Найперше наше запитання: «Як пережили окупацію?». І Олена Компанець – головна редакторка Сновської газети з Чернігівщини з промовистою назвою «Промінь» розповідає, як у перший день широкомасштабного вторгнення російських військ в Україну колектив редакції в повному складі зібрався в офісі. Й це при тому, що Сновська громада, що має майже п’ятидесятикілометрову лінію кордону з російською федерацією, одна з перших зазнала ворожих обстрілів.
Про віроломний напад «сусідів» дізнавалися не з повідомлень радіо і телебачення, а прокидаючись на світанку від вибухів, гуркіт яких було чутно не тільки в розташованих за чотири кілометри від кордону селах, а й у самому Сновську. Замість ранкової зорі – заграва перших пожеж.
Олена Компанець згадує:
– Через села нашої громади росіяни йшли на Городню, і жителі цих сіл телефонували, розповідали, що бачили, запитували, що буде далі. Щоб бути в курсі подій, тримали зв’язок з нашим міським головою і завершували газетний номер.
Але той останній передвоєнний номер чернігівське видавництво «Десна» вже не прийняло, бо Чернігів був уже заблокований, почалися перебої з електрикою, друкувати газети не було можливості.
В редакції «Променю» на той час було п’ятеро співробітників, і на коротких зборах домовилися, що всі розходяться по домівках, тримають між собою зв’язок у телефонному режимі. Так і було всі ці жахливі тижні, і, до речі, ніхто з колективу з рідного міста не виїжджав, всі залишалися в окупації.
Було страшно. Але найбільше переживала, щоб зберегти підшивки
Під час окупації редакторка вела свою сторінку у фейсбуці. Залишаючись у Сновську, старалася не пропустити жодної значимої події, щоб повідомити про неї громаду.
Події були тривожні, як і все тодішнє життя. Окупанти спочатку шукали якісь не позначені на картах шляхи на Чернігів, але щось там у них не вийшло, повернулися назад, були злі. На території громади – біля Старої Рудні і неподалік Хотунич – встановили свої блокпости
З робочого кабінету забрали в полон міського голову Сновська, затим колишнього депутата облради Григорія Божка. Якимось чином дізнавалися про учасників АТО і також забирали їх у комендатуру в Городню. Досі не повернувся з полону староста одного з сіл. Ім`я Анатолія Сірого і досі в молитвах земляків.
Приходили і в редакцію, але, на щастя, обійшлося тим, що посмикали зачинені двері, та ні з чим і пішли. Співробітників, мабуть, їм було шукати ніколи, хоча про газету, як люди казали, російські військові розпитували. Звичайно, що було страшно, але Олена не так переживала за себе, як за те, щоб зберегти газетний архів.
Розповідає:
– Ми одна з найстаріших газет Чернігівщини – 27 квітня 2023 року «Промінь» відзначає 106-ту річницю від дня заснування. В нас збереглися підшивки ще за 1942 рік, багатьох років минулого і, звичайно, нинішнього століття. І це історія не тільки газети, це історія краю…
Відновили випуск газети разом з усіма іншими – в травні минулого року, коли запрацювало видавництво «Десна». Передплатники з розумінням поставилися до вимушеної перерви, за пропущені номери компенсації не вимагали.
Тираж і журналіст-воїн
Ще кілька років тому «Промінь» мав тиражі до 5000 примірників, але потім, як і в багатьох інших виданнях, наклад став знижуватися. Спочатку скосила його децентралізація, коли Сновськ перестав бути районним центром, а разом з тим у місті не стало багатьох районних організацій, що додавали в передплатних тиражах.
Своє зле слово сказала пандемія ковіду, яка призвела до ще одного зменшення накладу. І свій знак оклику поставила широкомасштабна війна, коли Чернігівщина і після деокупації майже щодня потерпає від обстрілів, у людей немає зайвої копійки не тільки на передплату, а на ліки, інше найнеобхідніше.
Сьогодні тираж газети «Промінь» становить близько 1800 примірників, де до передплати додається реалізація в торгових точках Сновська і через приватних підприємців. Над випуском газети працюють троє співробітників; молода журналістка народила донечку і перебуває у декретній відпустці, заступник головного редактора Олег Мірошниченко з перших днів воює на фронті, і ним дуже пишаються в редакції.
Олег нагороджений орденом «За мужність», нещодавно побував у редакції і поділився з колегами, що пройшов стажування в Німеччині. Олена розповідає, який він талановитий журналіст і патріот, і каже, що в редакції дуже чекають на його повернення з Перемогою, а вона мріє бачити Олега Мірошниченка на чолі газети.
