для вчителів, підприємців. А який чемпіонат з доміно організував тижневик разом з благодійною організацією «Діти Чорнобиля»! Подібного на той час не було ніде. Скільки було ажіотажу довкола!..
До редакції почали заїжджати гості з Польщі, Америки, Франції. Досить таки тісні і дружні стосунки зав’язалися між «Вечіркою» і Асоціацією «Обмін Роне-Альпи-Україна». А в 1998 році інша французька Асоціація «Бургундія-Україна» запросила мене до Франції, де я відвідав одну з найстаріших газет «Lе рауs». Результатом цієї поїздки стала книга «Тільки один місяць», про яку теж немало писала преса.
Пізніше газета почала тісно співробітничати з міською радою директорів (нині вже Асоціація директорів). Проте невдовзі міська рада перервала співпрацю з тижневиком і заснувала власну комунальну газету «Іскоростень». У цей день «Вечірка» святкувала своє дев’ятиріччя. І хоча наклад газети сягав майже семи тисяч примірників, у цей день з газети пішло аж три працівники…
Безумовно, нині сутужно всім. Зарплати низькі, іноді не виплачуються місяцями, пенсії теж затримуються. Гаряча вода в квартирах відсутня… Ми, журналісти, все це бачимо і відчуваємо на собі. Бо живемо в цьому ж місті. І «Вечірній Коростень» був, є, і буде завжди газетою для читачів, а не для партій, рухів, об’єднань, керівників. І підхід до життя у неї свій. Подаючи, скажімо, політичні статті чи виступи представників влади, депутатів, керівників, журналісти газети прагнуть ставити себе, передусім, на місце державних осіб, бо, як сказав свого часу Черчілль: «Державні мужі думають про майбутнє, а політики — про грядущі вибори». Додати нічого. Ми повинні думати, насамперед, про майбутнє молодої незалежної держави України, про майбутнє рідного міста, про своє, зрештою, майбутнє. Відтак і намагаємося це робити своїми засобами. Про нас почали говорити. Писати. Використовувати нашу символіку (до речі, хочеться висловити глибоку вдячність копростенському художнику Т. Сердечному за чудову символіку).
Зокрема, щороку надаємо посильну благодійну допомогу інвалідам, сиротам, пенсіонерам, одиноким, безпритульнрим тваринам. Опікувалися неповнолітнім сиротою з с. Відень, що на Коростенщині (аж до повноліття). Запровадили акцію «Передплати «Вечірку» — одержиш приз!» (дякуємо головному спонсору О. Петрику), «Виростиш кавбуз — одержиш приз!» (дякуємо професору, почесному громадянину Коростеня А. Потопальському). Це тоді, коли газета не фінансується жодною з державних чи комерційних структур. Головним надходженням фінансів є реклама (що так іноді нервує читачів), передплата. реалізація газет, спонсорська та меценатська допомога. Це дуже тонка і складна справа. Жоден спонсор, повірте, не віддасть гроші на поталу, не сподіваючись, що вони принесуть певну користь. Хоча б для створення власного іміджу.
Працює над ним і колектив «Вечірки». У цьому плані є певні зрушення. Позитивним прикладом такої діяльності є робота такого собі міні-видавництва при газеті. За ці роки видано чимало буклетів, календарів, понад сорок книжок поезій, прозових творів членів Національної Спілки письменників України Галини Цепкової, Міхи Козимиренка, Валерія Нечипоренка, Віктора Васильчука, місцевих авторів Михайла Туровця, Григорія Носенка, спогади про Юліана Семенова — Олександра Добришкіна, пісні місцевого композитора Миколи Гилюка, збірки вчителів Петра Камінського, Григорія Носенка. «Вечірка» випустила у світ також цікаву книжку американського фермера Р. О. Далла «Робіть, як ми — живіть, як ми», про яку писала преса, розповідала радіостанція «Свобода», шість книг лауреата літературної премії імені А. Малишка, заслуженого діяча мистецтв України Леоніда Закордонця, київського поета Володимира Сидоренка, фольклориста Сергія Танадайчука. Побачили світ літературно-художні додатки «Коростень літературний» з творами Коростенської літературно-мистецької студії «Древлянка», яку я очолюю. Газета має і свою пісню, автором якої є місцевий композитор, журналіст В. Шамара (пізніше її доповнювали, аранжували В. Васильчук, О. Машевський, а ще пізніше нову музику до неї написав відомий композитор Олесь Коляда). Колектив нагороджений численними грамотами й дипломами, є лауреатом Міжнародного рейтингу популярності «Золота Фортуна».
Варто згадати і щорічний традиційний дитячий конкурс «Полісяночка», яким десять літ опікувалася газета спільно з колективами міського будинку культури та фірми «Арсанія». Він тоді набув справді національного звучання і навіть вийшов на міжнародний рівень. Видання є також інформаційним спонсором майже всіх міських заходів. Дев’ять років поспіль спільно з міським відділом освіти видає унікальний кольоровий журнал «Алллочка-дошколярочка» (є кращим виданням Житомирщини).
Скажу дещо про себе… Закоханий у журналістику. Вірніше, з п’ятого класу середньої школи… І дуже вдячний за це своїм батькам, першим вчителям, наставникам, особливо журналістам Анатолію Стрільчуку, Степану Симончуку, Валерію Нечипоренку, Петру Мишуку, Володимиру Яворському. Не люблю, коли мене ділять на «білого», «червоного», «зеленого»… Я — за здоровий глузд в усьому. І несу відповідальність за свої вчинки, за те, що пишу, перед тими, хто мене читає, хто бачить мою роботу. Був делегатом Першого Всеукраїнського конгресу української інтелігенції, багатьох пи сьменницьких з’їздів, депутатом міськради, очолюю Коростенську регіональну організацію Національної спілки журналістів України. Пишу книги для дітей, саджу дерева і завжди ходжу з піднятою головою, усміхненим.
А сьогодні… Газету видає моя сім’я. Ковідний вірус підточив не тільки її ресурси. Але ми — журналісти, творчі люди, які професійно виконують свою справу. Робимо все, щоб жити в цивілізованому суспільстві, розмовляти рідною мовою, бачити квітучим рідне місто, йдемо назустріч землякам з усмішкою, відкритими очима, а не паплюжимо їх лише за те, що вони інакше міркують, відчувають. Бо ж благодійна вільна газета «Вечірній Коростень» прагне доброти і злагоди, справедливості. Тут ми завжди керуємося словами палкого захисника прав людини і свободи Мартіна Лютера Кінга, який говорив: «Якщо ви, бачачи те, що діється довкола, ні разу не підняли голосу протесту на користь обездолених і пригнічених, то вважайте, що ви, як людина, духовно померли. Повідомлення про вашу фізичну смерть надійде пізніше, але вже нікого не зацікавить».
Отож з ювілеєм нас і вас, шановні читачі й земляки!
Віктор ВАСИЛЬЧУК.