Коштів хронічно бракує
Основний і практично єдиний дохід сьогодні – передплата. Угод на висвітлення немає, бо й у влади коштів на висвітлення діяльності не знаходиться. Тож оплачують тільки важливі для них матеріали по факту публікації, і це зовсім невеликі суми.
Нібито зацікавилась місцевими газетами обласна військова адміністрація: узяли до розгляду розцінки газетної площі і в «Промені». Якщо в Чернігівській ОВА розуміють силу слова локальних газет, то хочеться вірити, що їхні наміри укласти угоду на висвітлення досить серйозні. Хотілося б, щоб і депутати обласної ради подумали, як можна підтримати не тільки обласні, а й місцеві газети.
Отже, коштів хронічно бракує. Заради економії – щоб вистачило на сплату податків, оплату друку і поштових послуг – працюють, отримуючи половину ставки. І навіть такі невеликі зарплати виплачуються із затримкою. Мають автономне опалення – дров’яиий котел, дрова для якого самі й забезпечують.
Чотири сторінки мають вмістити колишні вісім
Виходять у світ на чотирьох сторінках, і перелаштували свою роботу під цей формат: обходяться без розлогих матеріалів, видають виключно місцеву інформацію, зменшили кількість і розмір фотографій, відмовилися до кращих часів від рубрик корисних порад, від сторінок гумору. «За кількістю матеріалів ми вкладаємо в чотири шпальти майже стільки, як було й на вісьмох сторінках», – зазначає Олена Компанець.
Щоб тримати тонус цікавості і потрібності своєї газети, Олена Компанець на власному автомобілі, як сама каже, катається по селах громади, спілкується зі старостами, багатьох з яких добре знає особисто, з жителями сіл, і привозить цікаві новини. Трапляється, що вдається виїхати на села з кимось з керівників чи спеціалістів. Працюють журналісти й у телефонному режимі, збирають інформацію через телеграм та вайбер.
І – пошта, бо без неї ж ніяк
Олена добре розуміє, наскільки складно зараз листоношам, які в будь-яку погоду вимушені носити через усе місто важкі сумки з товарами, щоб виконати доведений план. Газет і журналів стало менше, відбулися великі скорочення штатів, і навантаження на кожну листоношу збільшилося в рази, а зарплата – м’яко кажучи, скромна.
Та, завдяки листоношам, газети в самому Сновську та ще у великому селі Кучинівка потрапляють до передплатника без затримок. Тільки журналістів локальної преси іноді дивує, чому увага листонош більше спрямована на центральні і обласні газети, ніж на місцеві.
У селах – біда. І найбільша біда – обстріли, через які людей з обстрілюваних сіл навіть вимушені переселяти далі від кордону. В такі села пересувні відділення не можуть доїхати і через небезпеку потрапити під снаряд, і через розбиті вщент війною та розвезені дощами шляхи. До того ж, на пересувних відділеннях часто працюють люди, які не завжди орієнтуються на місцевості, нікуди не поділася проблема, коли привезені в село газети залишають, де заманеться – в старостатах, фельдшерських пунктах, в магазині.
Передплатник може пройти по селу кілька кілометрів, щоб забрати газету, а пункт, де залишили газету, зачинений, бо там працюють на чверть ставки. Трапляється, що привозять і залишають не ту пачку газет або пресу взагалі забувають привезти.
Добре, коли газета має друзів
В редакції поділилися, що мають добрі стосунки і співпрацюють зі Сновським вищим професійним училищем лісового господарства, лісовими підприємствами і приватними сільськогосподарськими кооперативами. Газета розповідає про їхню працю, вони у міру можливостей підтримують газету матеріально. І це не означає, що журналісти йдуть проти совісті і розхвалюють своїх товаришів по співпраці, але розповісти про хороші починання і справи, так це й для читачів цікаво.
– Нещодавно ми опублікували вірші емігрантки з Харкова – американської поетки Олени Фомичової, і вона нам заплатила за публікацію, хоча ми про це навіть не домовлялися. Нещодавно перевів на наш рахунок кошти депутат обласної ради Олександр Якубін, з яким тісно співпрацюємо не один рік і який не вперше надає газеті благодійну допомогу з власних коштів, – розповідає Олена з вдячністю.
Вдячні в редакції Національній спілці журналістів України за підтримку, за ноутбук, який під час своєї поїздки на Чернігівщину передав Олені Компанець голова НСЖУ Сергій Томіленко. Тепер в «Промені» є на чому верстати газету.
Зустріч, що запам’ятається
Зустріч в Городні, куди приїздив Сергій Томіленко, запам’яталася Олені Компанець не тільки тим, що там вона отримала ноутбук, а спілкуванням. Вона розповіла, як отримала і хотіла б перенести в Сновськ цікавий досвід співпраці городнянської міської влади з очолюваною Світланою Томаш газетою «Новини Городнянщини». «У нас і так непогана співпраця, але там – прекрасна», – зауважує, усміхнувшись.
Цікавою видалася і розмова редакторів з головою НСЖУ Сергієм Томіленком, який не вперше зустрічається з журналістами місцевих газет. Ще на пам’яті спілкування, коли на Чернігівщині проводився пілотний проєкт пересувних відділень «Укрпошти».
– І тепер, як і під час тієї зустрічі, Сергій Томіленко сприяв спілкуванню своєю щирістю і увагою до співрозмовників. У ньому відчувається харизма, справжнє бажання підтримати місцеву пресу, допомогти, – ділиться враженням Олена Компанець. – Для нас було дуже важливо, коли ще під час окупації нам телефонували зі Спілки, цікавилися нашим становищем, запитували, чим можуть допомогти. Тепер вражає, який пласт допомоги від міжнародних спонсорів підняла Спілка, як згуртувала міжнародну спільноту навколо наших проблем.
Під час зустрічі в Городні порушували найболючіші питання виживання місцевої преси, про те, що влада має зрозуміти, наскільки важливі локальні газети. Особливо це потрібно в таких прикордоннях, як Чернігівська область, де люди і під час війни змушені слухати російське радіо, дивляться російське телебачення, а єдине слово правди – місцева газета. Хочеться, щоб і в цих питаннях НСЖУ змогла знайти шляхи вирішення.
Про таке не можна мовчати
Як правило, розповідаючи про газети, редакційні колективи, ми не торкаємось особистого життя журналістів. Але про те, що почула від Олени Компанець, промовчати не можливо. Такі історії мають бути представлені в Гаазі, де судитимуть воєнних злочинців держави-терориста.
Донька Олени Компанець – Вікторія, рятуючись від обстрілів, разом з чоловіком і маленьким сином, виїхали з Чернігова до батьків чоловіка у село Ягідне. Сьогодні Ягідне своєю трагічною історією стало відомим на весь світ, про нього знято документальні фільми, тут побував Президент України Володимир Зеленський, щоб висловити свої співчуття живим і вшанувати пам’ять загиблих.
А тоді, в перші дні війни, навіть подумати не могли, яке пекло чекає на людей там, в окупованому селі Ягідне. Був обстріл, на обійстя свекрів «прилетіло». На очах у всіх помер, стікаючи кров’ю, свекор Віки, якому не було й шістдесяти років.
У вагітну Вікторію, яка отримала поранення, що було майже не сумісне з життям, прицілився, щоб застрелити, російський вояк з Бурятії. Шестирічний малюк упав на коліна, він благав не вбивати його маму.
І коли здавалося, що смерті Вікторії не минути, Хтось на небесах вирішив по-своєму: нагодився російський лікар, який заступився за молоду вагітну жінку, що була між життям і смертю. Очевидці казали, що він дуже посварився з військовим, що ледь не дійшло до стрілянини між собою.
Далі була складна, але рятівна евакуація через росію до швейцарського Цюріха і дуже складне лікування, що, до всього, потребувало дуже великих коштів. З коштами (потрібно було 1600 євро щодня) допомогли благодійні фонди, суму 15000 гривень виділила НСЖУ.
Нині донька вже в Україні, але й тепер до одужання ще дуже далеко, адже надто тяжким було поранення – 37 уламків від снаряда, один з яких ледь не перебив шийні хребці. Частина уламків ще й досі залишаються в її тілі, і рідні шукають благодійників, щоб оплатити реабілітацію.
Після того трагічного обстрілу чоловік Вікторії з синочком, своєю мамою і разом з кількома сотнями жителів Ягідного пережили всі страхіття шкільного підвалу, куди рашисти загнали людей, як у концтабір.
Як вижили, не можуть сказати й сьогодні. А головне для рідних Вікторії – одужання молодої жінки, яка в результаті поранення втратила дитину, загоїти психологічні рани дитини, що пережила нелюдські стресові ситуації.
Ольга Войцехівська, «Журналіст України».
